Працюючи менеджером із вантажних перевезень у транспортній компанії, я почала зустрічатися із начальником відділу Назаром, що був уже розлученим, тому я спочатку не спішила відповідати взаємністю, коли він почав упадати за мною. Але наполегливість Назара, його ласкаві слова, романтичні залицяння розтопили моє крижане серце, і я геть забула, як раніше з недовірою ставилася до розлучених. А Назар дбає про свого восьмирічного сина, не нарікає на свою колишню Тамару, мовляв, вони характерами не зійшлися з його мамою, тому й розійшлися, але друзями залишилися. Значить, добрий буде чоловік.
Якби ж то я знала, яку роль у житті Назара відіграє його мама. Галина Степанівна – жінка владна, ще й при гарній посаді та потрібних зв’язках. Плюс оте «залишитися друзями з колишньою дружиною» також таїть у собі шанс, що коханий повернеться в родину нібито задля благополуччя сина Дениса, а тебе називатимуть розлучницею. Та кохання мене настільки засліпило, що на перестороги я не зважала.
Мене виховувала одна бабуся. Так сталося, що батька я не знала, а мама занадто рано покинула цей світ. Бабуся щиро вірила, що я обов’язково буду щасливою, бо така вже гарна на вроду, і розумна, добра й працьовита. Тож вона намріяла для мене такого ж гарного парубка, тому моє знайомство з розлученим її бентежило, ніби щось відчувала з глибини свого життєвого досвіду.
Після року зустрічей, Назар запропонував мені вийти за нього заміж, тож ми почали активно готуватися до весілля. Але перед тим трапилося щось дуже дивне, ніби якась сила з небес давала мені певні знаки, хотіла застерегти від необдуманого кроку.
Назар із пропозицією руки й серця не прийшов до мене додому, не просив благословення в бабусі, не став на коліно, а просто зайшов у мій кабінет із квітами і коробкою з перснем для заручин. Звісно, я відповіла «так». І тільки Назар хотів мені на безіменний надягнути перстень, як двері різко відчинилися, і в кабінет, як вихор, увірвався якийсь чоловік із лементом: «Де мій вантаж, що повинен був прийти ще вчора? Якщо сьогодні ж не з’ясуєте, куди ви його запроторили, завтра буду позиватися на вашу компанію».
Це був наш клієнт Максим, жестикулюючи, він ненароком зачепив ліктем Назара, і перстень дзенькнув на підлогу та й десь закотився. Поки я роздивлялася документи цього чоловіка, Назар на колінах повзав на підлозі, шукаючи згубу. Але так і не знайшовши, встав, назвав мене розтяпою й строго попередив: «Якщо до вечора не з’ясуєш, де вантаж, завтра заяву на звільнення покладеш мені на стіл. Зрозуміла?»
Я оторопіла, вперше побачивши Назара таким сердитим і категоричним. Та це були квіточки. Та й з вантажем подібних інцидентів за півтора року в мене не траплялося, тож у думках виправдовувала коханого бажанням показати себе перед клієнтом строгим начальником, але пробачити не могла. Трохи вгамувавши емоції, взялася до роботи, та до вечора так і не справилася з дорученням.
Наступного дня я таки написала заяву, але не встигла занести Назару, бо він сам прийшов у мій кабінет із вибаченнями. Але, не побачивши на руці персня, здивовано запитав: «Ти не знайшла мій подарунок»? «Та я й не шукала через той загублений вантаж Максима», – відповіла йому й простягнула заяву. Назар узяв аркуш, різко розвернувся й пішов, грюкнувши дверима.
Коли мені зателефонували, що вантаж, цілий та неушкоджений, знайшовся в іншій секції, куди потрапив через помилку недосвідченого оператора, я надіялася, що все стане на свої місця: я залишуся на роботі, ми з Назаром помиримося. Я вирішила не зволікати з доброю новиною й пішла повідомити Назара. Почувши за дверима жіночий голос, хотіла вже вернутися, та в цю мить із кабінету вийшла Тамара з хлопчиком і зміряла мене такииииим поглядом. Назар сказав мені, що колишня просить його про маленьку послугу: залишитися на кілька днів із їхнім сином, тож він не має часу приділити мені увагу.
Я зрозуміла, що поступово ми віддаляємося, і весілля навряд чи буде. Вранці Назар зустрів мене біля офісу, щоб перепросити, так як він уже дізнався, що непорозуміння з вантажем вичерпано, претензій нема. А ще дав мені глянути на ресторанне меню, де святкуватимемо весілля, просив вибрати весільний салон, який мені до вподоби, натякнув, що перстень другий купить. Словом, я була щаслива, що все налагодилося.
Та, як виявилося, зарано раділа. Після обідньої перерви до кабінету Назара прийшла з онуком Галина Степанівна. Її син покликав на допомогу, поки Тамара була у відрядженні. Вона хотіла Дениску показати, де працює його тато. А ще їй було приємно, як усі вітаються з нею, бо хто ж не поважає начальницю з держадміністрації. Якраз у цей час я проводжала Максима, який зайшов до мене з букетом троянд на знак вибачення за минулий конфлікт. Назар аж скипів, побачивши його і мене.
«Може, ви обоє спеціально все придумали, щоб зустрічатися? Я зараз же підпишу твою заяву». «Правильно, давно було треба позбутися цієї розлучниці, – розійшлася Галина Степанівна, – то й з Тамарою помирились би». Я не витримала: «А чи не ви Тамару вижили з дому»? «Так, я. Ну помилялася, але в них син росте. Ти її не гідна, он залицяльники навіть на роботу приходять». В цей час малий бешкетник із-за спини бабусі показував мені свого язика.
Наступного дня я забирала свої речі з кабінету, хоч Назар заяву на звільнення так і не підписав. Він знову перепрошував, але я вже твердо вирішила піти від нього. Він знову розсердився і сказав прибиральниці прибрати в кабінеті. «Вимести мене з його життя»,- подумалося мені.
«Олю, ти перстень загубила, – вигукнула навздогін прибиральниця, – ось, під столом у шпаринці застряв». «Поверніть його Назару», – попросила я. Подруги пальцем крутять біля скроні, що я така немудра, такого жениха втратила, за кохання не вміла поборотися. Невже вони мають рацію?