Якби мені оцей розум мій теперішній та тоді, як мій син у дім ту дівчину привів. На руках би носила, та до ніг кланялась. Та на той час я була “експертом” із досвідом шлюбу у пів року і вважала себе героїнею тільки тому, що мій син виріс у мужчину поруч мене і моїх батьків.
В Олені мене дратувало абсолютно все. Те, як ходила вона із посмішкою отією щирою на обличчі і блиском щастя в очах. Те, що віталась і розмовляла навіть із тими сусідами нашими з якими ми горщики ще за царя Гороха побили, та досі не пам’ятаємо чому то так сталось.
Хіба мені зрозуміти було і вічній своїй зацикленості на собі і дитині своїй, що в душі жінка лиш від щастя співати може? Зайде і витьохкує під теплими струменями води, а мене аж підкидає від того усього.
А ввечері після того, як з роботи повертаються. піде його зустрічати до зупинки, а потім тягне на прогулянку вечірнім Києвом. Що я їй тільки за ті гульки не казала. Син із роботи, ще й не поїв, а їй бродити б лиш “романтику” на шлунок голодний шукати.
Саме я їм у кімнату замість їхньої євро ковдри здоровенної придбала дві полуторки. Ще й святкувала те. як свою маленьку особисту перемогу, адже тепер син мій не буде мерзнути. а під ковдрочкою власною спатиме і не доведеться йому ділитись неї із тією Оленою.
А як же я вичитувала невістку за те, що вона посміла сина мого попросити їй на кухні допомгти. Пам’ятаю, що коли побачила у мого Сергія в руках картоплину, яку він чистив, аж розплакалась від обурення.
— Та він у мене за все життя не заходив на кухню з інакшою ціллю. як поїсти, чи чаю випити. Чи ти руки погубила, що не можеш усе сама зробити? Чи то чоловіча справа біля казанків ходити. А де твоя совість, та чому тебе мама вчила? – так я горланила на нічого не розуміючу Олену.
Мені б було уже тоді спинитись, як з обличчя Оленки зникла ота посмішка промениста, та згас вогник радісний, але я лиш тішилась тим, що нарешті таки стерла із її обличчя той вираз щастя всеосяжного. Було мені нерозумній відступити, як припинила вона на зупинку до сина мого на зустріч бігти, та не кликала його гуляти вечорами. Але ж ні… куди там, тепер усе було по-моєму. Я раділа.
Пробувала Оленка з сином від мене переїхати. Винайняли вони квартиру окрему, вже й речі перевезли. Аж в очах мені сіро було, коли зрозуміла, що ця дівчина сина мого забирає. Згадала, що маю знайому в обласній, домовилась із нею про все, викликала швидку і поїхала у стаціонар. А потім з насолодою слухала як та подруга сину моєму розповідала, що мене саму залишати ні в якому разі не можна і що таких потрясінь більше я не годна пережити.
Вона пішла тихо, навіть не стала нічого пояснювати, чи з’ясовувати стосунки. Син переживав, але що я мала до того? Я тоді думала, що коли отой туман любові розвіється, він ясно побачить яку помилку ледь не зробив. Подякує мені, що врятувала.
Знаєте, доля мене за все те добре так покарала. Відкрила мені очі на все неочікувана і несподівана любов. На п’ятому десятку знайшло й мене кохання. Тепер сама ходжу усміхненою і рада б була увесь світ обійняти і пригорнути, кожному стрічному рада. Нарешті зрозуміла, що в душі співаєш від того, що всередині тебе так багато щастя, що й не сила вмісти. Воно наповнює тебе і виливається радісними трелями і дивними танцями під струменями теплої води.
А як приємно разом оті дрібниці побутові робити? Станемо кашу варити. Тричі і крупою покидаємось і водою одне одного обілл’ємо. Вже й забули чого зайшли, скачемо, мов діти малі по дому одне за одним.
А які то ночі солодкі і теплі коли поруч кохана людина. Закутаєшся у м’яку ковдру і його обійми і хай увесь світ зачекає, а ти летиш у хмарах.
Ото лиш коли вночі починає дзвінок настирливо дзвонити, та вже син ногою в двері стукає, то на світ грішний повертаюсь. Іду відчиняти двері і готуюсь до самого ранку слухати, як Сергій мій буде “козу” водити.
І рада би я, аби й у нього пара була, та хто за нього піде? Тридцять із гаком, ні роботи нормальної, ні перспектив, ото лиш і хорошого, що квартира моя, але й ту він із друзями скоро на цеглу рознесе. Сяде і виє над телефоном передивляючись профіль із фото тихого сімейного щастя колишньої дружини. Та десь між пальмами стоїть із двома дівчатками і чоловіком, який так схожий на сина мого.
Але ж я перемогла тоді, я свого досягла. Чому ж тоді на душа так кепсько і хочеться молити у сина прощення?
Зінаїда Т.
19,10,2023
Головна картинка ілюстративна.
