Якби ж так склалось, що той сховок я собі сама знайшла, то б нині не було мені так гірко на душі. Але ж ні, ми разом із Василем там були і вже він своїми очима все те побачив. Я так зраділа, бо то було подарунком небес і тепер ми могли собі жити, як люди. Але ж ні, Василь мій уперся і все “по-совісті” зробити вирішив

Якби ж так склалось, що той сховок я собі сама знайшла, то б нині не було мені так гірко на душі. Але ж ні, ми разом із Василем там були і вже він своїми очима все те побачив. Я так зраділа, бо то було подарунком небес і тепер ми могли собі жити, як люди. Але ж ні, Василь мій уперся і все “по-совісті” зробити вирішив.

Не вихваляюсь я тут, а кажу , як є – я гарна господиня. То є правда і без перебільшення, бо такої господарки, такого будинку гарного і подвір’я ні в кого в селі не було, та й досі не має.

Ми з Василем на заробітки поїхали, а приїхали, то гроші не на вітер, а все у дім, та в дім. У мене були шпалери такі, що рулон коштував, по тисячі гривень і люстра з Італії і сантехніка.

Одні тільки штори в зал разом з карнизом і встановленням обійшлись у дві тисячі доларів. Прала і вивішувала їх та ж фірма, що встановлювала і не безкоштовно. Не дім – картинка у нас була.

Може й позаздрив хто, бо я не знаю, як на рівному місці от так за якусь годину усе, що дбали ми з Василем усе життя, на попіл перетворилось. Лишилась я у нічній сорочці із каструлею однією в руках. Ота каструля стара – все, наше із Василем майно нині.

Люди співчували, охали і ахали, сусід наш – Павло, що через дві хати жив, прийшов і віддав ключі від дому тітки Тетяни. Доглядав він із жалості стареньку, то так йому та хатина і залишилась:

— Мені із неї ніякого зиску. Продати за кілька тисяч? То хіба забагатію ними? А поки дітки виростуть, то й розсиплеться. А вам на першу пору й буде добре. А можете й на зовсім собі залишати.

Якось ніхто нам нічого іншого не пропонував, то так ми у той дім собі і пішли. Павла я мало знала, от так, як людину. Ходили селом пересуди за нього довго, бо ж привіз із заробітків не гроші, а жінку і п’ятеро дітей її.

Та й жінка яка? Ой, мав Павло, що робити – шукати де селом, бо ж та Галя лиш за комір уміла заливати. А Павло собі вдома і біля дітей. Годує, пере, кого в садок, кого до школи. Сміх і годі, бо ж всі вони його “татом” кликали, а той і не проти:

— Соколята мої, – ото і все, що чути від нього.

Павло нам і речі які приніс, що від мами його залишилось, що із себе чоловіку моєму віддав. Не нове, я б такого і не носила, але, як нічого не було, то вже лиш те і одягала.

А це, стали ми із Василем прибирання генеральне робити. У домі все, як при житті тітки Тетяни залишилось і речі і меблі. Жили, як в гостях, нічого не чіпали. А вже, як Павло нам документи на хату виробив, то взялись уже, як біля свого.

Яке ганчір’я із шафи виносили, що із ліжок виймали, бо бабця мала б три життя прожити, скільки всього наскладала, аж тут у хустині старій що у валянку захована бул,а я знайшла чималий стосик грошей.

Напевне, так би й викинула на сміття, якби не дошка, що так невчасно під ноги потрапила. Я ті валянки у сміття несла, аж тут як полечу. З рук усе врізнобіч, аж зирк, а там така знахідка.

То якби ж то я була сама, то інша справа, а так Василь прибіг мені на допомогу:

— Ого, одинока бабуся. Тисяч двісті, напевно. Ще й усе тисячами. Ото Павло зрадіє.

Я так і сіла. А Павло тут узагалі до чого? У нас нічого немає, самі в чужому ходимо, на чужому спимо. А тут як таке щастя, то Павлу віддавати?

— Так, віддамо і будемо мати більше в рази, – каже мені Василь. – Ти чого, жінко? Озирнись. Дуже багато людей прибігло нам на допомогу? Лиш Павло і все тут. Мови немає, віддамо, бо то його хата і йому належить. Та й діток скільки, бачила умови в яких живуть?

От і пішла у нас коса на камінь, бо я не розумію з якого то дива ми повинні знахідку віддавати, а для мого чоловіка не зрозуміло, чого то ми повинні її залишити.

— Віддай йому тисяч десять, як ніби ми хату купували у нього і дихай вільно. Буде він щасливий і ти спокійний. Як можна так розкидатись грішми, коли у нас нічого немає?

Ну от скажіть мені люди хіба я не правильно кажу? Хіба по-совісті, то залишитись без нічого і тішитись, що віддячив за стару хату повну мотлоху?

Головна картинка ілюстративна.

You cannot copy content of this page