Якось, перебуваючи на робочій зміні, я отримав телефонний дзвінок від матері.
– Вітя, ти не повіриш! Сусідський собака, той, що біля Коваленків, виє цілу добу! Неможливо! Подзвони йому, будь ласка, поговори, бо ми вже знесилені.
Я пообіцяв зателефонувати сусідові, що й зробив. Набравши його номер, почув роздратований голос:
– Не маю що робити, а буду за псом бігати. Повиє і перестане.
Я був ошелешений такою відповіддю і сказав мамі, що треба чекати, поки собаці набридне.
– Ну, знаєш, – сказала мама, – завжди оті Коваленки показатися хочуть – паркан найвищий, пес найбільший, а толку?
Більше мама мені не телефонувала і я вирішив, що пес вгомонився. Але, як далі виявилося, мама моя не витримала, а коли вона на межі, то ховайтеся в кукурудзи.
Десь через тиждень мама знову мені телефонує:
– Подзвони до Віті або я з ним поговорю. Собаку ми заберемо.
Я хмикнув, у мами була лишень кішка і ніколи в любові до собак вона не була помічена. Знову набрав сусіда і було видно, що йому не лише я телефоную щодо собаки.
– Забирайте його, робіть, що хочете! Я більше не можу терпіти це виття, ту шерсть, той безлад. Я сам готовий його просто віддати, аби тільки здихатися!
Я поцікавився, що ж сталося з вівчаркою, чому вона так себе поводить.
– Він геть ненормальний, – відрізав сусід. – Зривається, гарчить, постійно виє ночами. Ще й двір не охороняє, а тільки засмічує!
Я переповів усе мамі і вона несподівано зізналася:
– Я бачила його, Вітя… Він такий худий, просто шкіра та кістки. Я йому їжу під паркан підсовувала, він же у них двометровий. Приїдь і поможи нам його забрати.
Ми домовилися про день, коли заберемо пса. Коли я приїхав, то мене вже під ворітьми чекали мама і тато. Сусід відкрив ворота і нам відкрилася картина: замість грізного собаки до нас йшов дворняга, облізлий, шерсть збилася у ковтуни. Найбільше вражали його сумні й згаслі очі.
Всупереч очікуванням, він абсолютно спокійно пішов за мамою, наче цуцик.
Вдома ми вирішили пса скупати і він так само спокійно стояв поки я намилював його шампунем, змивав і витирав рушником.
Тим часом мама приготувала тарілку каші з м’ясом. Поки страва остигала, ми дали йому шматок хліба. Те, як він з жадібністю накинувся на той хліб, було красномовнішим за будь-які слова.
Коли мама поставили перед ним миску з їжею, він миттєво її проковтнув. Вилизав миску і ліг на килимок, який ми йому постелили.
Поки ми радилися щодо вольєру, Том обходив подвір’я і всюди приглядався. Мама так назвала дорослу собаку, хоч до того він, певно, відгукувався на інше ім’я.
– Мамо, чого Том?
– Бо моя кішка Джері. Було б добре Том і Джері, ти забув, як любив колись цей мультик.
– Коли це було.
– Наче вчора, синку, наче вчора, – сказала сумно мама.
Я відвіз Тома до ветеринара, де нам призначили лікування і курс щеплень. Через кілька тижнів він був здоровий. Сам обрав собі місце для вольєру, який був практично ввесь час відкритий, бо Том перестав вити і гавкати, але все одно чужі не ризикували підходити до паркану – сорок кілограмів вівчарки, сповненої гідності, викликають повагу.
Єдина особа, окрім мами, яка дивилася на Тома зверху вниз, була Джері. Том розумів, хто тут господиня на подвір’ї, тому ретельно виляв перед нею хвостом.
Минуло вісім років. Хоч Том уже старенький, ми його лікуємо, підтримуємо і безмежно любимо. Батько називає його “синочком”, а мама пестить, як дитину.
Я досі не можу зрозуміти, як можна було позбутися такої істоти. У ньому безмежна вірність, ніжність і любов. Він – член нашої сім’ї. Якщо когось немає вдома, він сумує, чекає і відмовляється від їжі, поки не прийде мама чи тато. Він так само важко переживав втрату Джері. Тоді чи не вперше за багато років вив не перестаючи.
Мама мені знову телефонувала:
– Том сумує, купи кошеня, сину, бо він не витримає.
В мене вже бала на приміті кішка, яка жила в під’їзді і спала на колесі моєї машини. Думав взяти її, як буду їхати до батьків, але вона тоді десь зникала, а я не мав часу шукати.
А тут йду, а вона наче мене чека.
– Джері?
– Няв, – каже.
Приїхали ми, Том кинувся до мене, ластиться, а як побачив Джері то насторожився. Ретельно її обнюхав, а вона, мов та цариця йде попереду, уваги не звертає, що величезний собака позаду.
Мама заплакала:
– Чисто тобі Джері.
– Її так і звати, мамо.
Ось так ми й живемо і наші тваринки приносять нам неймовірну радість.
Вони все відчувають, але найцінніше – вони дають вам зрозуміти, що ви важливі, ви кращі, ви чудові.
Дякуємо Вам, шановні читачі, за ваші коментарі та вподобайки! Підписуйтеся на сторінку, щоб не проґавити цікаві публікації!
