fbpx

Якби ж Галина одразу зателефонувала невістці у ту Португалію і все розповіла, то нині не почувала б себе настілки кепсько. Ніна їхала додому із заробітків. ще вчора дзвонила і хвалилась, що за три дні вже й вдома буде. От тільки у Галини волосся сивіє, адже знає жінка, що дому невістка давно вже не має. Вірніше, дім то стоїть, але там нова господиня вже

Якби ж Галина одразу зателефонувала невістці у ту Португалію і все розповіла, то нині не почувала б себе настілки кепсько. Ніна їхала додому із заробітків. ще вчора дзвонила і хвалилась, що за три дні вже й вдома буде. От тільки у Галини волосся сивіє, адже знає жінка, що дому невістка давно вже не має. Вірніше, дім то стоїть, але там нова господиня вже.

Галина дуже хотіла поїхати тоді із Ніною, а краще, замість невістки. Так і потрібно було зробити, але Ніна переконала:

— Мамо, я ж молодша і праворніша. Та й здоров’я у вас не те, аби готельні номери прибирати із ранку і до ночі.Та й з Миколою треба комусь залишитись. Він же себе не обійде. А хто краще догляне ніж мама рідна?

таки дала себе галина вмовити. Зібрала речі невістка і подалась у далеку Португалію разом із кумою. туди їх кликала родичка на роботу прибирати готельні номери. Робота не складана, але оплата добра.

Полетіли місяці. а за ними і перші передачі і грошові перекази. Микола, син Галини, нарешті зміг оплатити оту вартісну реабілітацію, таки став на ноги і почав пересуватись. Хай з милицями, але все ж.

Хто б і сказав того вечора зимового, що все так скінчиться. Нікого слухати не хотів, піднявши три тости зголосився завезти куму додому. Як тоді Ніна просила того не робити. Зима, мело, слизько, але ж хіба послухав?

Два роки вони, мов ті риби об лід із невісткою. Пішли усі заощадження, напозичались стільки, що й не віддали б довіку, та обоє бачили, що тупцюють на місці.

— Поїду я, мамо! – одного вечора сказала Ніна. – Ну не витягнемо ми. Не можу дивитись на те, як ми живемо. Треба Миколу рятувати.

Було те все п’ять років тому. Ходить її Микола вже. Та що там, бігає і скаче, до гречки найчастіше. Пробувала Галина його присоромити, розмовляла і не раз, однак, він мав на все одну відповідь:

— Чи я монах? П’ять років, мамо! Хто витримає такої розлуки? Ми вже чужі давно. Я певен – Ніна там теж не сама.

Коли просила розповісти Ніні правду, так він лиш рукою махав.

— Самі розберемось. Не втручайся.

Напевне, було Галині одразу зізнатись невістці, але син авто взяв, та й ремонт їй затіяли робити. Якось не до того, все відкладала, а потім і пізно уже й соромно.

А нині Ніна щаслива, вперше за п’ять років їде додому. Нащебетала в трубку купу планів, а Галина лиш мовчала. Куди тій їхати? Вже пів року, як у домі Ніни нова господиня -кума, та яку узявся був її син того вечора зимового підвозити. Сказали, що разом на вокзалі Ніну зустрінуть і всю правду викладуть.

А Галині і соромно і лячно і шкода невістки.

А з іншого боку: хіба є в тім усім її вина? Чи син у неї дозволу питав, чи слухав матері? Чого мала у їхні відносини носа свого сунути?

Ну хіба ж не так?

You cannot copy content of this page