Ще звечора мати наполягала:
— Сходи, дочко, до лісу. Ти ж його так любила. А то скоро знову поїдеш у степи. Взяла б направлення додому, то й мені веселіше було б.
І ОСЬ ВОНА шурхотить листям. Переступає через рудуваті сонячні плями на стежці. Тихо навколо. Сонячно: і згори ллється золотисте світло, й від землі, вже густо притрушеної осінню, піднімається.
А на серці щемко. Аж сама собі Настя дивується. Їде ж звідси не вперше. Та й не хтозна-куди, а до обжитої домівки, до місця роботи. Там чекають чоловік і син Сергійко. А тут — мати й батько ще при здоров’ї. Молодша сестра, вже одружена, біля них.
Усе гаразд у її житті. Та ж ні. Від самісінького ранку переслідує відчуття, ніби треба пригадати щось дуже важливе. А воно невловимо віддаляється, дражнить і тривожить усе більше.
Здається, щось чоловіку хотіла привезти…
— Прокинься, Насте. Уже прийшли, — бризнула сміхом Настина шкільна подруга Галина. — Та усміхнися ж! Ото насуплена — сам лісовик перелякається…
— Відколи це він став такий лякливий? — мляво відбивала подружчині кпини.
— Та ще відтоді, як ви тут з Андрієм усі ліщинові кущі пообтрушували.
— З Андрієм… — аж спіткнулася молодиця. — Згадала. Коли то було…
— Та за царя Панька, як була земля тонка, — дражнила Галина.
Вона вже встигла нарвати з пригорщу горіхів-«лузанчиків» і тепер із дитячою насолодою хрускала ними.
— Та ти й справді якась кисла. Може, образилася чого? — стурбувалася Галина. — Чи вдома щось не гаразд?
— Там усе гаразд, ти ж знаєш, Галю…
— Ну то й добре. Я тобі покажу гарне місце. А ми з Варкою відійдемо далі. Коли щось треба, гукнеш.
— Спасибі. Я вже орієнтуюся, де ми. Пригадала, — усміхнулася до подруги Настя і майже попросила: — Ідіть. Я покличу.
А себе вже бачила в минулому.
— …Я тобі покажу гарне місце, де горішків — як листя на ліщині. Тут близько, — звав за собою Андрій. — Ось тримай. Та обидві долоні підставляй. Їх багато. Один в одного, як братики, зроблю тобі намисто. Щоб уже зовсім як Мавка була.
— А ти хто? Перелесник чи, може, Лукаш? — кепкувала з нього.
Очі кольору стиглих горіхів глянули серйозно. І від того погляду аж дух перехопило. Відчула, хлопцеві не до жартів.
— Перелесником не хочу бути. Мавка його не кохала. А Лукашем… теж.
— Чому? — стрепенулася раптом уся.
— Багато горя Мавці він приніс. Мрію втоптав у будні. Не розумів, що Мавка в житті тільки одна. Єдина. Як ти для мене…
— Як ти для мене, — повторила Настя вже вголос.
Так ось що необхідно було їй пригадати!
Горіхове намисто. Слова давні, забуті…
Ось звідки поганий настрій, невдоволення. Як же ти змінився за ці роки, Андрію! В турботах про затишок, гарні меблі, килими, машину, кар’єру забув і про Мавку, і про мрію. І ліс цей, і хату батьківську почав забувати. Ось укотре вже без нього вона приїздить у село.
Настя тепер знала, що їй робити.
Відвівши рукою павутиння з-перед себе, розтягнуте, мов тенети, метнулася до найряснішого куща. Труснула його раз, удруге. Карим дощем сипнуло з віт, зашурхотіло довкола в траві. Ще, ще…
— Агов, Насте, ти там жива? — почулося звідкись зліва. Зашелестіло листя під ногами Галини.
— Жива! — вперше розсміялася за цей день. — Жива…
Вона привезе чоловікові Мавчине намисто.
За матеріалами – Вербиченька.
Автор – Ніна Цюпа.
Фото ілюстративне.
Передрук матеріалу без гіперпосилання на Intermarium.news заборонений!
Заголовок, головне фото, текстові зміни. – редакція Інтермаріум.
Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!
