— Я людина поважного віку, Софія, мені комфорт важливіший, ніж тобі, тому давайте мінятися дачами! — категорично заявила свекруха, відсуваючи від себе блюдце з полуничним варенням, ніби ставлячи велику, солодку крапку в моєму спокійному житті.
Я зупинилася з чайником у руці, відчуваючи, як гаряча вода всередині нього парує в такт моєму обуренню.
— Ольга Іванівна, ви жартуєте? — обережно запитала я, сподіваючись, що це черговий прояв її особливого гумору.
— Які тут жарти, голубко, — свекруха театрально зітхнула, поправляючи ідеальну зачіску, яка зовсім не пасувала до дачного оточення. — У мене там, на північній стороні, волога, ноги ниють. А у вас тут — справжній рай. Сонце з ранку до вечора, лазня поруч, альтанка обвита виноградом. Я, знаєш, на старості літ заслуговую жити по-людськи.
Я перевела погляд на чоловіка. Дмитро сидів, занурившись у телефон, і старанно вдавав, що вивчає прогноз погоди десь далеко, аби тільки не дивитися мені в очі.
— Дмитре? — мій голос опустився на октаву, набуваючи сталевих ноток. — Ти чув, що пропонує твоя мама?
Чоловік неохоче підняв голову, почухав потилицю і вичавив винувату посмішку:
— Софіє, ну… Мама справді скаржиться на ту ділянку. Каже, там атмосфера важка. А ми молоді, нам байдуже, де шашлики смажити, правда?
У цей момент я зрозуміла: бій буде серйозним.
Зараз моя дача виглядала як ілюстрація з журналу «Сад і город». А ведь колись усе починалося зі сліз і повного нерозуміння.
Пам’ятаю той день, коли мені виповнилося вісімнадцять. Я чекала в подарунок машину чи хоча б новий ноутбук. А батьки урочисто вручили мені теку з документами та зв’язку іржавих ключів.
— Це, доню, твоя нерухомість! — гордо оголосив тато. — Шість соток незалежності!
— Ви серйозно? — я дивилася на них як на божевільних. — Дача? Мені вісімнадцять! Я хочу гуляти з друзями, а не сапати грядки! Ви просто знайшли спосіб позбутися старої нерухомості, щоб самим там не працювати!
Я тоді образилася страшенно. Мені здавалося, що батьки просто кепкують надо мною.
Перші три роки я туди навіть не заглядала. Дфілянка заростала бур’янами, старий будиночок руйнувався. Але одного разу, після важкої сесії та болісного розриву з хлопцем, мені захотілося втекти туди, де мене ніхто не знайде.
Я приїхала ввечері. Навколо стояла дзвінка тиша, пахло нагрітою за день хвоєю та старим деревом. Я сіла на ґанок, облуплений і скрипучий, і раптом зрозуміла: це воно. Моє місце сили.
З того дня все змінилося. Я, міська дівчина, яка моркву бачила тільки чистою в супермаркеті, почала вивчати ландшафтний дизайн.
Кожну стипендію я вкладала в цей шматочок землі. Я фарбувала, шліфувала, саджала, поливала.
Коли я вийшла заміж за Дмитра, дача вже перетворилася на затишне гніздечко. Але тут на обрії з’явилася Ольга Іванівна.
Сім’я Дмитра до роботи на землі ставилася з явною зневагою. Свекруха любила повторювати, що її прабабця була далекою родичкою якоїсь знатної пані.
— Копирсатися в землі — справа простих людей, — казала вона, зневажливо кривячи губи, коли я привозила їм відро своїх перших огірків. — Наш рід, Софійко, звик до праці розумової. Руки жінки мають пахнути парфумами, а не добривом.
— Це компост, Ольго Іванівно, — виправляла я, але вона лише закочувала очі.
Однак час ішов. Ольга Іванівна бачила, з якою насолодою ми з Дмитром проводимо вихідні. Як чоловік, забувши про «розумову працю», радісно смажить м’ясо на моєму новому мангалі, як він спить до обіду на свіжому повітрі.
Заздрість — почуття повільне, воно просочувалося поступово. Спочатку свекруха почала напрошуватися до нас щовихідних.
— Ой, як у вас тут… затишно, — цідила вона, розглядаючи мої клумби з трояндами. — Правда, квітів забагато, дуже яскраво. Очі втомлюються.— Мені подобається, — коротко відповідала я, продовжуючи прополювати клумбу.
— А от тут, — вона показувала наманікюреним пальцем на терасу, — я б поставила лежак. Чому у вас немає лежака? Невже пристойній жінці сидіти на лавці.
Зрештою, постійна присутність свекрухи почала дратувати. Вона ходила за мною слідом, давала безкінечні поради й критикувала кожен кущ.
— Софіє, давай купимо їй дачу, — благаючим голосом сказав одного разу Дмитро, коли його мама втретє за день розбудила його зауваженням, що він неправильно лежить у гамаку. — Нехай вона там буде господинею, а ми хоч трохи відпочинемо.
Ідея здавалася порятунком. Ми знайшли ділянку у нашому ж товаристві, але на іншій вулиці. Дача була непогана, доглянута, але з особливістю: багато тіні від високих сосен сусідів.
— Ідеально! — вигукнула тоді я. — Їй же не можна багато сонця, ноги болять. Буде сидіти в прохолоді, читати свої романи.
Ми купили. Ольга Іванівна спочатку сяяла, як новенький чайник.
— Нарешті! — розповідала вона подругам по телефону. — Власна садиба! Я там влаштую англійський парк. Розарій, фонтанчики, альтанки в класичному стилі!
Реальність, однак, виявилася суворою до «англійського парку».
Повертаючись до нашої розмови за чаєм, я відчувала, як усередині наростає тихе роздратування.
— Ольго Іванівно, — я намагалася говорити спокійно, хоча пальці міцно стискали ручку чашки. — Ми купили вам дачу лише два роки тому. Ви самі її обрали. Ви казали, що сосни створюють шляхетну атмосферу. Що змінилося?
Свекруха відставила чашку й склала руки на колінах, прийнявши позу ображеної пані.
— Змінилося те, що там нічого не росте! — випалила вона. — Я купила саджанці троянд по дорогій ціні за кущ! І що? Вони пропали, Софія! Пропали за два тижні!
— Бо їх треба поливати в міру, а не заливати, — відповіла я. — Я ж заходила до вас. У вас там стояча вода. Ви ввімкнули шланг і пішли дивитися серіал. Коріння просто зігнило.
— Не вчи мене жити! — обурилася свекруха. — Справа не у воді! Справа в ґрунті! Там ґрунт… поганий. Кислий! А в тебе — родючий.
— Цей родючий ґрунт я завозила вантажівками! — не стрималася я, підвищуючи голос. — Я п’ять років удобрювала цю землю. Я руками вибирала кожен бур’ян!
Дмитро стривожено ворухнувся:
— Дівчата, не сперечайтеся. Мамо, ну справді, Софія стільки сил сюди вклала…
Ольга Іванівна різко повернулася до сина, і в її очах забриніли сльози. Я знала цей прийом: зараз почнеться вистава.
— Ось так, так? — тремтячим голосом промовила вона. — Ти дорікаєш матері шматком землі? Я тебе виростила, ночей не досипала, останнє віддавала… А тепер, коли мені, можливо, залишилося небагато, ти шкодуєш для мене зручностей?
— Мамо, ну що ти таке кажеш… — Дмитро одразу розм’як, перетворюючись на винуватого хлопчика.
— Я просто прошу обміну! — вона знову повернулася до мене, і сльози миттєво зникли. Погляд став гострим і твердим. — Послухай, Софія. Тобі тридцять років. У тебе все життя попереду. Ти сповнена сил і енергії. Ти на моєму участку за пару років зробиш диво. А мені потрібні умови вже зараз. У вас лазня готова, а в мене тільки літній душ. Мені холодно митися!
— То ходіть до нас у лазню! — вигукнула я. — Сюди йти п’ять хвилин пішки!
— У халаті по вулиці? — обурилася свекруха. — Щоб на мене дивилися всі ці… городники? Ні вже, вибачайте. Я хочу вийти з парилки й одразу в дім, на м’який диван.
Я встала з-за столу й підійшла до вікна. За склом цвіли мої гортензії — величезні, ніжно-рожеві шапки, якими я пишалася неймовірно. Я пам’ятала, як везла їх живцями в мокрій ганчірці через півміста.
— Ні, — твердо сказала я, не обертаючись.
У кімнаті запала тиша. Така густа, що її можна було різати ножем.
— Що «ні»? — перепитала Ольга Іванівна, ніби не вірячи своїм вухам.
— Ні, ми не будемо мінятися. Це моя дача. Подарунок моїх батьків. І результат моєї праці.
— Дмитре! — свекруха звернулася до вищої інстанції. — Ти чуєш, як вона зі мною розмовляє? Це чистий егоїзм!
Чоловік важко зітхнув і підійшов до мене.
— Софіє, — він поклав руку мені на плече й заговорив тихо, благаюче. — Ну може, справді… Яка нам різниця? Дім там нормальний, цегляний. Ну, трохи занедбаний, то ми наймемо робітників, усе розчистять. Зате мама заспокоїться. Вона мені всі нерви вимотала з цією «вологою» й «холодом». Шкода її, людина поважного віку.
Я скинула його руку й подивилася йому прямо в очі.
— Тобі шкода маму, а мій труд тобі не шкода? Ти хоч раз лопату в руки взяв, щоб допомогти мені ці клумби облаштувати? Ти тільки мангал розпалюєш. А я тут кожен кущ знаю напам’ять.
— Ну це ж просто речі, Софія! — спалахнув Дмитро. — Просто земля й дошки! Не можна ставити речі вище стосунків із матір’ю!
— Це не просто речі. Це моя душа, вкладена в це місце.
— Ах, душа! — Ольга Іванівна театрально здвигнула руками. — А в мене, виходить, душі немає? Я, виходить, маю сидіти в тому вологому кутку, поки ти тут насолоджуєшся красою?
— Ольго Іванівно, — я повернулася до неї. — Коли ми купували вам дачу, я пропонувала три варіанти. Один був сонячний, із садом, але будиночок простіший. Ви обрали той, де «сосни й шляхетність». Ви самі зробили вибір. А тепер хочете забрати готове, бо вам не хочеться визнавати свою помилку.
Свекруха почервоніла.
— Не хочеться? Мені — не хочеться? Та ти… ти просто невдячна! Я до вас із усім серцем, пиріжки везу, а ти…
— Пиріжки ви везете, щоб потім розповідати всім сусідам, що невістка не годує сина, — відрізала я.
Це було сильно, але я вже не могла стриматися. Згадалася казка про лисицю, яка попросилася до зайця в хатку, а потім вигнала його. Тільки я не заяць. І хатка в мене дуже навіть міцна.
— Все, з мене досить, — Ольга Іванівна різко встала, перекинувши стілець. — Ноги моєї тут більше не буде. Дмитре, якщо ти справжній чоловік, ти маєш пояснити своїй дружині, як треба поважати старших.
Вона схопила сумочку й, гордо піднявши підборіддя, вийшла з кімнати. Грюкнули двері.
Дмитро стояв посеред кухні, розгублений і роздратований.
— Ну й навіщо ти так? — запитав він. — Можна було м’якше. Сказала б, що подумаємо…
— Щоб вона мала надію? Ні, Дмитре. «Ні» означає «ні».
— Вона тепер із нами спілкуватися не буде, — пробурчав чоловік.
— І чудово. Тиша й спокій — це саме те, заради чого я сюди приїжджаю.
Наступні два тижні перетворилися на холодне протистояння. Дмитро демонстративно не їв мої сніданки й годинами говорив по телефону, заспокоюючи маму. Я чула уривки фраз: «Так, мамо, я розумію… Так, вона складна людина… Ну потерпи…»
Мені було прикро до сліз. Замість того, щоб захистити мене й моє право на мій дім, він намагався всидіти на двох стільцях.
У п’ятницю ввечері я приїхала на дачу сама.
Дмитро залишився в місті, посилаючись на термінову роботу, але я знала — він поїхав до мами, «лікувати її нерви».
Я вийшла в сад. Вечірнє сонце заливало золотом мої улюблені клумби. Троянди пахли так, що голова крутилася. Я пройшла до альтанки, провела рукою по теплому дереву.
Раптом хвіртка скрипнула. Я здригнулася. На порозі стояла сусідка, тітка Надія, місцеве джерело новин і моя добра знайома.
— Софійко, привіт! — вона підморгнула змовницьки. — А я бачу, твоя машина стоїть. Слухай, а правда, що ти свекруху виганяєш на вулицю?
— Чого? — я мало не вдавилася повітрям.
— Ну, Ольга твоя тут по всьому товариству ходить, розповідає. Мовляв, невістка-лисиця відібрала в неї найкращу землю, обманом змусила переписати ділянку на себе, а саму бідну літню жінку заґнала в тінь до комарів. Каже, що ти їй обіцяла обмін, а потім обманула.
Я відчула, як обличчя заливає хвиля гніву.
— Нічого я їй не обіцяла, тітю Надю. Вона сама вигадала цей обмін. Захотіла прийти на все готове.
— Та я-то знаю, — махнула рукою сусідка. — Бачила я, як ти тут працювала п’ять років. Просто попереджаю: вона тут союзників шукає. Може, якісь підписи збиратиме, щоб тебе на зборах покритикувати за неповагу до старших.
Я розсміялася. Нервово, але щиро.
— Нехай збирає. У нас приватна власність, а не колективне господарство.
Коли сусідка пішла, я довго сиділа на терасі. Мені було гидко. Не від того, що свекруха розпускає плітки — це було передбачувано. А від того, що мій чоловік, найрідніша людина, дозволив цьому статися. Він не зупинив ці розмови, він потурав її примхам.
Я дістала телефон і набрала номер Дмитра.
— Алло? — голос у нього був насторожений.
— Привіт. Ти де?
— У мами. Їй недобре, ноги болять.
— Зрозуміло, — я зробила паузу. — Слухай уважно, Дмитре. Я знаю, що твоя мама зараз поруч і, напевно, прислухається. То передай їй, будь ласка, таке.
— Софіє, не починай…
— Я не починаю, я завершую. Обміну не буде ніколи. Це перше. Друге: якщо я ще раз почую від сусідів історії про те, як я її обікрала чи обманула, я продам ту дачу, яку ми їй купили. Документи оформлені на мене, ти ж пам’ятаєш? Я її продам, а гроші витрачу на новий паркан. Високий. Суцільний. Щоб жоден «шляхетний» погляд до мене не діставався.
У трубці запала тиша. Потім я почула обурений шепіт Ольги Іванівни: «Вона блефує! Вона не наважиться!»
— Я чую тебе, Ольго Іванівно, — голосно сказала я. — І повірте, я не блефую. Я занадто довго терпіла ваші примхи заради спокою в сім’ї. Але ви захотіли боротьбу за комфорт? Ви її отримаєте. Тільки комфорту в ній не буде ні в кого.
— Софіє, ти що… — пробурмотів Дмитро.
— А ти, дорогий, визначайся. Або ти чоловік, який поважає працю своєї дружини, або ти слухняний син, готовий заради маминої забаганки зруйнувати наш спокій. Чекаю тебе завтра до обіду. Якщо не приїдеш — залишайся там. Допомагатимеш мамі вирощувати троянди в тіні.
Я натисла «відбій» і поклала телефон на стіл. Серце калатало шалено, руки тремтіли. Але десь глибоко всередині розливалося заспокоєння.
Я озирнулася.
Мій сад затихав, готуючись до сну. Вітер шелестів листям яблунь, які ми з татом саджали в той самий перший рік.
Це моя земля. Моя фортеця. І жодна «лисичка», якою б хитрою чи жалюгідною вона не прикидалася, не вижене мене звідси.
Наступного ранку я прокинулася від звуку двигуна.
Виглянула у вікно: біля воріт паркувалася машина Дмитра. Він вийшов, дістав із багажника великий пакет із вугіллям і… новий кущ троянди.
Я вийшла на ґанок. Чоловік підійшов, винувато дивлячись у землю.
— Це тобі, — він простягнув мені троянду. — Сорт «Королева Єлизавета». Казали, дуже витривала.
— А мама як? — сухо запитала я, не поспішаючи брати подарунок.
— Мама… Мама сказала, що ми обидва невдячні. І що вона найме ландшафтного дизайнера, щоб їй зробили сад кращий, ніж у тебе. На зло нам.
Я посміхнулася.
— Ну, нехай наймає. Головне, щоб не за наші гроші.
— Ні, — твердо сказав Дмитро. — Я їй сказав, що фінансувати її забаганки більше не буду. Сказав, що якщо їй не подобається дача — можемо продати й нехай проводить літо в місті. Вона, звісно, посварилася… Але ніби заспокоїлася.
Я взяла троянду. Шипи боляче вкололи палець, але це був приємний біль.
— Іди чай пий, — сказала я. — Млинці остигають.
— А варення полуничне є? — з надією запитав він.
— Є. Але тільки моє. Маминого більше не тримаємо.
Дмитро усміхнувся й обійняв мене.
Ми стояли на ґанку нашого будинку, дивилися на наш сад, і я розуміла: ми витримали. Іноді, щоб зберегти свій спокій, треба просто навчитися говорити тверде «ні» й не боятися бути «поганою». Особливо, коли йдеться про твоє місце сили.
А Ольга Іванівна… Що ж, кажуть, заздрість — поганий садівник. На такій землі навіть бур’яни ростуть погано.
Але це вже, на щастя, не моя турбота. Мої гортензії чекали поливу, і це було зараз найважливішою справою у світі.
Головна картинка ілюстратвина.
