Мама вмовляла, сварилася, забирала валізи, бігла за татом по сходах. Далі приводила його додому і на другий день він ховав очі.
Спочатку ми не розуміли, що взагалі відбувається, коли стали більші, то й боялися, далі почали глузувати, а потім це вже дратувало.
Якось тато «поїхав на море» і мама його знайшла в стаціонарі.
На поминках вона плакала і говорила, що тато був на морі раз в житті зі своїми батьками. Хвилі його просто зачарували, чайки і пісок. Небо, яке зливалося з морем кольором і ти вже й сам не знав, де ти є… І запах, неповторний морський бриз… Він навіз звідти цілі кишені ракушок, які й досі зберігалися в шкатулці…
Інколи він їх перебирав і усміхався…
А ще тоді його тато і мама були останній раз разом як родина. тато ще носив його на коркошах, щоб він зривав по дорозі доспілі черешні, а мама була засмагла і усміхнена.
Після того він мав мрію, що поїде зі своєю дружиною в медовий місяць на море. Коли він зустрів мою маму, то закохався і довго її добивався.
Мама, хоч дівчина й міська, але часто приїздила в село, де й її тато зустрів. Вони одружилися і мама розказувала, що тато ночами працював аби заробити на відпочинок на морі.
А тоді отак з пафосом показав їй квитки і вони щасливі зібралися в довгождану подорож.
Правда, вони заскочили в останні хвилини в потяг і виявилося, що вони переплутали вагони. Потяг привіз їх до Львова… Верталися назад, звичайно, посварені і без настрою.
Тато пробував ще раз їхати на море, але мама вже тоді була при надії і сказала, що дитині потрібна коляска і колиска та одяг і кашки.
Далі дитині потрібна пристойна квартира, щоб в ні жити без тарганів, далі машина, щоб не їздити в автобусах.
Далі дитині були потрібні взуття і іграшки, гуртки і оплата навчання.
Далі з’явилася ще одна дитина, якій теж були потрібні гроші і увага, але не море.
Далі в квартирі був потрібен новий ремонт, як у людей. Гарні штори і тарілки, нові килими, куртки на зиму…
Потім все ламалося і потребувало ремонту та оновлення меблів, і ніякого моря.
Потім тато почав затримуватися на роботі, щоб зняти напруження від роботи на екскаваторі.
– Мені шию прихопило, видно солі, – не раз казав мамі.
– От і добре, сіль є – на море їхати не треба, – усміхалася вона.
Думаю, мама просто нас дуже любила, тому й треба було завжди на щось, особливо, коли ми виросли – нові речі, щоб як усі, допомогти придбати житло, дати гроші, щоб підтримати.
Чим доросліші ми ставали, тим частіше тато «хотів на море».
Якось він прокинувся абсолютно тверезим і почав збиратися на море.
– Куди ти поїдеш без грошей, – казала мама.
– Я позичу! Позичу і поїду!
– Ну-ну… Я подивлюся!
Тато обдзвонив всіх друзів, всіх рідних, але ніхто не хотів йому позичити грошей. Мама тріумфувала і коли я прийшла до них в гості, то звисока показала на батька:
– На море зібрався.
– Що, знову?, – так само гордовито спитала я і батько глянув на мене.
Що то був за погляд… без грама злості… такий… безнадійний.
Коли у людини забирають мрію.
На наступний раз мама чекала його з зарплатою, але так і не дочекалася.
Він одразу пішов на вокзал, а там всякі ходять, от і вирішили його кишені перевірити. Далі приїхала швидка…
Йому було лиш шістдесят три роки і він хотів на море.
Мрії мають здійснюватися. Тим більше, такі прості. Чого ж в житті все не так?
Автор Ксеня Ропота
Фото Ярослава Романюка.
