Як це розуміти? І совістила її, і вмовляла, але вона на своєму стоїть:
– Я там за такі гроші це роблю, що ти тут і за пів року не заробиш! А за мамою треба ходити безплатно та ще й гроші свої проїдати та протринькувати. Для чого мені це? У мене інші плани в житті!
Я маю велику родину і за всім а треба глядіти, а Галя одна і все на себе грошей не може настарчити.
Все їй мало та мало.
А мама ще й заповіт склала на неї.
– Тобі добре, Віро, ти тут при рідних, та маєш де голову прихилити. А вона що? Хто знає, яке її життя чекає, а так завжди знатиме, що тут її хата.
Уявляєте? Вона вже має квартиру в місті та купила собі машину, але мама все думає, що її хата цій багачці стане у пригоді.
А тепер таке ще й робить – не хоче маму глядіти.
На жаль, мама давно мала високий тиск і я просила її берегтися та слідкувати за ним. Але ж то мама – краще піде та походить по вулиці та до своєї господарки малої, ніж тиск поміряє.
Добре, що сусіди побачили її на землі та викликали швидку. Але лікарі кажуть, що правий бік так і буде знерухомлений.
Я маму доглядала і в лікарні, потім до нас додому забрала.
Але ж у мене теж не хороми, ми з чоловіком та ще донька молодша.
Поки всі мирилися, то ще нічого, але далі почав чоловік собі невдоволення висловлювати, а донька й підхопила:
– Що це ти, Віро, сама та сама за нею доглядаєш? Не хата, а якась лікарняна палата. У неї другої доньки нема, що ми мусимо в таких умовах жити?, – каже чоловік.
– Мамо, то моя кімната була і я хочу й далі аби так було! Мені потрібен свій власний куточок!, – вже донька мені додає.
– Люди, ви що? Куди ж ми її подінемо? Вона ж моя мама!, – почала їм пояснювати я, але мене ніхто просто не хотів чути.
Я тоді взяла відпустку та повезла маму в село. Там багато простору, там і стіни лікують. Було видно, що мама рада, що нарешті вдома.
Але тут вже постала інша проблема – не було умов для її догляду та й у мене відпустка закінчиться, як-не-як.
Я й до того казала аби Галя приїхала та мене перемінила, бо пів року людина лежить і за нею важко глядіти одній, як фізично, так і морально.
Але вона казала, що поки не може. А тоді взагалі заявила, що не приїде, бо їй це не вигідно.
– Посуди сама – мама ще довго проживе, то краще хай за нею доглядають в спеціальному закладі. Тут нема ніякої дивини. Тут всі так роблять і дітям проблем нема і персоналу за це гроші платять. То чого ви там в Україні вперлися? Весь світ так живе. А ви хочете лягти одразу за мамою? Дорогенька, здоров’я вже не купиш ні за які гроші! Подумай про це.
Що я їй не говорила, що вона наша мама і колись за нами доглядала так само, то сестра лиш сміється:
– Що брати на руки семи кілограмове маля, а що піднімати сімдесяти кілограмову жінку – то таки є різниця!
Вона навіть не хотіла на трохи приїхати і маму провідати, вкотре посилаючись на зайнятість.
– Я її обов’язково провідаю в домі піклування, як ти туди її влаштуєш. Навіть, буду сама платити, раз ви там так бідно живете!
– Але ж мама тобі хату заповіла, – кажу останній аргумент, який для мене був дуже важливим.
– Віро, кому та халупа треба? От продай і будеш мати гроші на доглядальницю.
Отаке…
Мама здогадується, що ситуація дуже двояка, бо я бачу по її очах, що вона вже на все згідна. То тільки здається, що піклуватися про когось – не так вже й важко, але це не так. Це дуже виснажує, особливо без підтримки.
Я вже не знаю, як маю вчинити, бо розумію, що сама це все не потягну. Вже себе тішу, що я б маму провідувала раз в тиждень в цьому домі, що вона б не була самотня. Невже Галя й справді має рацію? Дійсно, весь світ отак живе і нічого…
Фото Ярослава Романюка.
