— Олено, навіть не думай шукати виправдань, ми вже в таксі, і це питання життя або, принаймні, кар’єри Андрія!
Голос моєї сестри Марії в слухавці лунав так пронизливо, що я мимоволі відсунула телефон від вуха.
Я стояла посеред кімнати, тримаючи в руці запітнілий келих з прохолодним ігристим , а погляд мій мимоволі зупинився на прикрашеній ялинці, де лагідно мерехтіла срібна гірлянда.
Ще кілька хвилин тому оселя наповнювалася ароматом свята — свіжої хвої, запеченої птиці з яблуками та домашнього салату, який я щойно приготувала.
Тепер же повітря ніби просякло неспокоєм. На годиннику було рівно вісімнадцята нуль-нуль тридцять першого грудня.
— Маріє, почекай-но, — спробувала я вставити слово в її стрімкий потік. — Куди саме ви прямуєте? Я нікого не запрошувала.
— Ми вже їдемо до тебе! — вигукнула вона з радісними, але водночас напруженими нотками. — Це справжнє диво напередодні свята! Начальник Андрія щойно надіслав запрошення в клуб «Еліта»! Уявляєш? Туди вхід вартує величезних коштів, а нам дісталося безкоштовно!
Я мовчала, відчуваючи, як усередині піднімається холодна хвиля роздратування. «Еліта» була найпрестижнішим закладом у нашому місті — з панорамними вікнами, живою музикою та такими гостями, про яких мріють усі.
Марія давно хотіла потрапити туди, щоб зробити кілька фото й показати подругам, як у неї все чудово складається.
— Я рада за вас обох, — нарешті видушила я з себе. — Але при чому тут я?
— Як це при чому?! — обурилася сестра. — Дітей же нікуди подіти! Мама в санаторії, ти ж знаєш. А наша няня, ця вічна вигадниця, раптом заявила, що їй стало зле. У новорічну ніч! Ти уявляєш, яка безвідповідальність?
— І тому ви вирішили зробити щасливою саме мене? — уточнила я, дивлячись, як бульбашки в келиху піднімаються й лопаються, ніби мої спокійні плани на вечір.
— Олено, ти ж усе одно вдома! — перейшла Марія в наступ. — У тебе немає ні чоловіка, ні дітей, ні великої компанії. Сидиш, напевно, перед телевізором і сумуєш. А так хоч із племінниками побудеш, їм весело, тобі не самотньо. Ідеальний варіант для всіх!
— Ні, — твердо відповіла я.
— Що «ні»?
— Я не зможу залишитися з дітьми. У мене свої плани. Хочу зустріти цей рік у тиші, наодинці.
— Ой, не жартуй! — пирхнула сестра. — Які там плани? Салат у самоті їсти? Не вигадуй. Ми будемо в тебе за двадцять хвилин. Тимофій уже питав про твого кота.
При згадці про Тимофія мій кіт, що мирно дрімав на підвіконні, ледь ворухнув вухом. У минулий раз семирічний хлопчик намагався приміряти на нього святковий костюмчик, а шестилітня Поліна випадково перекинула склянку з напоєм на світлий килим.
— Маріє, не приїжджайте. Я не відчиню, — підвищила я тон.
— Та годі вже! — відповіла вона з обуренням. — Ти зобов’язана допомогти! Це ж кар’єра чоловіка! Там будуть важливі люди! Якщо ми не підемо, Андрій так і залишиться в тому відділі до самої пенсії. Ти хочеш, щоб сестрі було погано?
— Я хочу спокою для себе. Ви навіть не спитали дозволу! Просто поставили перед фактом!
— Бо родина має підтримувати одне одного без зайвих розпитувань! — відрізала Марія. — Усе, ми вже біля центру, скоро будемо. Готуй подарунки!
У слухавці пролунали короткі сигнали. Я дивилася на погаслий екран телефону, ніби на несподівану проблему, яка ось-ось вибухне. Двадцять хвилин. У мене було лише двадцять хвилин до того, як усе зміниться.
Я уявила, що станеться далі. Вони вваляться шумною компанією. Марія почне поправляти зачіску перед дзеркалом. Андрій буде нервово ходити туди-сюди. Діти перевернуть усе догори дном, налякають кота й, швидше за все, зіпсують щось важливе.
А я замість спокійного вечора з улюбленим фільмом проведу ніч із прибиранням і думками про те, як знову поступилася.
«Ні, — подумала я. — Цього разу не буде».
Роками я була для них зручною. «Олена посидить», «Олена виручить», «У Олени ж усе одно немає своїх справ».
Досить. Я заметушилася кімнатою. Вийти з дому? На вулиці мороз майже мінус п’ятнадцять, усі пристойні місця заброньовані ще з осені. Замкнутися й удавати, ніби мене немає?
Марія почне стукати в двері, голосно говорити на весь під’їзд, і сусіди з нижнього поверху — спокійна вчителька музики — такого точно не витримають.
Я підійшла до вікна.
У дворі тихо падав сніг, вкриваючи машини білими шапками. І тут погляд зачепився за жовте таксі, яке повільно проїжджало повз під’їзд. У голові, мов спалах, з’явився план. Жорсткий? Можливо. Справедливий? Без сумніву.
Я згадала про Світлану Вікторівну — маму Андрія. Жінка старої школи, колишня директорка школи. Марія боялася її до тремтіння в колінах.
Світлана Вікторівна вважала мою сестру надто легковажною й поганою матір’ю, а дітей — тими, кого треба терміново вчити порядку.
Візити до неї були для Марії справжнім випробуванням: там не можна було бігати, голосно розмовляти чи вередувати. Треба було сидіти рівно й читати вірші.
Я схопила телефон і тремтячими пальцями відкрила додаток таксі.
— Машину до третього під’їзду. Комфорт. Так, зараз, будь ласка, — прошепотіла я, оформлюючи замовлення.
Потім кинулася в коридор. Скинула домашні капці, взула теплі чоботи. Замість халата накинула пуховик поверх домашнього одягу.
Вимкнула світло всюди, залишивши лише гірлянду на ялинці — нехай думають, що нікого немає або що я пішла.
Вийшла в під’їзд, замкнула двері на два оберти й спустилася вниз. Консьєржки не було — вона теж святкувала. Я стала в холодному тамбурі між дверима, спостерігаючи крізь щілину за двором.
Серце калатало десь у горлі.
Рівно за п’ять хвилин у двір, різко загальмувавши, в’їхав чорний позашляховик Андрія. Він припаркувався абияк, перегородивши проїзд. Двері розчинилися.
Першою вискочила Марія — у короткій шубці, блискучій сукні й на підборах, які ковзали по льоду. За нею — Андрій, нервовий і метушливий.
А вже з заднього сидіння вивалилися діти. Тимофій одразу штовхнув ногами сніг, обсипавши сестру. Поліна голосно запротестувала.
— Тихіше! — сказала Марія. — Ідемо до тьоті Олени! Поводьтеся чемно, бо Дід Мороз може забрати подарунки!
— Я хочу новий планшет! — голосно заявив Тимофій.
— А я хочу пити! — заскиглила Поліна.
Вони рушили до під’їзду. Я глибоко вдихнула, начепила на обличчя маску спокою й штовхнула важкі двері, виходячи їм назустріч просто на ґанок.
Марія побачила мене й розплилася в широкій, але зовсім нещирій усмішці. У руках вона тримала два великі пакети — мабуть, зі змінним одягом і іграшками.
— О, Оленко! Ти вийшла зустрічати? Оце я розумію гостинність! — вона рушила до мене, намагаючись обійняти. — Візьми пакети, важкі ж. Андрію, давай швидше дітей, ми вже запізнюємося!
Андрій, не дивлячись мені в очі, підштовхував дітей до сходинок.
— Привіт, Олено. Виручай, ми тобі потім… привеземо щось смачне, — кинув він на ходу.
Я стала в проході, розвівши руки й перегородивши шлях.
— Стоп, — чітко сказала я. — Далі ніхто не йде.
Марія завмерла з пакетами в руках. Усмішка повільно зійшла з її обличчя, замінившись подивом.
— Олено, ти що? Жартуєш? На вулиці холодно! Пусти дітей у тепло!
— Я ж сказала по телефону, Маріє. Я не можу залишитися з ними. Я йду.
— Куди ти йдеш?! — з обуренням мовила вона. — Ти ж казала, що будеш удома!
— Плани змінилися, — спокійно відповіла я, хоча всередині все тремтіло. — У мене зустріч.
— Яка зустріч?! З ким?! У тебе ж нікого немає! — Марія говорила голосно. — Ти вигадуєш! Просто хочеш нам усе зіпсувати! Ми вже запрошення активували!
Тимофій, скориставшись тим, що на нього не дивляться, почав відривати двірник у сусідньої машини. Поліна тягнула маму за шубу:
— Мамо, мені холодно! Тьотя Олена сердита!
— Бачиш! Дитина мерзне! — Марія спробувала проштовхнутися. — Відійди! Я знаю, що ти нікуди не йдеш. Дай ключі, я сама відчиню!
Це була її звична тактика — напір і впевненість, що я, старша сестра, зараз поступлюся.
— Маріє, якщо ти зробиш ще крок, я звернуся до поліції, — тихо, але виразно сказала я.
Андрій, почувши це слово, зблід.
— Маріє, може… може, не треба? Олена сьогодні якась незвична. Давай няні зателефонуємо, заплатимо більше…
— Не втручайся! — відповіла вона чоловікові. — Олено, ти егоїстка! Тобі байдуже на рідних!
— Чую, — кивнула я. — Але в квартиру ви не зайдете.
Саме в цей момент до під’їзду тихо під’їхало викликане мною таксі. Жовта машина з шашечками плавно зупинилася біля бордюру.
— Так, — я глянула на годинник. — У вас два варіанти.
Марія й Андрій витріщилися на мене.
— Перший варіант: ви забираєте дітей із собою в клуб «Еліта». Думаю, охорона буде в захваті.
— Ти жартуєш?! — округлила очі сестра. — Туди з дітьми не пускають!
— Другий варіант, — продовжила я спокійно. — Ось таксі. Воно вже оплачене. Водій відвезе дітей за надійною адресою. Там їх чекають, нагодуют гарячим і вкладуть спати рівно о дев’ятій.
Марія прищурилася підозріло.
— До кого? До мами? Вона ж у санаторії… Чи ти вирішила здати їх у притулок?
— Ні. До Світлани Вікторівни.
Повисла тиша. Така густа, що навіть сніжинки ніби зупинилися в повітрі. Очі Андрія стали круглими від жаху. Обличчя Марії вкрилося червоними плямами.
— До… Світлани Вікторівни? — перепитав Андрій шепотом, ніби саме ім’я матері було небезпечним. — Вона ж… вона ж нас не простить. Ми сказали їй, що сидимо вдома, сімейне вогнище бережемо…
— Ось і чудово, — усміхнулася я. — Сюрприз вийде. Бабуся онуків пів року не бачила. Вона зрадіє.
— Ти не посмієш, — мовила Марія з обуренням. — Вона дізнається, що ми в клубі! Вона нам усе життя пригадуватиме!
— Це вже ваші ризики, — знизала я плечима. — Вибирайте. Або діти їдуть з вами в машині, і ви пропускаєте свято, повертаєтеся додому готувати салат. Або вони їдуть до улюбленої бабусі, а ви — відпочивати.
Я відчинила задні двері таксі.
— У вас одна хвилина. Таксі не чекатиме вічно.
Тимофій, почувши ім’я бабусі, перестав чіпати двірник і злякано подивився на батька. Навіть діти знали: у бабусі Світлани «не побешкетуєш».
— Мамо, я не хочу до бабусі! — заскиглив він. — Вона змусить приклади розв’язувати!
— Сідай швидко! — раптом твердо сказав Андрій.
Видно, страх перед матір’ю був сильний, але бажання потрапити на безкоштовне свято перемогло. Він обрав менше зло. Гнів матері буде завтра, а розвага — сьогодні.
— Андрію, що ти робиш?! — з обуренням мовила Марія.
— Маріє, сади їх! — відповів чоловік рішуче. — Або розвертаємося й їдемо додому дивитися телевізор. Я не жартую.
У очах Марії жадоба боролася зі страхом. Жадоба перемогла.
Вона глянула на мене з образою.
— Я тобі цього не забуду. Ніколи. Ти мені більше не сестра.
— З Новим роком, Маріє, — я жестом запросила дітей у машину. — Тимофію, Поліно, сідайте. Бабуся Світлана напекла пиріжків з капустою. Вам сподобається.
Я нахилилася до водія — літнього чоловіка з добрими вусами, який із цікавістю спостерігав за сценою.
— Вулиця Шевченка, будинок сорок два, квартира вісім. Світлана Вікторівна. Вона вдома. Довезіть, будь ласка, в цілості. Ось, візьміть, — я простягнула йому купюру. — Це за турботу.
— Не хвилюйтеся, донечко, доставлю в найкращому вигляді, — підморгнув водій. — Сам дідусь, знаю, як із ними впоратися.
Я зачинила двері таксі. Машина плавно рушила, забираючи маленьких непосид у дім порядку й дисципліни.
Марія стояла на тротуарі й дивилася услід червоним вогникам, ніби на втрату своєї репутації ідеальної матері. Потім різко обернулася до мене.
— Ти… ти просто несправедлива, Олено.
— А ви — чудові батьки, які відправили дітей у таксі заради свята, — відповіла я. — Біжіть, бо столик займуть.
Вона відкрила рот, щоб сказати ще щось, але Андрій уже тягнув її за рукав шуби.
— Маріє, поїхали! Запізнимося!
Вони скочили в свій позашляховик, ревнули мотором і рвонули зі двору так, що з-під коліс полетів сніг.
Я залишилася одна. У тиші падаючого снігу.
Повільно видихнувши хмарку пари, я повернулася в під’їзд. Ноги були ватяними, руки тремтіли.
Адреналін, який тримав мене весь цей час, почав відступати, залишаючи приємну легкість.
Я піднялася на свій поверх, відімкнула двері тремтячим ключем. Квартира зустріла мене тим самим затишним ароматом, який я так боялася втратити.
Я скинула пуховик просто на підлогу й пройшла в кімнату. Мій келих з вином іще стояв на столику. Бульбашки майже зникли, але напій залишався холодним.
Я впала в крісло, підібгавши ноги, й зробила великий ковток. Смачно.
На годиннику було вісімнадцять сорок. Уся ця історія з порятунком свята зайняла менше сорока хвилин.
Я уявила, що відбувається зараз на іншому кінці міста. Ось таксі під’їжджає до старої багатоповерхівки. Ось водій дзвонить у домофон. Ось строга Світлана Вікторівна відчиняє двері й бачить онуків. Одних. З пакетами. Без батьків.
А потім… потім вона візьме телефон. І зателефонує Андрію чи Марії. Просто під час свята в клубі «Еліта».
Я усміхнулася.
Це було жорстко? Так.
Але вони самі казали: «Родина має допомагати». Ось я й допомогла. Організувала зустріч поколінь. Бабуся зрадіє онукам, діти отримають гарні уроки, а батьки… батьки отримають незабутній досвід.
Я взяла телефон і, подумавши секунду, перевела його в режим «У літаку».Потім підійшла до програвача, поставила платівку з піснями українських зірок і підняла гучність.
Мелодія заповнила кімнату, заглушаючи всі турботи минулого року. Я підійшла до столу, поклала собі велику ложку салату, щедро намазала хліб пастою й заплющила очі.
У двері подзвонили. Серце знову підскочило. Невже повернулися? Невже сумління прокинулося? Чи діти влаштували бунт і водій привіз їх назад?
Я навшпиньках, намагаючись не скрипнути підлогою, підійшла до дверей і подивилася у вічко.
На майданчику стояв кур’єр у яскравій куртці з величезним букетом квітів і нарядною коробкою.
Я видихнула й відчинила.
— Олена Володимирівна? — усміхнувся хлопець.
— Так…
— Вам доставка. З наступаючим!
Я розписалася й забрала квіти.
У букеті білих троянд лежала маленька листівка. Я розгорнула її.
«Оленочко! Вибач старій. Я знаю, що ти хотіла побути сама, але не могла не привітати. Це тобі від мене й тата (він дзвонив із судна, зв’язок поганий). Любимо тебе. Мама. P.S. Якщо Марія зателефонує й попросить посидіти з дітьми — відправ її геть! Я сказала їй, що ти поїхала за місто, але вона, здається, не повірила. Тримайся! З Новим роком, доню!»
У коробці виявився набір моїх улюблених тістечок з найкращої кондитерської міста.
Я розсміялася.
Голосно, щиро, аж до сліз.
Мама, навіть перебуваючи в санаторії за сотні кілометрів, намагалася мене захистити своєю маленькою неправдою про «за місто».
Шкода, що ця версія не спрацювала, але моя власна імпровізація виявилася набагато дієвішою.
Я повернулася в крісло, взяла рожеве тістечко й відкусила шматочок. Вони танули в роті. Десь там, у галасливому клубі, телефон Марії зараз, напевно, розривається від дзвінків Світлани Вікторівни.
Десь там, у строгій квартирі з накрохмаленими серветками, Тимофій і Поліна під наглядом бабусі вчать вірші про ялинку.
А в мене — тиша. І це був найкращий подарунок, який я могла зробити собі сама.
Я підняла келих і чокнулася зі своїм щасливим відображенням у темному вікні.
— З Новим роком, Олено. Ти цього варта.
Попереду була ціла ніч. Моя ніч. І я точно знала: більше ніхто не посміє її зіпсувати.
А завтра… завтра я ввімкну телефон і послухаю голосові повідомлення від сестри.
Це буде окреме задоволення.
Але це буде завтра.
Головна картинка ілюстративна.
