Лютий… Дивуюся цій назві. Вона якась надто жорстка. Так, цей місяць холодний, але не злий. Он яке тепле свято нам дарує — День закоханих!
Згадала про цей день восьмирічна Вірунька й заходилася виготовляти із цупкого кольорового паперу троянду. Пелюстки у неї мали бути у вигляді сердечок. Такий подарунок готувала дівчинка татові та матусі — найдорожчим для неї людям, яких вона любила понад усе.
Батьки теж дуже любили свою єдину донечку. Її народження принесло упевненість, що щастя є, а мрії збуваються. Тому й назвали її Віталій і Надія — Вірою.
За матеріалами – ОГО.
А років за десять перед тим вони навіть не були знайомі, проте вважали, що кохання, можливо, існує, але не для них.
Віталій був надто самовпевненим. Із дівчатами зустрічався, але швидко розчаровувався: та — пихата, та — вередлива, та — плаксива… Всі не такі, жодна до душі не припала. А життя на місці не стояло, вже дивися — 35 від народження… Воно, звичайно, робота є, заробіток непоганий, поруч — турботливі батьки. Дехто з друзів навіть заздрили йому. Ніби все добре, але самотньо якось, порожньо.
А Надія весь час плекала надію, що зустріне вірного, люблячого, щедрого душею й обов’язково сильного чоловіка. Мріяла почуватися за ним впевненою і захищеною. Але такий не зустрічався. А тут уже на тобі — 30.
Вечір їхнього знайомства був сердитим і холодним… Якась дебела жінка штовхнула Надію у тролейбусі, дівчина заточилася і мало не впала Віталію на плечі. Він роздратовано здригнувся і назвав її незграбою. Сподівався почути у відповідь щось різке, але раптом побачив, як сердиті блакитні очі наповнилися слізьми. Дівчина низько похилила голову, а йому чомусь стало важко дихати. Вона так і вийшла на зупинці із похиленою головою. Віталій наздогнав її, почав перепрошувати, заспокоювати. Надія посміхнулася, коли почула, що він вважає себе “останнім бовдуром”…
Отак і відбулося їхнє знайомство. Згодом з’ясувалося, що в них є спільна тема для розмов — розчарованість у людях. Майже кожного вечора вони зустрічалися, щоб поміркувати про швидкоплинне кохання і про те, що людям вірити не можна…
З часом почали розповідати одне одному про власні проблеми й радощі, спільно приймали рішення у різних складних ситуаціях. А коли Надія поїхала на місяць у відрядження, Віталій раптом відчув, що йому не те що жити — дихати без неї важко. У день повернення чекав дівчину на пероні з букетом, обручкою і добре відомою пропозицією…
Життя скасувало їхню теорію про швидкоплинне кохання, вони впевнилися, що це почуття — найкраще, найпотрібніше і вічне. Якщо воно прийшло, та ще взаємне, — то всі дні — свято. Найбільшу радість їм принесло народження Віруньки — маленького сонечка.
Зростає дівча, купаючися у промінчиках теплого родинного вогнища, батькам і всьому світові на втіху.
У День закоханих Вірунька прибігла зранку до Віталія і Надії з великою трояндою і дзвінким “Вітаю!” А від них отримала м’яку іграшку — зайчика, що в лапках тримав червоне сердечко.
Щастя завжди десь поруч, воно чекає на нас. Потрібно лише вірити і не розчаровуватися в житті. Бо всі негаразди — тимчасові, а кохання — основа життя — вічне. У свій час воно обов’язково приходить до кожного!
Автор: Майя ЛОШКАРЬОВА.
Фото – ілюстративне.
Передрук матеріалу без гіперпосилання на Intermarium.news заборонений!
Заголовок, головне фото, текстові зміни. – редакція Інтермаріум.
