— Андрію, скажи їй, що я залишаюся. Це ж тимчасово, правда ж? Я не буду заважати, обіцяю. Тільки не треба мене зараз кудись виганяти, я стомлена з дороги, а завтра вже пари в університеті…

— Дар’ю, збирай свої речі. Зараз же. Андрій тебе відвезе куди скажеш — до мами, до гуртожитку, на вокзал. Мені байдуже. Але в цій квартирі ти не ночувати не будеш.

Андрій стояв у дверях кухні, тримаючи чашку чаю, ніби це був щит. Обличчя в нього було спокійне, трохи втомлене, ніби він уже все для себе вирішив і тепер просто чекав, коли я змирюся.

— Олено, не роби з цього трагедію. Вже пізно. Дев’ята година. Світлана ще на роботі, Дар’я з поїзда, втомлена. Давай завтра спокійно все обговоримо.

— Обговоримо? — мій став зовсім тихим, але в ньому було стільки металу, що Андрій мимоволі відступив на крок. — Ти вже все вирішив за мене. Привіз людину в наш дім, поки мене не було. Без одного мого слова. І тепер кажеш «спокійно обговоримо»?

Дар’я сиділа на дивані в гостьовій кімнаті, ноги під себе, телефон у руках. Вона підняла очі — великі, трохи здивовані, ніби щойно прокинулася і не розуміла, чому навколо такий галас.

— Тітко Олено, я справді не хотіла ніяких проблем. Мама сказала, що ви не проти. Я думала, все домовлено…

— Домовлено було без мене, — перебила я. — І це головна проблема.

Андрій поставив чашку на тумбочку в коридорі.

— Олено, це моя сестра попросила. Сім’я. Дар’я вступила на бюджет, їй важко. Я не міг відмовити.

— Міг. І мав би. Бо це наш дім. Наш.

Він подивився на мене довгим поглядом — тим самим, який останні тижні з’являвся щоразу, коли я відмовлялася поступитися.

У ньому не було провини. Тільки впевненість, що я врешті-решт здамся.

— Добре. Якщо ти так хочеш — збирай її речі сам. Або я зроблю це за тебе.

Я взялася за ручку одної з валіз, потягнула до дверей. Андрій перехопив мою руку.

— Олено, досить.

— Відпусти.

Він не відпустив. Ми стояли так кілька секунд, дивлячись один одному в очі. А за спиною в Андрія Дар’я тихо кашлянула, ніби нагадуючи, що вона тут теж є.

— Я піду, якщо треба, — сказала вона тихо, але без особливої переконливості. — Тільки куди? Мама до одинадцятої на зміні…

— Олено, — Андрій говорив повільно, ніби пояснював дитині, — ти зараз поводитися неадекватно. Дар’я — моя племінниця. Їй вісімнадцять. Вона не чужа. І це тимчасово.

— Тимчасово — це скільки? Місяць? Два? Рік? Ти хоч раз запитав мене, чи я цього хочу?

Він відпустив мою руку.

— Я думав, ти зрозумієш. Це ж сім’я.

Я засміялася — коротко, гірко.

— Сім’я — це ми з тобою. А не твоя сестра, яка вирішує за нас обох.

Я пішла до спальні, зачинила двері. Сіла на ліжко. Серце калатало так, ніби я пробігла марафон. Я розуміла: якщо зараз поступлюся хоч на ніч — поступлюся назавжди.

Все почалося кілька місяців тому, у травні, коли Світлана з’явилася без попередження.

Я саме вимкнула плиту — готувала вечерю, картоплю з куркою та овочами, простий, але смачний рецепт, який Андрій любив.На столі вже стояли тарілки, хліб, салат. Дзвінок у двері пролунав різко, наполегливо.

Андрій пішов відчиняти. Я почула його голос, трохи здивований, але радісний:

— Світлано? Заходь, чому не подзвонила?

І одразу її голос — гучний, впевнений, ніби вона вже була господинею в нашій квартирі.

— Ой, а що це за запах? Андрію, ти б хоч сказав, що готуєте, я б щось смачніше принесла.

Вона увійшла на кухню, знімаючи легку куртку. Світлана була старша за Андрія на чотирнадцять років — висока, струнка, з коротким каре і яскравим макіяжем. Завжди говорила так, ніби її слова — остання інстанція.

— Добрий вечір, Світлано, — привіталася я спокійно.

— Олено, привіт. Що це у вас на вечерю?

— Курка з картоплею та овочами.

Вона оглянула стіл, підняла брову.

— Морква тушкована? Андрію, ти ж з дитинства не любиш тушковані овочі. Пам’ятаєш, як я тебе змушувала їсти?

Андрій сів за стіл, посміхнувся.

— Тепер їм усе, Світлано.

— Ну звісно, — вона сіла навпроти нього, взяла виделку, спробувала. Жувала повільно, ніби шукала, до чого причепитися. — Солі малувато. І курка трохи суха. Скільки тримала?

— Сорок п’ять хвилин.

— Треба було тридцять п’ять. Пересмажила трохи. — Вона відклала виделку, подивилася на брата. — Андрію, навчи вже дружину готувати так, щоб чоловік додому поспішав, а не в кафе заглядав.

Я сіла за стіл, намагаючись триматися спокійно.

— Андрій ніколи не скаржився.

— Андрій — ввічлива людина, — Світлана посміхнулася йому тепло. — Він не скаже. Але це не означає, що можна розслаблятися.

Вечеря тривала довго. Світлана розповідала про свою роботу — вона була начальницею відділу в банку, любила наголошувати, яка вона відповідальна, як усе тримає під контролем.

Розповідала про знайомих, про новини, про те, як правильно виховувати дітей, хоча свою доньку Дар’ю бачила нечасто — та жила з батьком після розлучення.

Після вечері Світлана встала і пішла оглядати квартиру — без дозволу, просто встала і пішла. Зайшла до вітальні, провела пальцем по полиці, подивилася на палець.

— Пилюка, — сказала голосно. — Олено, коли ти востаннє прибирала?

— У суботу.

— Видно, що давно. Треба щодня. Я Андрію ще в дитинстві пояснювала: чистота — це здоров’я. Він знає.

Андрій сидів за столом, дивився в телефон.

— Звісно, ти працюєш, — продовжувала Світлана, стоячи в дверях кухні, — але дім — це жіноча справа. Чоловік має приходити в порядок, а не в безлад. Я от і працюю, і вдома все ідеальне. Це організація, Олено. Тобі треба її в собі розвинути.

Я мила посуд, стараючись не грюкати тарілками.

— У нас чисто, Світлано.

— Якщо для тебе це чисто — то так. Але я б на твоєму місці підняла стандарти. Ти молода, в тебе ще чотирнадцять років, щоб вчитися.

Вона завжди згадувала ці чотирнадцять років — ніби це давало їй право повчати всіх навколо.

Перед виходом Світлана затрималася в коридорі.

— До речі, Дар’я вступила. До Київського педагогічного. На бюджет.

— Вітаю, — сказав Андрій.

— Тепер їй треба десь жити. Гуртожиток дадуть, але ти ж знаєш, які там умови. Я в студентські роки жила — морок. Вбиральня одна на поверсі, кухня спільна, шум цілодобово. Учитися неможливо. — Вона подивилася на брата довгим поглядом. — Але ми щось придумаємо. Головне — щоб дитина була в нормальних умовах.

Я відчула, як щось стиснуло всередині. Не прохання — розрахунок. Вона вже все вирішила і просто чекала, коли Андрій зрозуміє.

Після її виходу Андрій налив собі води, сказав:

— Добре, що Дар’я вступила.

Я промовчала. Тривога залишилася.

Тиждень минув спокійно. Світлана не дзвонила. Андрій поводився як завжди — робота, вечорами футбол, у вихідні ми гуляли в парку Шевченка або їздили до ТРЦ. Я майже забула той візит.

У п’ятницю Андрій прийшов пізно. Сів на кухні, попросив чаю.

— Олено, я подумав… Дар’я вступила. Їй треба десь жити.

Я відклала ложку.

— Світлана казала про гуртожиток.

— Гуртожиток — не варіант. Там неможливо. Шум, безлад, ніяких умов для навчання. Перший курс — найважливіший.

— Андрію, це не наша справа.

— Як не наша? Дар’я — моя племінниця. Сім’я.

— У Світлани є кошти, може зняти кімнату. Вона добре заробляє, сама про це говорить.

— Не так добре. Багато витрат. Підготовка до вступу, репетитори. А оренда зараз дорога.

Він дивився у вікно.

— Я думаю, ми могли б допомогти.

— Як?

— Пустити Дар’ю до нас. На кілька місяців. Поки не влаштується.

Тиша стала важкою.

— Ні.

— Олено…

— Ні. У нас двокімнатна квартира. Спальня і вітальня. Де вона буде? На розкладному дивані? А ми куди?

— На пару місяців можна потерпіти.

— Це наш дім. Я не хочу чужої людини тут.

— Дар’я не чужа.

— Для мене — чужа. Нехай Світлана знімає їй житло. Або нехай живе в гуртожитку, як тисячі студентів.

Андрій відвернувся.

Розмова повторювалася. Він повертався до теми м’яко, але наполегливо. То згадував, як Світлана допомагала йому в студентські роки, то говорив про сімейну підтримку, то розповідав, як хтось із колег прийняв родичів і всі були щасливі.

Я відповідала: ні.

Липень минув. Андрій став дратівливим — різко відповідав, грюкав дверима, довго сидів у телефоні. Я розуміла: злиться. Але не поступалася.

На початку серпня подзвонила Світлана. Я взяла трубку, думаючи, що це клієнт.

— Олено? — голос холодний.

— Так.

— Це Світлана. Треба поговорити.

— Слухаю.

— Андрій сказав, що ти проти, щоб Дар’я пожила у вас.

Я стиснула телефон.

— Це наше спільне рішення.

— Яке спільне? Він хоче допомогти сім’ї, а ти йому заважаєш. Олено, я не знаю, як у вашій родині, але в нормальних сім’ях допомагають одне одному. Ти вийшла за Андрія — стала частиною нашої родини. А в родині не відмовляють.

— Світлано…

— Не перебивай. Я старша, я знаю життя. Андрій — мій молодший брат, я його виростила після батьків. Я для нього більше, ніж сестра. І якщо він хоче допомогти моїй дочці, ти не маєш права стояти на заваді. Це чистий егоїзм.

Я відчула, як обличчя горить.

— Це наша квартира. Я не зобов’язана…

— Ти зобов’язана бути хорошою дружиною і людиною. А зараз поводитися як розбалувана дівчинка, якій важливий тільки свій комфорт. Подумай про Дар’ю. Їй вісімнадцять. Вона вступила на бюджет. Їй потрібні нормальні умови. А ти через свої примхи готова кинути дитину в гуртожиток, де…

Я вимкнула дзвінок. Руки тремтіли від злості. Телефон ще дзвонив — Світлана явно продовжувала говорити.

Потім прийшло повідомлення: «Ти пошкодуєш про свою поведінку».

Я заблокувала номер.

Ввечері Андрій прийшов похмурий. Я розповіла про дзвінок.

— Вона хотіла поговорити, — сказав він. — Це її право.

— Це не розмова, це тиск.

— Ти надто гостро реагуєш.

— Вона назвала мене егоїсткою.

— Може, трохи переборщила. Але по суті права. Ми могли б допомогти.

— Андрію, подивися на мене. Я не хочу чужої людини в нашому домі. Я приходжу з роботи втомлена, мені потрібен спокій. Тільки ми вдвох.

Він відвернувся.

— Ти просто не розумієш, що таке справжня сім’я.

Він пішов до вітальні, ввімкнув телевізор. Я стояла і дивилася йому в спину. Зрозуміла: він уже вирішив. Просто ще не сказав.

Останні тижні серпня були дивними. Андрій перестав говорити про Дар’ю. Взагалі перестав говорити про щось серйозне.

Відповідав коротко, багато часу проводив у телефоні, посміхався екрану. Я запитала раз — з ким переписка. Сказав — з колегами.

Я не повірила, але не наполягала.

Думала, питання закрите. Світлана знайшла дочці житло. Все налагодиться.

Двадцять восьмого серпня я повернулася з роботи о сьомій. Відчинила двері — в коридорі пахло чужими духами, солодкувато.

На підлозі — дві великі валізи, спортивна сумка, коробка з взуттям. З вітальні чувся телевізор — якесь шоу, голосно.

Я зупинилася в дверях.

Андрій вийшов з кухні з чашкою в руках.

— Привіт.

— Що це? — кивнула на валізи.

— Речі Дар’ї.

— Чому вони тут?

Він поставив чашку.

— Племінниця поживе у нас пару місяців. Я домовився зі Світланою. Сьогодні її зустрінув з поїзда, забрали речі. Вона у вітальні відпочиває.

І в цей момент усе, що накопичилося за літо — терпіння, образи, гнів — вирвалося назовні.

Це й був той самий діалог, з якого я почала.

Після нього я замкнулася в спальні. Зателефонувала мамі.

— Мамо, Андрій привіз Дар’ю жити до нас. Без мого відома.

— Ту племінницю?

— Так.

— І що ти сказала?

— Щоб забирав її негайно. Він відмовився.

Мама помовчала.

— Олено, якщо ти дозволиш хоч одну ніч — дозволиш усе. Це перевірка. Він перевіряє, наскільки ти можеш поступитися.

— Я не поступлюся.

— Тоді дій. Не чекай ранку. Якщо зараз здасися — здасися назавжди.

Я поклала трубку. Посиділа. Вийшла.

Андрій сидів на кухні. Дар’я у вітальні їла щось з пакета, дивилася в телефон.

Я зайшла до вітальні.

— Дар’ю, збирайся. Ти їдеш.

Вона підняла очі.

— Тітко Олено, я розумію, що незручно. Але це ненадовго. Я не заважатиму.

— Це не обговорюється.

Вона подивилася на Андрія.

— Дядьку Андрію?

— Олено, ми ж домовлялися…

— Ти домовлявся без мене.

Андрій встав.

— Дар’я залишається. Я пообіцяв Світлані.

— Тоді я йду.

— Як хочеш.

Він дивився на мене з холодною впевненістю: не підеш. Це блеф.

Я не пішла. Але й не здалася. Лягла в спальні, замкнула двері.

Прокинулася о пів на третю від музики — гучної, з басами. Дар’я сиділа у вітальні в навушниках, але звук усе одно пробивався.

Я зайшла, вимкнула зарядку з розетки.

— Ти знаєш, котра година?

— Близько третьої. І що?

— Люди сплять.

— Я в навушниках.

— Все одно чути.

Вона знизала плечима.

— Вибачте. Думала, не чути.

Я вийшла. Через десять хвилин музика знову ввімкнулася — тихіше, але чути.

Вранці я встала рано. На кухні Андрій пив каву. Перед ним тарілка з бутербродами, і мої улюблені круасани з мигдалем — ті, що я купувала собі раз на тиждень як маленьку радість.

— Ти взяв мої круасани?

— Дар’я зголодніла. Дав їй.

— Це були мої.

— Нічого, купиш ще.

Дар’я вийшла — в піжамі, з телефоном.

— Доброго ранку, — позіхнула, сіла. Андрій підсунув їй круасани.

— Їж, Дар’ю. Тобі сьогодні на пари.

Я налила собі кави. Повернулася до Андрія.

— Нам треба поговорити.

— Потім. Я спізнююся.

Він пішов.

Дні перетворилися на суцільне випробування. Дар’я поводилася так, ніби квартира її. Музика до ночі. Немитий посуд. Речі розкидані.

Двері до ванної відчинені. Моя косметика зникала — туш, помада, крем — потім знаходилася в неї, розкрита, з відбитками.

Я говорила з Андрієм щовечора.

— Скільки це триватиме?

— Поки не знайде житло.

— А коли шукатиме?

— Олено, не тисни. Я втомлений.

Світлана дзвонила щовечора. Я чула, як Андрій відходив у коридор і говорив:

— Так, Світлано, все добре… Дар’я влаштовується… Так, Олена трохи нервує, але звикне… Ні, не переживай, я все тримаю під контролем…

Одного вечора я не витримала. Взяла телефон, набрала Світлану з іншого номера.

— Світлано, це Олена.

— Нарешті додзвонилася. Що ти хочеш?

— Щоб Дар’я поїхала. Я не згодна на це.

— Олено, ти вже набридла своєю упертістю. Андрій хоче допомогти сім’ї, а ти йому заважаєш. Ти думаєш тільки про себе. А про дитину подумала? Їй важко.

— Важко — нехай знімає кімнату. Ви ж можете.

— Ми? — вона засміялася. — А чому ми? У вас є місце. І Андрій хоче. Він мені сам сказав: «Світлано, не переживай, Дар’я поживе в нас». Він хороший брат. А ти — погана дружина.

— Це мій дім теж.

— Твій? — голос став різким. — Ти вийшла за Андрія — стала частиною нашої сім’ї. А в нашій сім’ї допомагають. І крапка.

Вона скинула дзвінок.

Я стояла в коридорі, тримаючи телефон. Андрій вийшов з кухні.

— Ти дзвонила Світлані?

— Так.

— Навіщо? Я ж просив не втручатися.

— Бо це мій дім, Андрію. І я маю право.

Він подивився на мене довго.

— Ти все ускладнюєш.

Тієї ночі я спала погано. А наступного дня Дар’я прийшла з пар пізно, ввімкнула телевізор на повну гучність. Я вийшла.

— Дар’ю, зроби тихіше.

— Ой, вибачте, не помітила.

Вона зробила тихіше. Але через годину знову гучно.

Я зрозуміла: це не випадковість. Це спосіб показати, хто тут господар.

Через тиждень я зібрала речі. Не всі — тільки найнеобхідніше. Поставила валізу в коридорі.

Андрій прийшов з роботи, побачив.

— Ти куди?

— До мами. На кілька днів. Поки Дар’я тут — мене не буде.

Він стояв, дивився на валізу.

— Олено, ти серйозно?

— Абсолютно.

Дар’я вийшла з вітальні.

— Тітко Олено, ну не треба йти. Я ж не назавжди.

Я подивилася на неї.

— Дар’ю, ти молода дівчина. Ти могла б шукати кімнату, підробіток, варіанти. Але тобі зручніше тут. І ти користуєшся тим, що дядько дозволяє.

Вона знизала плечима.

— Мама сказала, що так буде краще.

— Для кого краще?

Андрій мовчав.

Я взяла валізу.

— Я поїхала.

Він не зупиняв.

У мами я прожила п’ять днів. Андрій дзвонив щодня — спочатку просив повернутися, потім мовчав, потім знову просив.

На шостий день подзвонила Світлана — з іншого номера.

— Олено, що ти таке робиш? Андрій місця собі не знаходить. Повертайся. Дар’я довго не буде.

— Коли поїде?

— Скоро. Вона шукає.

— Коли саме?

— Ну… коли знайде.

— Тобто коли я повернуся — вона залишиться.

— Ти все перекручуєш.

Я скинула дзвінок.

Андрій приїхав до мами увечері. Без попередження.

Ми сиділи на кухні — я, мама, він.

— Олено, повертайся. Будь ласка.

— А Дар’я?

— Вона… поїде. Я поговорю зі Світланою.

— Коли?

— Скоро.

— Андрію, я повернуся тільки коли її не буде. І коли ти зрозумієш, що рішення в нашій сім’ї приймаємо разом.

Він дивився в підлогу.

— Я зрозумів.

Через два дні Дар’я поїхала. Світлана знайшла їй кімнату в гуртожитку — виявляється, такий варіант був завжди, просто вони його «не розглядали».

Андрій зустрівко мене біля під’їзду. Без слів обійняв.

— Вибач.

— Більше ніколи так не роби.

— Не зроблю.

Ми повернулися додому. Квартира була чиста — Андрій сам прибирав, сам готував. Він намагався.

Світлана дзвонила ще кілька разів — скаржилася, що я «розбила сім’ю», що Дар’я в поганих умовах. Андрій слухав, потім казав:

— Світлано, це наше з Оленою рішення. Ми допомогли, чим могли.

Вона ображалася. Але дзвонити перестала.

А ми з Андрієм почали говорити, як чоловік і дружина.

Головна картинка ілюстративна