Для чого було стільки городів салити тоді, я ще розуміла, бо ж нічого в магазинах не було, але тепер?
Останньою краплею стало те, що у Славка вже були проблеми зі спиною, коли ж мама наказала гній вивозити, то він з тачкою й впав.
– Слабак, – скривила мама губи і взялася сама до роботи.
А я чи не вперше зраділа, що їду геть хай і у швидкій, що маю серйозний привід не працювати, а потім знову стало совісно за такі думки. Зате Славко відмовився категорично їздити в село:
– Я матір твою знаю, вона як і мої батьки, не розуміє доти, доки сама не втомиться. Добре чужими руками робити, звикла, що всі гуртом, то й можна багато садити, а тепер хай сама попродує обробити.
Мама бідкался, що дощу нема і посуха – нічого не росте, далі бідкалася, що дощі, бо все заливає і кинеться фітофтора, далі, що жуки поїдять картоплю, мушка капусту, горобці вишні, слимаки все, куди дістануть.
Всі інші проблеми у світі були малі і мізерні.
Я дивувалася, як мама може бути такою приземленою і завела про це розмову з чоловіком, як тут донька й каже мені:
– А ви хіба інші?
– Що?, – ми обоє округлили очі.
– А ви хіба інші? Ви так само лише від нас з братом вимагаєте, критикуєте, аби помогти то ні, бо ми маємо самі. Ви недалеко від бабусі й втекли.
Я була ошелешена, бо я вважала, що це Славко строгий з дітьми, а я геть ні. Я люблю їх дуже сильно, звичайно, зараз геть на них часу не маю, бо вони й далеко, та й про що з ними говорити, як у них нема ніяких видатних здобутків – не одружені ще, дітей нема, просто на роботі. Я це все знаю, все без змін.
І я мало собі язик не прикусила сказати це, що нема у них ніяких клопотів, ніяких змін, то що там знати про їх життя.
Донька поїхала, а я взялася переглядати альбом, там не так вже й багато фото, всі з якихось великих застіль, всі вони були в неділю, бо в будень, боже борони було щось таке робити, навіть субота була лише для роботи.
Може, ми тоді й такі були раді, що нарешті якесь свято, бо було рідко? Не знаю, але тоді раділи і салату з бурячка, а шуба, то взагалі була феєрія смаку, це було лише на зимові свята.
А тепер можна святкувати хоч кожен день, їсти смакоту і нема ніякої радості від того, бо ти чи один, чи навіть в парі, але нема радості від зустрічі.
Вирішила, що таки настала пора поговорити з мамою, хоч і знала, що вона це сприйме як непослух, як особисту шпильку.
– Мамо, ми не будемо більше садити городи, тільки біля хати, тому думайте, що де буде рости, що під часник, що під зелень, собі так розрахуйте, бо ми сили не маємо.
– Не думала я, що таку ледарку виховаю, – сказала на те мама.
– Мамо, я хочу жити і маю тепер змогу, маю як заробити, маю де купити, то чого я маю й далі так важко працювати?
Чи не вперше приїхали з дітьми просто провідати маму, поробили, як без того, але лише пів дня, далі вирішили відпочити. Мама згадувала молодість, які колись співанки співала… «В саду осіннім айстри білі схилили голови сумні…». Виявляється, в мами гарний голос, гарна пам’ять, гарно розповідає смішні історії, які були зі мною малою, як онуки від гусаків втікали…
– Приїжджайте ще, – проводила вона нас до воріт, – Хто ту роботу переробить?
Ну, звичка є звичка, але все одно я буду згадувати як ми співали, а не як перебирали картоплю і мама мене сварила, що я кидаю середню до дрібної…
Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.
Фото Ярослава Романюка
Автор Ксеня Ропота
