Зоя поклала слухавку і застигла від подиву.
– Що?
– Дзвонила Ірка. Хоче приїхати до нас у гості, – розгублено кліпала очима Зоя.
– Ну-ну, – буркнув Іван і вийшов з кімнати.
Ірина – давня подруга Зої. Вони познайомились на вступних іспитах, разом жили у гуртожитку, а потім і на орендованій квартирі. Пройшли вогонь, воду та мідні труби: перше кохання, розставання, студентські вечірки. Завжди підтримували та допомагали один одному. Коли Зоя зустріла майбутнього чоловіка, відразу познайомила його зі своєю подругою. Звичайно ж, Ірина була дружкою на їхньому весіллі, а незабаром пара повідомила новину про майбутнє поповнення і запросила її стати хрещеною мамою.
Зоя з головою пірнула у материнство. Стосунки у сім’ї стали напруженими: Іван постійно працював, Зоя займалася дитиною та побутом.” Ти мені зовсім не допомагаєш!” — “А ти сидиш вдома і нічого не робиш!” – класична історія.
Іра приїжджала в гості не часто, але для Зої це була віддушина: подружка завжди вислухає, підтримає, дасть пораду. Але незабаром ці поради стали трохи напружувати.
— А мені завжди здавалося, що Іван не той хто тобі потрібен!
– Схоже, пройшло кохання – зів’яли помідори.
– Не розумію, як так можна? Ви просто не любите одне одного!
Сама Ірина вийшла заміж чотири місяці тому і, звичайно ж, зналася на сімейному житті. Вона дивувалася, як можна сваритися через побут, виховання дитини, стосунки з батьками. Адже якщо любиш по-справжньому, то все це такі дрібниці, на які можна заплющити очі.
Зоя замкнулася, перестала розповідати подрузі про чоловіка та їхні непорозуміння. Зустрічатися з Ірою, яка постійно порівнювала свою ідеальну сім’ю та щасливі стосунки з невдалим коханням Зої, жінці не хотілося. Поступово їхні зустрічі зійшли нанівець. Зрештою, як і спілкування.
— Привіт. Проходь, будь ласка. Як справи? — Зоя зустріла подругу в сум’ятті, не розуміючи, що ж тій знадобилося через стільки часу.
– Привіт, Зоєчко, – Ірина присіла на диван. — Не ходитиму навколо і одразу перейду до суті: мені треба з тобою поговорити.
Іра теж виглядала напруженою. Вона постійно поправляла чубок, як робила це завжди, коли нервувала.
— Зоє, я хочу перед тобою вибачитись. Мені здається, я дуже тебе образила. Тебе та Івана. Та й Марчика. До речі, як він? Певно вже так виріс.
— На рік старший, ніж коли ти його бачила, – посміхнулася Зоя.
— А моїй Лерці 3,5 місяці.
— Вау! Та ти що! Вітаю!
— Так, дякую, — Іра посміхнулася. — Ех, Зоє! Я як приїхала з пологового будинку, то ми з Ігорем постійно лаємося. Ледь не розлучилися в перший тиждень. Мала спала тільки на руках, я від недосипу не те, що час доби плутала, я забула як мене звуть. А він дзвонить після роботи: «Я буду пізно, друг покликав побалакати в барі». Ну супер! Я тоді мало не почала збирати речі.
— Знайома історія, – кивнула Зоя.
— А вночі він би бодай раз піднявся до доньки. Я розумію, що втомлюється на роботі. А я не втомлююсь?
Якось не встигла приготувати вечерю. Ігор приїхав, каже: «Нічого страшного». І відварив собі пельменів. Тільки собі, розумієш? Тобто, у нього навіть не виникло думки подбати про мене. Ех, я тоді проплакала пів вечора.
— Можливо збоку це виглядало смішно: образитися через пельмені. Але я дуже добре тебе розумію.
— Зоє, я пам’ятаю, як ти розповідала про ваші проблеми. Я тоді думала, що ви просто не вмієте кохати. Або взагалі у вас немає ніякого кохання. А ми ого-го-го які молодці. І ось тобі маєш!
— Це мине. Все стане на свої місця.
— Тепер я розумію, що до справжнього кохання нам ще далеко! Скільки всього ще доведеться разом пережити. І вчитися, вчитися, і ще раз вчитися.
— Це точно, — засміялася Зоя.
— Вибач мені, подруго. За все, що я тоді наговорила. Мені, справді, здавалося, що ми з Ігорем вміємо любити, а ви — ні. Ото я тоді носа задирала, звичайно. Мені за себе зараз аж соромно. Я була молода і наївна.
— А зараз уже стара і мудра, так? — Дівчата засміялися і обійняли одна одну. – Кохання – воно таке різне. І у кожної пари своє.
Фото ілюстративне.
