— Галино Петрівно, ви серйозно вважаєте, що я маю кинути свій відпочинок і бігати за вами весь тиждень? — запитала я спокійно, тримаючи телефон на відстані від вуха, щоб не оглушити себе її криком. — Я купила продукти на 5000 гривень, холодильник повний, плита працює, а ви телефонуєте і скаржитеся, ніби я вас на вулиці залишила. Готуйте самі або замовляйте доставку. Мій відпочинок — це не ваша кухня!

— Оленко, ти що, з глузду з’їхала? — її голос тремтів від обурення, наче я вчинила злочин. — Я свекруха, а не прислуга! Діти голодні, Петро з Сергієм уже пів години плачуть, бо хочуть котлет, а ти десь у сестри чай п’єш! Це що, тепер так у сім’ї заведено — гостей кидати напризволяще?

— Галино Петрівно, ніхто нікого не кидає, — відповіла я, дивлячись у вікно квартири Олени, де за склом тихо падав дощ. — Ви приїхали без мого відома в мій єдиний тиждень відпустки. Хочете гостювати — будь ласка, але я не кухарка і не нянька. У вас є руки, є рецепт у голові, є гроші на піцу. А я зараз п’ю чай з ромашкою і читаю книгу, яку чекала пів року. До побачення!

Я натиснула червону кнопку, поклала телефон на стіл і видихнула. Олена, моя молодша сестра, сиділа навпроти з чашкою в руках і посміхалася так широко, що я не втрималася й розсміялася у відповідь.

— Ну ти даєш, сестричко, — сказала вона, ставлячи чашку. — Я думала, ти вічно будеш терпіти ці набіги, як покірна овечка. А ти — бац! — і відрізала, як ножем. Браво!

— Якби не відпустка, може, й терпіла б, — зітхнула я, відкидаючись на спинку м’якого дивана. — Але це ж мій перший нормальний тиждень свободи за два роки. Я його чекала, як манни небесної. А тут — на тобі, цілий цирк з конями.

Вона налила мені ще чаю, додала ложку меду.

— Розкажи все по порядку. З самого початку. Я хочу чути кожну деталь.

І я розповіла. Від першої хвилини мрії до тієї самої, коли зачинила двері за собою.

Мене звати Олена Миколаївна Кравченко. Мені тридцять два роки, і я працюю менеджером з продажу в туристичній агенції у центрі Києва. Моя робота — це вісім годин на день за комп’ютером, телефон, що дзвонить без упину, клієнти, які хочуть Мальдіви за 1000 гривень на людину, і боси, які вимагають звіти до вчорашнього вечора.

Особливо важко влітку. З червня по серпень офіс перетворюється на божевільню: черги, скарги, скасовані рейси, втрачені візи. Я посміхаюся, пояснюю, вибачаюся, перебираю варіанти, бронюю, скасовую, знову бронюю. До кінця червня я настільки виснажена, що вдома падаю на диван і не рухаюся до ранку.

Ось чому я чекала на ці сім днів відпустки, як на порятунок. Я порахувала їх ще місяць тому. Кожного ранку, прокидаючись о шостій від будильника, думала: “Ще двадцять дев’ять днів. Ще двадцять вісім. Ще двадцять сім.” Це був мій внутрішній відлік до свободи.

Плани були простими, але ідеальними. Жодних поїздок. Жодних родичів. Жодних “треба”. Тільки моя двокімнатна квартира на Подолі, гаряча ванна з морською сіллю за 300 гривень, яку я купила ще в травні, стопка з п’яти непрочитаних книг на полиці, і повна, абсолютна свобода.

Спати до обіду. Снідати о другій дня. Дивитися серіали до третьої ночі. Ходити по дому в піжамі. Не відповідати на дзвінки. Не готувати, якщо не хочеться. Просто бути.

Мій чоловік Андрій працює інженером-конструктором на заводі “Арсенал”. Йому тридцять п’ять, ми разом вісім років, одружені шість. Він добрий, надійний, любить порядок і свою маму. Іноді — забагато любить. Але загалом ми ладнаємо. Принаймні я так думала.

Перший день відпустки почався казково. Я прокинулася сама — о дев’ятій ранку, без будильника, без різкого звуку, що вириває зі сну. Андрій пішов на зміну о шостій, тихо поцілував мене в щоку і прошепотів: “Відпочивай, кохана. Ти заслужила”. Я потягнулася в теплій постелі, посміхнулася стелі й подумала: “Нарешті. Справжній день для себе”.

Встала не поспішаючи. Зварила каву в улюбленій порцеляновій чашці з тонкими синіми квітами — тій, що стоїть у серванті роками, бо в будні ніколи немає часу її діставати.

Сніданок у ліжку: свіжий хліб з маслом, полуничний джем. Потім пішла на балкон — полити квіти. Бідолашні фікуси й орхідеї ледве трималися на підвіконні, листя жовтіло від нестачі уваги.

Я налила води в лійку, обережно полила кожну рослину, протерла листя вологою ганчіркою. Вони ніби оживили на очах.

Далі — гардероб. Відкрила шафу, дістала сукні, які не одягала з минулого літа. Приміряла блакитну з льону — сидить ідеально. Зелена в горошок — трохи тісна в талії, але все одно гарна. Просто стояла перед дзеркалом, крутилася, посміхалася собі. Без поспіху. Без “треба бігти”.

До обіду зготувала салат: помідори, огірки, болгарський перець, зелена цибуля, заправка з оливкової олії та лимонного соку. Все свіже, хрустке, пахне літом. З’їла на балконі, слухаючи, як у дворі діти грають у футбол, як десь далеко гудить трамвай, як шелестить листя каштанів.

День плив повільно, як мед. Я сіла в крісло з книгою — детективом Агати Крісті, який купила ще взимку. Читала, дрімала, знову читала. Сонце гріло обличчя.

З вулиці долинали голоси, сміх, звуки міста — але все це було далеко, за склом. Мої плечі розслабилися. Голова очистилася від робочих думок. Жодного дзвінка. Жодного “Олено, терміново перебронюйте тур!”. Тільки тиша.

Вечір зустрів Андрія вдома о сьомій. Він прийшов з квітами — маленьким букетом ромашок.

— Для моєї відпочивальниці, — сказав, цілуючи в щоку.

Ми повечеряли — проста паста з томатним соусом і базиліком. Подивилися комедію. Поговорили про дрібниці: про його день на заводі, про мої плани на завтра — сходити в книжковий за новим романом, може, записатися на масаж.

— До речі, — сказав Андрій, гортаючи стрічку новин у телефоні, — завтра приїде мама з Петром і Сергієм. Ти ж не проти?

Я відклала виделку. Усмішка сповзла з обличчя.

— Завтра? Андрію, це моя відпустка. Я планувала тишу.

— Мама рідко буває в місті. Діти скучили за дядьком. Всього на три-чотири дні.

— Три-чотири дні? Ти міг би спитати мене спочатку.

— Вона подзвонила вчора ввечері. Я не думав, що це буде проблема.

— Проблема в тому, що я хотіла побути сама. Без гостей. Без готування. Без прибирання.

Андрій знизав плечима, не відриваючи очей від екрану.

— Це ж сім’я, Олено. Не драматизуй. Мама допоможе по господарству.

Я подивилася на нього уважно. Він щиро не розумів.

— Андрію, я весь рік допомагаю по господарству. Весь рік готую, прибираю, перу. Цей тиждень — мій. Я його заслужила.

— Але ж це всього кілька днів. Діти хороші. Мама не обтяжить.

Ми сперечалися ще хвилин двадцять. Я пояснювала, що відпустка — це не просто “не ходити на роботу”, а повна перезарядка. Він твердив, що сім’я — понад усе, і що “трохи потерпіти” — не проблема. Врешті я здалася.

— Нехай приїжджають, — сказала тихо. — Але я попередила.

— Ось і чудово, — відповів він, ніби все вирішено. — Мама буде рада.

Вночі я не спала. Лежала, дивлячись у стелю, і уявляла завтрашній день: магазин, прибирання, готування, діти, що бігають по квартирі, свекруха з її “радами”. Мій тиждень розсипався, як картковий будиночок.

Ранок другого дня. Андрій пішов о шостій, побажавши “вдалого дня” і попросивши передати мамі привіт. Я встала о сьомій — раніше, ніж планувала. Треба було все встигнути.

Супермаркет. Візок важкий: курка за 400 гривень, яловичина за 600, овочі, фрукти, соки, печиво, йогурти, хліб. Касир пробила чек на 4800 гривень. Сумки рвали руки. Додому йшла повільно, зупиняючись кожні сто метрів.

Вдома — прибирання. Протерла пил у всіх кімнатах. Помила підлогу. Перевірила постільну білизну для гостей — чиста, випрасува. Застелила диван у вітальні. Поставила вази з квітами. Квартира сяяла.

О дванадцятій — дзвінок у двері. Галина Петрівна з двома чемоданами і близнюками Петром і Сергієм — десятирічними хлопчиками, копіями один одного: русяве волосся, веснянки, допитливі очі.

Діти влетіли в квартиру, як вихор.

— Тітко Олено! Дядько Андрій де? Телевізор увімкнути? Голосно можна?

— Оленко, дитинко, як ти схудла! — обняла мене Галина Петрівна, окидаючи поглядом кімнату. — Треба краще годувати чоловіка. Що в нас на обід?

— Курка з картоплею, салат, компот.

— А суп? Діти супчики люблять. Без першого не обід.

— Не встигла зварити.

— Нічого, зараз швидко зробимо. Я подивлюся, як ти тут господарюєш.

Вона пройшлася квартирою, як інспектор.

— Квіти сухі — поливай частіше. Полиці пилюкою. Холодильник би помити. Штори давно не прала?

Я кивала й посміхалася. Всередині все кипіло.

На кухні Галина Петрівна зайняла місце за столом і почала керувати.

— Цибулю дрібніше ріж, діти великі шматки не їдять. Моркву на дрібній тертці — так соковитіше. Картоплю в холодну воду кидай, вітаміни збережуться. Сіль — після закипання.

Петро і Сергій забігали на кухню кожні п’ять хвилин.

— Тітко, можна на комп’ютер?

— Краще пограйте в щось інше. Там робочі файли.

— А ігри є?

— Немає.

— Тоді YouTube!

— Хлопці, ідіть малюйте, — втрутилася бабуся. — Тітка обід готує.

— Малювати нудно! Хочемо мультики!

— Мультики — для малят. Давайте бойовик!

— Ні, тільки дитячі! — крикнув Петро.

— Ти що, маленький? — відповів Сергій.

Вони побігли до пульта.

— Віддай!

— Сам віддай!

— Бабусю, він мене штовхає!

— Тихо, хлопці! — крикнула Галина Петрівна. — Олено, дай їм щось поїсти, а то від голоду б’ються.

Я дістала яблука, банани, печиво. Хлопці з’їли все за п’ять хвилин.

Обід минув з коментарями.

— Суп добрий, але перцю мало. Курка суха — довше тушкуй. Салат свіжий, але заправки забагато. Компот солодкий — цукру менше клади.

Після обіду — чай. Торту немає.

— Оленко, спечеш бісквіт? Діти солоденьке люблять.

— Можна купити в магазині.

— Куплений не те. Домашній смачніший. І дешевше.

Я здалася. Замісили тісто під її наглядом.

— Борошно просій обов’язково. Яйця збий міцніше. Цукор дрібний бери. Духовку на 180 градусів.

Хлопці відмовилися допомагати.

— Ми телевізор дивимося!

— Ідіть, допоможіть тітці! — гукнула бабуся.

— Не хочемо! Нудно!

Торт вийшов пишний, з кремом із згущеного молока. Хлопці з’їли по великому шматку, вимагаючи добавки. Галина Петрівна похвалила, але додала:

— Наступного разу крем густіший роби. І коржі тонші розкочуй.

Я мила посуд до восьмої вечора. День — як повна робоча зміна.

Третій день почався о сьомій ранку.

— Оленко, вставай! Оладки на сніданок! Діти кашу не їдять, а оладки з варенням — з задоволенням.

Я встала, очі злипалися. Замісила тісто, розігріла сковорідку, пекла оладки одну за одною. Хлопці з’їли по вісім штук. Свекруха — три. Решта залишилися стопкою.

— На обід борщ, тефтелі, салат, компот, — оголосила Галина Петрівна, допиваючи чай.

Знову магазин. Знову плита. Знову діти, що бігають і скаржаться на нудьгу.

— Тітко, пограємо в футбол у квартирі?

— Ні, м’яч розіб’є вазу.

— Тоді на вулицю!

— Дощ іде.

— Тоді планшет!

Галина Петрівна радила:

— Тефтелі крутіше ліпи. Борщ кисліше — помідорів більше. Компот не перетримуй.

Я стояла біля плити, і раптом все набридло. Вимкнула конфорку. Зняла фартук. Поклала ложку.

— Галино Петрівно, доварите самі.

— Як самі? Я не вмію!

— Навчитеся. Таймер на компоті. Салат — тільки заправити.

Пішла в спальню. Дістала сумку. Поклала: речі, косметичку, книгу, зарядку.

— Оленко, ти куди? — запитала свекруха, заглядаючи.

— До сестри.

— А ми?

— Відпочивайте. Як планували.

Хлопці виглянули з вітальні.

— Тітко Олено, а вечеря?

— Бабуся зварить. Або піца.

Я вийшла. Зачинила двері. Лифт спускався. Я дихала вільно. У Олени мене зустріли чаєм і обіймами.

— Правильно зробила, — сказала вона. — Скільки можна?

Дзвінок Андрія пролунав через годину.

— Олено, ти що твориш? Мама в шоці, діти голодні!

— У холодильнику продукти на 5000 гривень. Готуйте.

— Але я на роботі!

— А я в відпустці.

Він просив, обіцяв, умовляв. Я була непохитна.

Це була моя відпустка і я не хотіла проводити її обслуговуючи гостей яких не кликала. Та ще й постійні вказівки і критика. Я такого точно не мала наміру терпіти.

От скажіть, хіба я не права?

Головна картинка ілюстративна.