Дмитрик жив з мамою і татом в невеликій комунальній квартирі на дві сім’ї. Другу кімнату займав дідусь Славко. Хлопчина любив дідуся за те, що добрий старий дозволяв погратися зі своїм котом. Барсик був теж не проти. Старий господар добре годував кота, але гратись із ним часу не мав.
Останнім часом дідусь часто лежав у стаціонарі, і догляд за Барсиком повністю ліг на хлопчикові плечі, чому Дмитрик був несказанно радий. Він давно просив маму купити йому собаку чи кота, але вона не дозволяла.
– Навіщо тобі другий кіт? Он, грайся з Барсиком скільки хочеш. Тепер він, вважай, твоїм котом і є. Діда майже не буває вдома, – говорила вона.
Але Дмитрикові ще дуже хотілося мати і собаку. Він умовляв маму при кожному зручному випадку купити йому цуценя, але мама завжди відкладала цю серйозну покупку.
Якось дідусь Славко сильно занедужав, і його діти забрали його до себе, щоб мати змогу краще доглядати за ним. Бачачи на очах у Дмитрика сльози, Барсика дідусь залишив хлопчикові.
– Гаразд, забирай кота собі. Залишаю вам таку спадщину. Що поробиш. Не до нього мені тепер. А йому тут все знайоме, та й ти став його другом хорошим. Дякую тобі, Дмитрику…
Замість діда скоро приїхали нові мешканці. Чоловік з дружиною та хлопчиком Іванком на рік молодший за Дмитрика. Хлопці швидко подружилися. Разом гралися, читали, малювали. Батьки обох друзів натішитися не могли на їх дружбу.
Дмитрик швидко навчив Іванка доглядати за котом. Вони виводили Барсика на прогулянки, годували, чесали спеціальною щіткою. Своїм потаємним бажанням мати і собаку Дмитрик поділився з Іванком.
Хлопчики тепер разом часто мріяли про собаку, яка неодмінно подружиться з котом, і всі разом вони будуть гратися у дворі в прикордонників. І собаку вони виховають обов’язково розумним, дресированим і слухняним.
Але минав час, а батьки не поспішали заводити для хлопців собаку.
Якось раз, гуляючи в парку біля будинку, хлопчаки побачили самотнє цуценя біля лавки. Цуцик був брудним, худим, явно голодним. Митя заклопотано підсів до цуценяти і, пошарив в кишені пальто, дістав звідти половинку печива.
Щеня з жадібністю з’їло частування. Хлопчики дивилися на собаку і не могли відірвати погляду. Повз проходила якась старенька.
– Заморозили вже цуценятко… Самі, он, в пальто, а воно все трясеться. Несіть вже додому, вистачить йому гуляти.
Дмитрик з радістю підхопив цуценя на руки, і поквапився до дому. Іван тільки встигав за ним.
– Діма, він наш буде? А нам дозволять? А як назвемо? Ура…
Хлопчаки стояли в передпокої квартири, щеня сиділо біля ніг Дмитрика. Обидві мами розглядали собаку.
– Що це таке, Дмитре? Звідки такий скарб? – строго питала мама Діма.
– Де ви його взяли, може, він чийсь… – з надією припустила мати Вені.
– Дворняга, найпопулярніша порода, – посміхнувся тато Дмитра.
– Порода – друг людини. Решта не важливо, – підтримав його тато Івана.
А обидва хлопчаки вже розчулено плакали, розмазуючи брудними руками сльози по обличчю.
– Мам, ти давно обіцяла, що коли-небудь. Давай цього візьмемо. Він такий хороооший, – схлипував Діма.
– Тату, я теж буду допомагати. Це нам один на двох, ну, прошууу… – співучо затягував Іванко.
– Ну, що це за хор хлопчиків? – серйозно сказав тато Дмитра. – А ще в прикордонників граєте. – Глянь-но, як Барсик дивиться…
Всі подивилися на кота, який з подивом витріщився на новенького хвостатого прибульця.
– Гаразд, – погодилася мама Дмитрика. – Ну, якщо тільки один на двох. Як і кіт. Тоді хай. Давайте-но його викупаємо. Брудний який.
Цуценя вимили в великому тазу, два рази міняли воду. Потім витерли і нагодували кашею з м’ясом. За всією процедурою уважно стежив кіт.
Цуценя назвали Дружком. Воно незабаром виправдало своє ім’я. Такої доброзичливої і вдячної собаки на всьому білому світі не знайти. Так говорили хлопчики своїм друзям у дворі.
Так вирішив і Барсик, тому що незабаром вони з Дружком стали добрими приятелями – разом їли, гралися, спали і гуляли.
Ось така випадкова знахідка зробила двох хлопчаків і Дружка щасливими. Світ, як то кажуть, не без добрих людей. І ще: все-таки мрії збуваються!
Фото ілюстративне
