Люба тримала в руках телефон, який безупинно вібрував від повідомлень. Двадцять років тому життя було значно простішим і зрозумілішим. Вона купувала звичайну картку для міжнародних дзвінків, набирала домашній номер і розпитувала чоловіка про справи. Дізнавалася, чи перекрили дах на сараї, чи купили дітям нове взуття до школи, розказувала кілька слів про свою роботу, і на цьому зв’язок вичерпувався. Вона мала спокій, знала лише те, що їй казали, і не переймалася зайвими чутками.
Тепер усе змінилося. Інтернет з’явився в кожній хаті, у кожній кишені, і разом із ним у життя прийшов суцільний гармидер. Вона відкривала додаток і одразу бачила, хто куди пішов, хто що сказав, хто яку фотографію виклав. Новини розходилися миттєво, перекручувалися по п’ять разів на день і поверталися до неї у вигляді пліток від землячок, які працювали в тому ж місті.
Телефон знову задзвонив. Це був її чоловік, Василь.
– Слухаю тебе, Василю. Щось сталося, чи ти просто так дзвониш посеред дня?
– Що сталося? – голос Василя в слухавці лунав роздратовано й голосно, так що Любі довелося трохи відсунути телефон від вуха. – Ти мені скажи, що там у тебе коїться. Меланія з магазину вже мені всі вуха продзижчала. Каже, бачила тебе на якійсь фотографії біля моря з якимось чоловіком. Ти там чим займаєшся? Забула, що в тебе вдома чоловік і сім’я?
– Яка Меланія? Яке море, Василю? – Люба опустилася на стілець біля маленького кухонного столу. – Я після роботи зайшла в магазин, зустріла Галинку з сусіднього села, ми випили по чашці кави на вулиці біля кафе, вона нас клацнула на пам’ять і виклала в мережу. А Меланії аби щось вигадати. Вона цілий день сидить у телефоні й шукає, до чого б вчепитися.
– Мені байдуже, де ти була і з ким каву пила! – не вгамовувався Василь. – Село тільки й говорить про тебе. Кажуть, що ти там уже тридцять років сидиш, гроші лопатою гребеш, а про рідний дім і думати забула. Мені соромно людям у очі дивитися, коли мене питають, чому моя дружина досі за кордоном.
Люба міцніше стиснула слухавку. Усередині в неї все кипіло від обурення, але вона намагалася тримати себе в руках і говорити спокійно, хоч голосні інтонації чоловіка дуже її зачіпали.
– А що люди говорять, Василю? Ти краще розкажи, що про тебе в селі кажуть. Чи ти думаєш, якщо ти ходиш зі своїм старим кнопковим телефоном і робиш вигляд, що нічого не знаєш, то й до мене новини не доходять?
– Що ти таке вигадуєш? Що про мене можуть казати? Я з хати на роботу, з роботи до хати! – забурчав Василь, але в його голосі з’явилася легка невпевненість.
– Авжеж, з роботи до хати, – мовила Люба з гіркою посмішкою. – А на чиїй машині ти на ту роботу їздиш? На тій, що я чотири роки тому гроші передавала і ми разом купували? І до кого ти на тій машині вечорами заїжджаєш, аби город помогти скопати чи дрова розвантажити? Ти думаєш, мені подруги з села не пересилають фотографії, де твоє авто біля її двору стоїть щовівторка?
У слухавці запанувала тиша. Василь кілька секунд мовчав, чути було тільки його важке дихання.
– Та то я просто по-сусідськи заїхав, допоміг сухі гілки з саду вивезти, – нарешті видавив він із себе. – Людина одна живе, важко їй. Що ти вже собі понавигадувала?
– Та мені байдуже, Василю. Чесно тобі кажу – мені абсолютно все одно, куди ти їздиш і кому гілки вивозиш. Головне, аби ти хату пильнував, сад доглядав і дітей з онуками приймав, коли вони на вихідні приїжджають. Мені головне, щоб удома був порядок. А ти мені тут моралі читаєш про те, що люди кажуть.
– Ти зовсім інша стала там за кордоном, – буркнув чоловік. – Раніше такою не була. Послухаєш тебе – і сказати нічого.
– Бо раніше я розуму мала менше і новин цих усяких не бачила, – відповіла Люба, підвівшись і підійшовши назад до вікна. – Колись було добре. Раз на тиждень подзвоню, спитаю, чи всі живі-здорові, порадію за вас і спати лягаю зі спокійною душею. Менше знала – краще спала. А тепер з тим інтернетом ні хвилини душевного спокою немає. То одна щось викладе, то друга перешле, то ти подзвониш і почнеш допитуватися через якісь дурні чутки.
– То ти збираєшся додому чи ні? – перевів тему Василь.
– Збираюся, але не через те, що ти мене пиляєш, і не через те, що жінки в селі плещуть, – мовила Люба. – Я сама вирішу, коли мені квиток купувати. Мені ще треба справи закінчити.
– Ну дивись сама. Тільки не затягуй, бо діти теж питають, коли мати приїде, – вже м’якшим тоном сказав Василь.
– Дітям я сама сьогодні подзвоню і все розкажу. Все, бувай, бо мені треба йти обід готувати.
Люба сіла на стілець, спираючись ліктями на стільницю, і задумливо дивилася на стіну. У голові вирували думки. Їй згадалися ті часи, коли вона тільки-но приїхала на заробітки. Тоді все здавалося тимчасовим, на рік чи два, аби закрити найважливіші потреби сім’ї, зібрати гроші на ремонт і повернутися. Вона пам’ятала, як сумувала за домівкою, як рахувала дні до відпустки і як чекала кожного короткого дзвінка.
Тоді зв’язок був дорогим, кожна хвилина розмови мала цінність, і ніхто не витрачав її на порожні балачки чи з’ясування стосунків. Вони говорили про найважливіше: про здоров’я батьків, про успіхи дітей у школі, про те, що треба купити на зиму. Всі дрібні непорозуміння залишалися десь осторонь, за межами цих кількох хвилин розмови. Люба лягала спати з відчуттям, що вдома все добре, що її чекають і цінують кожну надіслану копійку.
У двері кімнати постукали. Це була її подруга Надія, яка жила в сусідній кімнаті й працювала в тому ж районі. Вона зайшла, тримаючи в руках декілька яблук та невелику піалу з печивом.
– Ти чого така похмура сидиш? – запитала Надія, сідаючи навпроти. – Знову зі своїм розмовляла?
– Та з Василем, з ким же ще, – Люба зітхнула й взяла з піали печиво. – Знов мені розказував, що про мене в селі говорять. Меланія йому якесь фото показала, де ми з Галею каву пили, то він уже цілу історію роздув.
– Ой, та не звертай ти уваги, – махнула рукою Надія. – Їм там у селі робити нічого, от вони й сидять цілими днями в телефонах. Мені моя невістка теж щодня якісь новини пересилає. То хтось хату продав, то хтось машину розбив, то хтось із чоловіком посварився. Раніше люди вечорами біля хати сиділи, корову зустрічали, з сусідами через паркан гомоніли. А зараз кожен у свій екран уткнеться і шукає, що там у кого сталося.
– Отож-бо й воно, – погодилася Люба. – Я йому так і сказала: колись було краще. Дзвонила раз на тиждень, розпитаю про все і маю спокій. А зараз від тих новин тільки голова болить. Ще й мені докоряє, що я тридцять років за кордоном. Ніби я тут у розкошах купаюся, а не працюю з ранку до вечора.
– Та вони думають, що гроші тут на деревах ростуть, – з гіркотою мовила Надія. – А те, що ти хату повністю обновила, дітям освіту дала, машинку йому купила – то це вже забулося.
– Та я про машину йому нагадала, – посміхнулася Люба. – Кажу, я знаю, до кого ти на тій машині їздиш.
– І що він?
– Та що… Зам’явся, почав розказувати, що то він просто як сусід допомагав. Та мені вже байдуже, Надь. Най робить що хоче, аби тільки вдома лад був. Я вже втомилася перейматися через кожен його крок.
– І то правда, – мовила Надія. – Ти коли додому плануєш їхати?
– Думаю, за пару тижнів. Треба вже з господинею переговорити, сказати, що залишатися на зиму не буду. Вже й справді пора повертатися, втомилася я від цього всього. Вдома хоч город свій, сад, свіже повітря.
– Це добре, – мовила Надія. – А я ще на рік залишуся, треба наймолодшому помогти з ремонтом.
Коли Надія пішла до себе, Люба знову взяла до рук телефон. На екрані висіло кілька сповіщень із соціальних мереж та повідомлення у месенджері. Вона повільно гортала стрічку новин. На фотографіях миготіли обличчя односельців, знайомих, далеких родичів. Хтось ділився знімками з сімейних свят, хтось викладав фотографії врожаю зі свого городу, хтось поширював дописи з порадами для дому.
Люба натрапила на фотографію, яку виклала її донька. На знімку були її онуки – двоє хлопчиків, які весело посміхалися, тримаючи в руках великі червоні яблука з домашнього саду. Під фотографією був підпис: “Чекаємо на бабусю в гості”.
Люба посміхнулася, і на душі в неї стало трохи тепліше.
Час збирати речі справді прийшов. Потрібно було скласти одяг, упакувати подарунки для всієї родини, розрахуватися з господинею й закрити цей тривалий етап життя.