— Яка робота? – дивиться на мене здивовано чоловік, – А мама моя, як сама? Ні і ще раз ні. Ти маєш звільнитись і допомагати їй. Це обов’язок дружини, хіба не так?
Я заміжня вісім років. У нас із чоловіком двоє сини, меншому три, старший пішов у перший клас. Усі ці роки ми проживали біля моєї свекрухи, хоча і мали власне житло. просто мій чоловік вважав. що не має сенсу платити комуналку одразу за дві квартири. Та й у мами район зручний і квартира трикімнатна.
Інга Романівна була в минулому учителем і оці звички перенесла у сім’ю. Нас вона називала тільки “діточками”. Годувати рада б була і з ложки, аби тільки ми рота відкривали. Поспішала все сама зробити і нам вгодити.
Ніби і не погано, але мені хотілось бути господинею, а не вічною дитиною. та й діти мої, якось раптом стали і її. Вона могла забрати немовля до себе в кімнату і носити там до ранку, аби ми виспались, або вирішувати якісь питання у школі, навіть мені не розповівши.
— Ви зайняті а я на пенсії. Мені в радість.
Я просила чоловіка переїхати і не раз. опіка буває різною, але всебічна від свекрухи, уже й дихати не давала. Ні їсти зварити самостійно, ні прибрати, ні вирішити якісь питання. Все зроблено, домовлено і вирішено. І тільки чути: “Аби вам, діточки, було добре”.
І ось, мама чоловіка раптово злягла. Не знаю, з якого такого дива, але Дмитро мій врапт вирішив, що саме я повинна її доглядати. Більше того, для нього було саме собою зрозуміло, і те, що я звільнюсь із роботи заради його матусі. Про свою кандидатуру, навіть не думав. Куди там: “То не чоловіча справа”.
Звісно, я не мала наміру у тридцять вісім забути про себе і покласти своє життя, сили і здоров’я на свекруху, та й робота у мене хороша, колектив прекрасний і зарплатня достатня. У нас є дохід постійний від другої квартири. Можна ж найняти людину? Але ж ні? Бачте, чоловік коло мами чужої людини не потерпить.
Два тижні доки свекруха була у стаціонарі у нас баталії тривали. Ми з чоловіком ніяк не могли домовитись. Він стояв на своєму, а я не погоджувалась і край.
Зрештою у переддень виписки свекрухи він заявив, що не після такого вчинку мого не зможе більше жити зі мною. Сказав, аби я збирала речі і віднині вважала себе вільною жінкою.
Що найприкріше – моя мама стала на бік мого чоловіка. Мовляв. тільки з удячності за ставлення свекрухи до мене я повинна була б за нею глядіти.
А я тоді казала і зараз впевнена, що нікому нічого не винна. Одне діло бути вдячною. а інше судна виносити і підгузки міняти.
От скажіть, хіба я не права?
01,06,2023
Головна картинка ілюстративна.