— Андрію, скажи їй, що я залишаюся. Це ж тимчасово, правда ж? Я не буду заважати, обіцяю. Тільки не треба мене зараз кудись виганяти, я стомлена з дороги, а завтра вже пари в університеті…
— Дар’ю, збирай свої речі. Зараз же. Андрій тебе відвезе куди скажеш — до мами, до гуртожитку, на вокзал. Мені байдуже. Але в цій квартирі ти не ночувати не будеш.
Андрій стояв у дверях кухні, тримаючи чашку чаю, ніби це був щит. Обличчя в нього було спокійне, трохи втомлене, ніби він уже все для себе вирішив і тепер просто чекав, коли я змирюся.
— Олено, не роби з цього трагедію. Вже пізно. Дев’ята година. Світлана ще на роботі, Дар’я з поїзда, втомлена. Давай завтра спокійно все обговоримо.
— Обговоримо? — мій став зовсім тихим, але в ньому було стільки металу, що Андрій мимоволі відступив на крок. — Ти вже все вирішив за мене. Привіз людину в наш дім, поки мене не було. Без одного мого слова. І тепер кажеш «спокійно обговоримо»?
Дар’я сиділа на дивані в гостьовій кімнаті, ноги під себе, телефон у руках. Вона підняла очі — великі, трохи здивовані, ніби щойно прокинулася і не розуміла, чому навколо такий галас.
— Тітко Олено, я справді не хотіла ніяких проблем. Мама сказала, що ви не проти. Я думала, все домовлено…
— Домовлено було без мене, — перебила я. — І це головна проблема.
Андрій поставив чашку на тумбочку в коридорі.
— Олено, це моя сестра попросила. Сім’я. Дар’я вступила на бюджет, їй важко. Я не міг відмовити.
— Міг. І мав би. Бо це наш дім. Наш.
Він подивився на мене довгим поглядом — тим самим, який останні тижні з’являвся щоразу, коли я відмовлялася поступитися.
У ньому не було провини. Тільки впевненість, що я врешті-решт здамся.
— Добре. Якщо ти так хочеш — збирай її речі сам. Або я зроблю це за тебе.
Я взялася за ручку одної з валіз, потягнула до дверей. Андрій перехопив мою руку.
— Олено, досить.
— Відпусти.
Він не відпустив. Ми стояли так кілька секунд, дивлячись один одному в очі. А за спиною в Андрія Дар’я тихо кашлянула, ніби нагадуючи, що вона тут теж є.
— Я піду, якщо треба, — сказала вона тихо, але без особливої переконливості. — Тільки куди? Мама до одинадцятої на зміні…
— Олено, — Андрій говорив повільно, ніби пояснював дитині, — ти зараз поводитися неадекватно. Дар’я — моя племінниця. Їй вісімнадцять. Вона не чужа. І це тимчасово.
— Тимчасово — це скільки? Місяць? Два? Рік? Ти хоч раз запитав мене, чи я цього хочу?
Він відпустив мою руку.
— Я думав, ти зрозумієш. Це ж сім’я.
Я засміялася — коротко, гірко.
— Сім’я — це ми з тобою. А не твоя сестра, яка вирішує за нас обох.
Я пішла до спальні, зачинила двері. Сіла на ліжко. Серце калатало так, ніби я пробігла марафон. Я розуміла: якщо зараз поступлюся хоч на ніч — поступлюся назавжди.
Все почалося кілька місяців тому, у травні, коли Світлана з’явилася без попередження.
Я саме вимкнула плиту — готувала вечерю, картоплю з куркою та овочами, простий, але смачний рецепт, який Андрій любив.На столі вже стояли тарілки, хліб, салат. Дзвінок у двері пролунав різко, наполегливо.
Андрій пішов відчиняти. Я почула його голос, трохи здивований, але радісний:
— Світлано? Заходь, чому не подзвонила?
І одразу її голос — гучний, впевнений, ніби вона вже була господинею в нашій квартирі.
— Ой, а що це за запах? Андрію, ти б хоч сказав, що готуєте, я б щось смачніше принесла.
Вона увійшла на кухню, знімаючи легку куртку. Світлана була старша за Андрія на чотирнадцять років — висока, струнка, з коротким каре і яскравим макіяжем. Завжди говорила так, ніби її слова — остання інстанція.
— Добрий вечір, Світлано, — привіталася я спокійно.
— Олено, привіт. Що це у вас на вечерю?
— Курка з картоплею та овочами.
Вона оглянула стіл, підняла брову.
— Морква тушкована? Андрію, ти ж з дитинства не любиш тушковані овочі. Пам’ятаєш, як я тебе змушувала їсти?
Андрій сів за стіл, посміхнувся.
— Тепер їм усе, Світлано.
— Ну звісно, — вона сіла навпроти нього, взяла виделку, спробувала. Жувала повільно, ніби шукала, до чого причепитися. — Солі малувато. І курка трохи суха. Скільки тримала?
— Сорок п’ять хвилин.
— Треба було тридцять п’ять. Пересмажила трохи. — Вона відклала виделку, подивилася на брата. — Андрію, навчи вже дружину готувати так, щоб чоловік додому поспішав, а не в кафе заглядав.
Я сіла за стіл, намагаючись триматися спокійно.
— Андрій ніколи не скаржився.
— Андрій — ввічлива людина, — Світлана посміхнулася йому тепло. — Він не скаже. Але це не означає, що можна розслаблятися.
Вечеря тривала довго. Світлана розповідала про свою роботу — вона була начальницею відділу в банку, любила наголошувати, яка вона відповідальна, як усе тримає під контролем.
Розповідала про знайомих, про новини, про те, як правильно виховувати дітей, хоча свою доньку Дар’ю бачила нечасто — та жила з батьком після розлучення.
Після вечері Світлана встала і пішла оглядати квартиру — без дозволу, просто встала і пішла. Зайшла до вітальні, провела пальцем по полиці, подивилася на палець.
— Пилюка, — сказала голосно. — Олено, коли ти востаннє прибирала?
— У суботу.
— Видно, що давно. Треба щодня. Я Андрію ще в дитинстві пояснювала: чистота — це здоров’я. Він знає.
Андрій сидів за столом, дивився в телефон.
— Звісно, ти працюєш, — продовжувала Світлана, стоячи в дверях кухні, — але дім — це жіноча справа. Чоловік має приходити в порядок, а не в безлад. Я от і працюю, і вдома все ідеальне. Це організація, Олено. Тобі треба її в собі розвинути.
Я мила посуд, стараючись не грюкати тарілками.
— У нас чисто, Світлано.
— Якщо для тебе це чисто — то так. Але я б на твоєму місці підняла стандарти. Ти молода, в тебе ще чотирнадцять років, щоб вчитися.
Вона завжди згадувала ці чотирнадцять років — ніби це давало їй право повчати всіх навколо.
Перед виходом Світлана затрималася в коридорі.
— До речі, Дар’я вступила. До Київського педагогічного. На бюджет.
— Вітаю, — сказав Андрій.
— Тепер їй треба десь жити. Гуртожиток дадуть, але ти ж знаєш, які там умови. Я в студентські роки жила — морок. Вбиральня одна на поверсі, кухня спільна, шум цілодобово. Учитися неможливо. — Вона подивилася на брата довгим поглядом. — Але ми щось придумаємо. Головне — щоб дитина була в нормальних умовах.
Я відчула, як щось стиснуло всередині. Не прохання — розрахунок. Вона вже все вирішила і просто чекала, коли Андрій зрозуміє.
Після її виходу Андрій налив собі води, сказав:
— Добре, що Дар’я вступила.
Я промовчала. Тривога залишилася.
Тиждень минув спокійно. Світлана не дзвонила. Андрій поводився як завжди — робота, вечорами футбол, у вихідні ми гуляли в парку Шевченка або їздили до ТРЦ. Я майже забула той візит.
У п’ятницю Андрій прийшов пізно. Сів на кухні, попросив чаю.
— Олено, я подумав… Дар’я вступила. Їй треба десь жити.
Я відклала ложку.
— Світлана казала про гуртожиток.
— Гуртожиток — не варіант. Там неможливо. Шум, безлад, ніяких умов для навчання. Перший курс — найважливіший.
— Андрію, це не наша справа.
— Як не наша? Дар’я — моя племінниця. Сім’я.
— У Світлани є кошти, може зняти кімнату. Вона добре заробляє, сама про це говорить.
— Не так добре. Багато витрат. Підготовка до вступу, репетитори. А оренда зараз дорога.
Він дивився у вікно.
— Я думаю, ми могли б допомогти.
— Як?
— Пустити Дар’ю до нас. На кілька місяців. Поки не влаштується.
Тиша стала важкою.
— Ні.
— Олено…
— Ні. У нас двокімнатна квартира. Спальня і вітальня. Де вона буде? На розкладному дивані? А ми куди?
— На пару місяців можна потерпіти.
— Це наш дім. Я не хочу чужої людини тут.
— Дар’я не чужа.
— Для мене — чужа. Нехай Світлана знімає їй житло. Або нехай живе в гуртожитку, як тисячі студентів.
Андрій відвернувся.
Розмова повторювалася. Він повертався до теми м’яко, але наполегливо. То згадував, як Світлана допомагала йому в студентські роки, то говорив про сімейну підтримку, то розповідав, як хтось із колег прийняв родичів і всі були щасливі.
Я відповідала: ні.
Липень минув. Андрій став дратівливим — різко відповідав, грюкав дверима, довго сидів у телефоні. Я розуміла: злиться. Але не поступалася.
На початку серпня подзвонила Світлана. Я взяла трубку, думаючи, що це клієнт.
— Олено? — голос холодний.
— Так.
— Це Світлана. Треба поговорити.
— Слухаю.
— Андрій сказав, що ти проти, щоб Дар’я пожила у вас.
Я стиснула телефон.
— Це наше спільне рішення.
— Яке спільне? Він хоче допомогти сім’ї, а ти йому заважаєш. Олено, я не знаю, як у вашій родині, але в нормальних сім’ях допомагають одне одному. Ти вийшла за Андрія — стала частиною нашої родини. А в родині не відмовляють.
— Світлано…
— Не перебивай. Я старша, я знаю життя. Андрій — мій молодший брат, я його виростила після батьків. Я для нього більше, ніж сестра. І якщо він хоче допомогти моїй дочці, ти не маєш права стояти на заваді. Це чистий егоїзм.
Я відчула, як обличчя горить.
— Це наша квартира. Я не зобов’язана…
— Ти зобов’язана бути хорошою дружиною і людиною. А зараз поводитися як розбалувана дівчинка, якій важливий тільки свій комфорт. Подумай про Дар’ю. Їй вісімнадцять. Вона вступила на бюджет. Їй потрібні нормальні умови. А ти через свої примхи готова кинути дитину в гуртожиток, де…
Я вимкнула дзвінок. Руки тремтіли від злості. Телефон ще дзвонив — Світлана явно продовжувала говорити.
Потім прийшло повідомлення: «Ти пошкодуєш про свою поведінку».
Я заблокувала номер.
Ввечері Андрій прийшов похмурий. Я розповіла про дзвінок.
— Вона хотіла поговорити, — сказав він. — Це її право.
— Це не розмова, це тиск.
— Ти надто гостро реагуєш.
— Вона назвала мене егоїсткою.
— Може, трохи переборщила. Але по суті права. Ми могли б допомогти.
— Андрію, подивися на мене. Я не хочу чужої людини в нашому домі. Я приходжу з роботи втомлена, мені потрібен спокій. Тільки ми вдвох.
Він відвернувся.
— Ти просто не розумієш, що таке справжня сім’я.
Він пішов до вітальні, ввімкнув телевізор. Я стояла і дивилася йому в спину. Зрозуміла: він уже вирішив. Просто ще не сказав.
Останні тижні серпня були дивними. Андрій перестав говорити про Дар’ю. Взагалі перестав говорити про щось серйозне.
Відповідав коротко, багато часу проводив у телефоні, посміхався екрану. Я запитала раз — з ким переписка. Сказав — з колегами.
Я не повірила, але не наполягала.
Думала, питання закрите. Світлана знайшла дочці житло. Все налагодиться.
Двадцять восьмого серпня я повернулася з роботи о сьомій. Відчинила двері — в коридорі пахло чужими духами, солодкувато.
На підлозі — дві великі валізи, спортивна сумка, коробка з взуттям. З вітальні чувся телевізор — якесь шоу, голосно.
Я зупинилася в дверях.
Андрій вийшов з кухні з чашкою в руках.
— Привіт.
— Що це? — кивнула на валізи.
— Речі Дар’ї.
— Чому вони тут?
Він поставив чашку.
— Племінниця поживе у нас пару місяців. Я домовився зі Світланою. Сьогодні її зустрінув з поїзда, забрали речі. Вона у вітальні відпочиває.
І в цей момент усе, що накопичилося за літо — терпіння, образи, гнів — вирвалося назовні.
Це й був той самий діалог, з якого я почала.
Після нього я замкнулася в спальні. Зателефонувала мамі.
— Мамо, Андрій привіз Дар’ю жити до нас. Без мого відома.
— Ту племінницю?
— Так.
— І що ти сказала?
— Щоб забирав її негайно. Він відмовився.
Мама помовчала.
— Олено, якщо ти дозволиш хоч одну ніч — дозволиш усе. Це перевірка. Він перевіряє, наскільки ти можеш поступитися.
— Я не поступлюся.
— Тоді дій. Не чекай ранку. Якщо зараз здасися — здасися назавжди.
Я поклала трубку. Посиділа. Вийшла.
Андрій сидів на кухні. Дар’я у вітальні їла щось з пакета, дивилася в телефон.
Я зайшла до вітальні.
— Дар’ю, збирайся. Ти їдеш.
Вона підняла очі.
— Тітко Олено, я розумію, що незручно. Але це ненадовго. Я не заважатиму.
— Це не обговорюється.
Вона подивилася на Андрія.
— Дядьку Андрію?
— Олено, ми ж домовлялися…
— Ти домовлявся без мене.
Андрій встав.
— Дар’я залишається. Я пообіцяв Світлані.
— Тоді я йду.
— Як хочеш.
Він дивився на мене з холодною впевненістю: не підеш. Це блеф.
Я не пішла. Але й не здалася. Лягла в спальні, замкнула двері.
Прокинулася о пів на третю від музики — гучної, з басами. Дар’я сиділа у вітальні в навушниках, але звук усе одно пробивався.
Я зайшла, вимкнула зарядку з розетки.
— Ти знаєш, котра година?
— Близько третьої. І що?
— Люди сплять.
— Я в навушниках.
— Все одно чути.
Вона знизала плечима.
— Вибачте. Думала, не чути.
Я вийшла. Через десять хвилин музика знову ввімкнулася — тихіше, але чути.
Вранці я встала рано. На кухні Андрій пив каву. Перед ним тарілка з бутербродами, і мої улюблені круасани з мигдалем — ті, що я купувала собі раз на тиждень як маленьку радість.
— Ти взяв мої круасани?
— Дар’я зголодніла. Дав їй.
— Це були мої.
— Нічого, купиш ще.
Дар’я вийшла — в піжамі, з телефоном.
— Доброго ранку, — позіхнула, сіла. Андрій підсунув їй круасани.
— Їж, Дар’ю. Тобі сьогодні на пари.
Я налила собі кави. Повернулася до Андрія.
— Нам треба поговорити.
— Потім. Я спізнююся.
Він пішов.
Дні перетворилися на суцільне випробування. Дар’я поводилася так, ніби квартира її. Музика до ночі. Немитий посуд. Речі розкидані.
Двері до ванної відчинені. Моя косметика зникала — туш, помада, крем — потім знаходилася в неї, розкрита, з відбитками.
Я говорила з Андрієм щовечора.
— Скільки це триватиме?
— Поки не знайде житло.
— А коли шукатиме?
— Олено, не тисни. Я втомлений.
Світлана дзвонила щовечора. Я чула, як Андрій відходив у коридор і говорив:
— Так, Світлано, все добре… Дар’я влаштовується… Так, Олена трохи нервує, але звикне… Ні, не переживай, я все тримаю під контролем…
Одного вечора я не витримала. Взяла телефон, набрала Світлану з іншого номера.
— Світлано, це Олена.
— Нарешті додзвонилася. Що ти хочеш?
— Щоб Дар’я поїхала. Я не згодна на це.
— Олено, ти вже набридла своєю упертістю. Андрій хоче допомогти сім’ї, а ти йому заважаєш. Ти думаєш тільки про себе. А про дитину подумала? Їй важко.
— Важко — нехай знімає кімнату. Ви ж можете.
— Ми? — вона засміялася. — А чому ми? У вас є місце. І Андрій хоче. Він мені сам сказав: «Світлано, не переживай, Дар’я поживе в нас». Він хороший брат. А ти — погана дружина.
— Це мій дім теж.
— Твій? — голос став різким. — Ти вийшла за Андрія — стала частиною нашої сім’ї. А в нашій сім’ї допомагають. І крапка.
Вона скинула дзвінок.
Я стояла в коридорі, тримаючи телефон. Андрій вийшов з кухні.
— Ти дзвонила Світлані?
— Так.
— Навіщо? Я ж просив не втручатися.
— Бо це мій дім, Андрію. І я маю право.
Він подивився на мене довго.
— Ти все ускладнюєш.
Тієї ночі я спала погано. А наступного дня Дар’я прийшла з пар пізно, ввімкнула телевізор на повну гучність. Я вийшла.
— Дар’ю, зроби тихіше.
— Ой, вибачте, не помітила.
Вона зробила тихіше. Але через годину знову гучно.
Я зрозуміла: це не випадковість. Це спосіб показати, хто тут господар.
Через тиждень я зібрала речі. Не всі — тільки найнеобхідніше. Поставила валізу в коридорі.
Андрій прийшов з роботи, побачив.
— Ти куди?
— До мами. На кілька днів. Поки Дар’я тут — мене не буде.
Він стояв, дивився на валізу.
— Олено, ти серйозно?
— Абсолютно.
Дар’я вийшла з вітальні.
— Тітко Олено, ну не треба йти. Я ж не назавжди.
Я подивилася на неї.
— Дар’ю, ти молода дівчина. Ти могла б шукати кімнату, підробіток, варіанти. Але тобі зручніше тут. І ти користуєшся тим, що дядько дозволяє.
Вона знизала плечима.
— Мама сказала, що так буде краще.
— Для кого краще?
Андрій мовчав.
Я взяла валізу.
— Я поїхала.
Він не зупиняв.
У мами я прожила п’ять днів. Андрій дзвонив щодня — спочатку просив повернутися, потім мовчав, потім знову просив.
На шостий день подзвонила Світлана — з іншого номера.
— Олено, що ти таке робиш? Андрій місця собі не знаходить. Повертайся. Дар’я довго не буде.
— Коли поїде?
— Скоро. Вона шукає.
— Коли саме?
— Ну… коли знайде.
— Тобто коли я повернуся — вона залишиться.
— Ти все перекручуєш.
Я скинула дзвінок.
Андрій приїхав до мами увечері. Без попередження.
Ми сиділи на кухні — я, мама, він.
— Олено, повертайся. Будь ласка.
— А Дар’я?
— Вона… поїде. Я поговорю зі Світланою.
— Коли?
— Скоро.
— Андрію, я повернуся тільки коли її не буде. І коли ти зрозумієш, що рішення в нашій сім’ї приймаємо разом.
Він дивився в підлогу.
— Я зрозумів.
Через два дні Дар’я поїхала. Світлана знайшла їй кімнату в гуртожитку — виявляється, такий варіант був завжди, просто вони його «не розглядали».
Андрій зустрівко мене біля під’їзду. Без слів обійняв.
— Вибач.
— Більше ніколи так не роби.
— Не зроблю.
Ми повернулися додому. Квартира була чиста — Андрій сам прибирав, сам готував. Він намагався.
Світлана дзвонила ще кілька разів — скаржилася, що я «розбила сім’ю», що Дар’я в поганих умовах. Андрій слухав, потім казав:
— Світлано, це наше з Оленою рішення. Ми допомогли, чим могли.
Вона ображалася. Але дзвонити перестала.
А ми з Андрієм почали говорити, як чоловік і дружина.
Головна картинка ілюстративна
