— Хіба ти не розумієш, що ми тут на пташиних правах? — голос Оксани тремтів від напруги, хоча вона намагалася говорити пошепки, щоб не розбудити доньку. — Вона заходить у нашу спальню без стуку, вона переставляє мої каструлі, вона вчить мене, як дихати!

— Оксано, ну куди вони підуть? — Андрій роздратовано кинув рушник на край дивана. — У мами в особистому житті крах, Степанович виставив її за двері після стількох років. Ще й бабусю треба доглядати. Не вижену ж я рідну матір на вулицю з цієї квартири.

— З «цієї» квартири? — Оксана гірко посміхнулася. — Тієї самої, яку вона з помпою вручила нам на весіллі як «фундамент нашої родини»? Де ключі на столі під оплески гостей? Тепер це знову «її» дім, а ми тут — безкоштовна прислуга і терпили.

— Це тимчасово, — буркнув Андрій, уникаючи її погляду. — Просто перечекай. Вона заспокоїться, звикне, і все налагодиться.

— Нічого не налагодиться, Андрію. Вона не гостя. Вона — господиня, яка повернулася у свої володіння. А ми… ми просто меблі, які заважають їй розставити свої валізи.

Все починалося як у найкращих мелодрамах. Наше весілля було гучним, яскравим, сповненим надій. Коли Галина Петрівна, моя свекруха, піднялася з келихом ігристого, у залі запала тиша. Вона завжди вміла тримати паузу, знала собі ціну і любила бути в центрі уваги.

— Дорогі мої діти! — почала вона, і її голос забринів від удаваного чи щирого хвилювання. — Гроші розійдуться, золото потьмяніє. А я хочу, щоб ви будували своє гніздечко на міцному ґрунті

Вона повільно дістала з сумочки в’язку ключів з пухнастим брелоком і поклала їх перед нами на білу скатертину.

— Це двокімнатна квартира в гарному районі. Живіть, кохайте, даруйте мені онуків. Тепер це ваше.

Зал зайшовся вигуками захоплення. Мої батьки, прості люди з передмістя, витирали сльози розчулення. Я дивилася на ті ключі й не вірила, що нам так пощастило. Власне житло! Не треба орендувати, не треба тулитися по кутках.

— Дякую, мамо, — прошепотів Андрій, цілуючи її в щоку.

— Можна просто «мамо», — лагідно виправила вона мене, коли я підійшла обійняти її. — Ми ж тепер одна родина.

Ми переїхали за тиждень. Квартира була в старому, але затишному будинку біля парку. Сьомий поверх, велика засклена лоджія, з якої відкривався вид на все місто. Так, шпалери пам’ятали ще радянські часи, а паркет скрипів під кожним кроком, але нам було байдуже.

Ми з Андрієм вечорами віддирали старі шари паперу зі стін, сміялися, заляпані фарбою, і планували, де стоятиме ліжечко для майбутньої малечі.

Документи на квартиру Галина Петрівна так і не переоформила. Спершу було не до того — ремонт забирав усі сили й кошти. Потім я завагітніла, токсикоз вибив мене з колії

— Та куди вона дінеться, та квартира? — заспокоював Андрій. — Мама ж сказала — наша. Вона людина слова. Навіщо ці зайві клопоти з нотаріусами зараз?

Минуло півтора року. Народилася наша Софійка. Я пішла в декрет зі свого невеликого ательє, де працювала закрійницею. Грошей стало менше, але Андрій крутився як міг — він займався ремонтом автомобільної електроніки, часто затримувався допізна, приходячи додому втомленим, із запахом мастила та кави.

Все змінилося одного похмурого вівторка. Дзвінок розрізав тишу ранку, коли я якраз заколисувала доньку.

— Оксаночко, старе серце не витримує, — почула я в слухавці плач свекрухи. — Степанович привів іншу. Просто в той дім, який я роками вилизувала! Виставив мої речі в коридор… Мені нікуди йти. Я розгубилася.

Природне співчуття взяло гору над обережністю.

— Звісно, приїжджайте до нас, Галино Петрівно. Місця вистачить.

Якби ж я знала, що «приїду» означало не одну жінку з валізою. У неділю під під’їзд підкотила вантажівка. З кабіни вийшла Галина Петрівна, за нею — її мати, старенька Зінаїда Марківна, а за ними — молодша сестра Андрія, Настя, з навушниками у вухах і виглядом ображеного підлітка.

— Ми ненадовго, — запевнила свекруха, вносячи в нашу вітальню першу коробку. — Поки все владнається. Ви нас і не помітите.

«Не помітити» чотирьох дорослих і немовля у двох кімнатах було неможливо. Другу кімнату, де ми планували дитячу, миттєво зайняли свекруха з бабусею

Настя облаштувалася на лоджії — щастя, ми її утеплили. Поставили туди розкладачку, тумбочку, і затишний куточок для кави перетворився на склад косметики та підліткового одягу.

Життя перетворилося на випробування. Ранок починався з брязкання каструль — бабуся Зіна вставала о п’ятій і йшла варити свою кашу, не зважаючи на те, що Софійка тільки-но заснула після безсонної ночі.

— Ти не так сповиваєш дитину, — повчала Галина Петрівна, з’являючись на кухні в шовковому халаті. — В наш час ми не використовували ці памперси, від них лише шкода. Треба марлеві підгузки, і прати їх господарським милом.

— Мамо, мені так зручніше, — намагалася я триматися ввічливо. — Зручніше? Ох, нинішня молодь тільки про свою зручність і думає. А про здоров’я дитини — ніхто.

Вечеря стала часом допитів. Андрій повертався з роботи, хотів просто поїсти в тиші, але на нього чекав цілий консиліум.

— Синку, кран у ванній знову капає. Хіба важко полагодити? — зітхала свекруха. — І взагалі, ці шпалери, що ви наклеїли… вони такі похмурі. Я бачила в магазині чудові, з ліліями. Треба б переклеїти.

— Мамо, це наші шпалери, ми їх обирали, — втомлено відповідав Андрій.

— Наші, ваші… Яка різниця? Ми ж одна сім’я. В цьому домі має бути затишно всім.

Я відчувала, як простір навколо мене стискається. Моя кухня більше не була моєю. Мої правила виховання дитини висміювалися. Кожне моє рішення піддавалося сумніву.

Одного разу, коли терпіння вже було на межі, я зателефонувала своїй колишній колезі, Вікторії. Вона відкрила невелику майстерню з пошиття штор та домашнього текстилю.

— Віко, привіт. Слухай, мені дуже потрібна робота. Можливо, є щось, що я можу робити вдома?

— Оксано, ти ж професіонал, — відгукнулася Віка. — Замовлень море, дівчата не встигають. Якщо маєш машинку, я буду передавати тобі крій. Але ж ти знаєш, на звичайній «Чайці» штори з блекауту не пошиєш. Потрібна промислова.

— Я щось придумаю, — пообіцяла я.

Того ж вечора я розповіла про це Андрію.

— Нам треба звідси йти, — сказала я прямо. — Ми знайдемо невелику однокімнатну квартиру. Я почну шити вдома, ти набереш більше замовлень. Ми впораємося.

— Оксано, ти уявляєш, скільки зараз коштує оренда? — Андрій за голову схопився. — Це ж майже вся моя зарплата. А на що ми будемо їсти? За що купувати ліки бабусі, якщо щось станеться

— Тобто ти збираєшся утримувати ще й Настю з бабусею та мамою? — я відчула, як закипає образа. — Вони дорослі люди. Настя може піти працювати, Галина Петрівна отримує пенсію і має якісь заощадження.

— Вона моя мати! — вигукнув він. — Вона подарувала нам цей дім! — Вона його не дарувала, Андрію! Вона дала нам його в оренду за ціну нашої свободи та спокою. Подивися навколо — це вже не наш дім.

У цей момент двері кухні відчинилися. На порозі стояла Галина Петрівна з обличчям кольору стиглого томата

— Я все чула! — її голос зірвався на високу ноту. — Оренда? Свобода? Я віддала вам найкраще, що в мене було! Я пустила вас у свою квартиру, а ти, невдячна, підбурюєш мого сина проти матері!

— Це ви назвали це подарунком на весіллі, — тихо сказала я, дивлячись їй в очі. — Ви самі поклали ключі на стіл.

— Це моя квартира за документами! — вигукнула вона, втрачаючи контроль. — І якщо вам щось не подобається — двері там! Я тут господарка, і я буду вирішувати, які шпалери клеїти і як виховувати свою онуку!

Настала мертва тиша. Андрій дивився на матір так, ніби бачив її вперше. Його плечі опустилися.

— Мамо… ти справді так вважаєш? — запитав він тихо.

— Я вважаю, що в цьому домі має бути повага до старших! — вона розвернулася і грюкнула дверима так, що задзвенів посуд у серванті.

Ми виїхали через три дні. Це були найважчі три дні в моєму житті. Свекруха не розмовляла з нами, лише демонстративно зітхала і пила «рятівні краплі», коли ми пакували коробки. Бабуся Зіна хрестила двері нашої кімнати, а Настя просто закрилася на лоджії з гучною музикою.

Ми зняли крихітну квартиру на околиці міста. П’ятий поверх без ліфта, стара сантехніка, але… там була тиша. Першу ніч ми спали на матраці, кинутому прямо на підлогу, бо на ліжко грошей уже не вистачило.

— Пробач мені, — прошепотів Андрій у темряві. — Я мав зрозуміти це раніше.

— Головне, що ми зараз тут, — відповіла я, притискаючись до нього.

Щоб купити професійну швейну машинку, Андрію довелося продати свій старий мотоцикл, який він обожнював і відновлював роками. Коли він привіз цю важку залізну конструкцію додому, я плакала.

— Це твій інструмент, — посміхнувся він. — Завойовуй світ.

І я почала. Я шила, коли Софійка спала. Шила вночі, під світлом настільної лампи. Пальці боліли, очі пекли від дрібних стібків, але з кожним виконаним замовленням наша впевненість зростала.

Вікторія передавала мені складні замовлення — дорогі штори, вишукані покривала. Виявилося, що в мене є талант не лише до крою, а й до дизайну.

Андрій теж не сидів склавши руки. Він орендував невеликий гаражний бокс і відкрив власну точку з діагностики авто. Працював без вихідних, часто повертався за північ, але тепер його очі світилися не втомою, а азартом. Ми більше не чекали подачок. Ми будували своє.

Минуло два роки. Ми змогли відкласти достатньо для першого внеску за власну квартиру. Цього разу все було інакше. Ми самі обирали планування, самі підписували документи у нотаріуса

Коли я вперше повернула ключ у замку нашої справжньої власної квартири, я відчула такий спокій, якого не дарували жодні весільні подарунки.

З Галиною Петрівною ми майже не спілкувалися. Андрій іноді дзвонив, запитував про здоров’я, але розмови були сухими. Вона так і не визнала своєї помилки, вважаючи нас егоїстами, які покинули її у важку хвилину.

Та квартира біля парку залишилася їй. Настя з часом вийшла заміж і переїхала, бабусі не стало, і свекруха залишилася одна у своїх великих кімнатах з «правильними» шпалерами.

Нещодавно ми випадково зустрілися в торговому центрі. Вона виглядала постарілою, її колись велична постава зникла. Вона довго дивилася на підрослу Софійку, але підійти не наважилася. Тільки кивнула мені здалеку — сухо, відчужено.

І от я сиджу зараз у нашій вітальні, дивлюся на вогні вечірнього міста і думаю… Ми пройшли через бідність, через роботу на виснаження, через осуд рідних. Ми втратили «подарунок», але знайшли себе.

Головна картинка ілюстративна.