Петро не любив свого прізвища з дитинства. Якщо в його однокласників у шкільні роки були і прізвище, і прізвисько, то він мав, як кажуть, «два в одному».
Справа в тому, що прізвище у нього було Вареник, тож і вчителі на уроках казали: «Вареник, до дошки», і товариші, гукаючи, кричали: «Вареник! Стань на ворота». Прізвище звучало як прізвисько, і хлопець від цього дуже страждав. Розповіді діда Степана про те, якою славою покрите їхнє родове ім’я, що корінням сягає Запорозької Січі, його мало втішали.
В армії Петро офіційно був спочатку «рядовим Вареником», згодом — «сержантом Вареником», а серед товаришів по службі від початку і до кінця був просто… самі здогадалися ким.
У будівельному інституті, де згодом навчався, викладачка української мови і літератури дуже симпатизувала студентові саме за його прізвище, як вона казала: «Щиро українське і дуже колоритне». Саме в інституті на семінарі з правознавства Петро довідався, що, одружившись, без проблем може взяти прізвище дружини. Подумав: «Колись так і зроблю». Ну не міг він побороти неприязні до нинішнього.
…З Олею хлопець познайомився на студентському вечорі: у їхньому інституті давно стало традицією запрошувати на деякі свята учениць медичного училища. Дівчина дуже сподобалася Петрові, і він вирішив підтримувати з нею стосунки. Спочатку зустрічалися час од часу, згодом, коли настала весна, частіше. Петрові попервах й на думку не спало запитати в Олі її прізвище.
Минуло літо, а з ним — і виробнича практика. Почався останній навчальний рік. Студенти працювали над дипломними проектами, шукали роботу, словом, «пакували валізи» у самостійне життя молодих спеціалістів. Того ж року й дівчина закінчувала училище. Петро мав пропозицію працювати в обласному центрі, Оля хотіла продовжити навчання у місцевому медінституті. Все складалося якнайкраще…
Якось дівчина не прийшла на побачення. Мобільний теж не відповідав, тож Петро, розхвилювавшись, пішов у її гуртожиток, аби дізнатися, що сталося. Сувора жінка на вахті, звісно, його не пропустила, а він не міг навіть назвати прізвища дівчини, щоб її викликали. Аж тут у коридор швидко вийшла Світлана, Олина подруга, і Петро кинувся до неї:
— Поклич, будь ласка, Олю.
— Ой, я поспішаю.
Вона звернулася до вахтерки:
— Віро Іванівно, викличте Олю Вареницю з триста третьої, бо я запізнююся на заняття.
Петро власним вухам не повірив: Варениця! Він так і стояв, ніби закам’янів, аж поки перед ним не з’явилася Оля з туго обмотаним горлом: у дівчини нездужала, тому вона не прийшла на побачення. Почала йому це пояснювати, а він у відповідь:
— Твоє прізвище Варениця?
— Так, — усміхнулася Оля.
У хлопця зіпсувався настрій, адже він не полишав думки змінити своє прізвище на прізвище дружини. Це ж якщо він одружиться з Олею, то залишиться Вареником на все життя — не бути ж йому Вареницею! А без Олі своєї подальшої долі він не уявляв.
…Оля взяла собі прізвище Вареник. Дід Степан, навідуючись час від часу до подружжя поласувати фірмовими Олиними варениками із лівером, завжди хитро усміхався онукові: він здогадувався про його намір змінити їхнє родинне ім’я. Дідів погляд промовляв: «Що, не вийшло? Так отож!»
Як розповідає сьогодні Петро Миколайович, перспективний молодий керівник великого підприємства, при згадці про той погляд він досі червоніє.
Автор – Таїсія ЦЕГЕЛЬНА.
За матеріалами – Вербиченько.
Передрук матеріалу без гіперпосилання на Intermarium.news заборонений!
Заголовок, головне фото, текстові зміни. – редакція Інтермаріум.
Фото – pixabay.
Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!
