Вчителька вийшла на пенсію. І десять рочків жила у сина. В його родині. Нещодавно зустрілися, і вона поділилася зі мною радістю, що вдруге на пенсію вийшла.
Пам’ятаю, коли вона відразу після звільнення переїхала в дім до сина. Свою квартиру законсервувала. Чомусь в оренду не здавала. Може, боялася. Хто знає?
У родині сина з невісткою стосунки склалися чудові. Ні сварок, ні суперечок. І вони на диво мирно ділили побут.
Я переконаний, що ця жінка подвиг вчинила. Їх спільне життя почалося, коли внукові виповнився рік. А прожила вона у них років десять.
Невістка вийшла на роботу. І на бабусю ліг весь домашній “затишок”. Я вже таким словом назву. Найголовніше, що на руках маля. А це дуже відповідально. Не кожен зважиться.
З ранку до вечора вона була нянькою, куховаркою, покоївкою. Молоді приходили додому о 19 годині. І тільки тоді вона могла трохи відпочити, щоб з ранку все почалося заново.
Дитина пішла в школу. А це не просто так: тролейбус! І бабуся його відвозила на уроки і, звісно, зустрічала. Приблизно до п’ятого класу. При цьому ніхто не відміняв домашні обов’язки покоївки і куховарки.
Вона мені розповідала, що ввечері іноді не могла навіть телевізор дивитися від втоми – засинала.
Ні спілкування з подругами, ні розваг – нічого. У свята молоді йшли до друзів святкувати. А хто з дитиною сидів? Вона і сиділа.
І ось хлопчикові майже десять. Напевно, колишня вчителька і продовжувала б «працювати» у них. Але випадковість допомогла здобути свободу.
Якось пані почула, як невістка сказала синові: «Твоя мама, мабуть, багато кладе порошку, коли пере. Тому білизна пахне хімією. Ти їй про це тихенько скажи». Тобто десять років прала, і нічого!
Жінка проковтнула. Постаралася образу загасити.
Другий випадок не змусив себе чекати. Невістка запропонувала звільнити кімнату синові, а самій оселитися в прохідній. Ось тоді вона і зрозуміла, що «пора валити», як то кажуть.
Зібрала речі і до себе додому. Освіжила квартиру, помила і – повернулася. А далі відбулося найцікавіше: син з дружиною образилися, що вона поїхала. Напевно, думали, що вона вічність буде у них працювати. Звикли!
Сумно те, що, по суті, ніхто її і не шкодував. Начебто так і треба: прати, готувати, мити та інше. Що вона не втомлюється і що у неї немає особистого життя і особистих бажань.
Образилися, і навіть перестали спілкуватися. Але жінка оптимістка. Вірить, що все налагодиться.
А зараз у неї справжня радість: можна і для себе пожити. Нікуди поспішати не треба. І відповідальності немає. А собі самому чи багато треба?
Ось так! У шістдесят п’ять років знову радість прийшла. Пам’ятаєте пісню? «Друга молодість приходить, до того, хто першу зберіг»?
Ось їй довелося випробувати чарівне відчуття звільнення. Право жити для себе. Повне звільнення від обов’язків.
Нехай «красиве» слово. Нехай! Але це справжня самовідданість.
Мені здається, що рідко хто зможе подібне оцінити. Навіть і наші власні діти. Тому що швидко звикаєш, що хтось миє і готує, накриває стіл і прибирає посуд. Кладе на місце чисту білизну. Звикаєш, що твоя дитина в надійних руках. Її нагодують і покладуть спати. І зроблять з нею домашнє завдання. Швидко до цього звикаєш!
Автор: Heorhiy Zhaаrko.
Фото ілюстративне.
