З самого ранку все валилося з рук. Спочатку я умудрилася розбити улюблене керамічне горня, з якого щодня пила ранковий чай. Осколки розлетілися по всій підлозі, і мені довелося повзати на колінах з ганчіркою, щоб збирати найдрібніші осколки. Потім, вже одягаючись, я помітила на світлій блузці пляму. Довелося гарячково шукати нову річ у шафі, перериваючи всі полиці. Поки я перевдягалася, по радіо якраз зачитали ранковий гороскоп для мого знаку. Диктор бадьорим голосом оголосив: «Сьогодні вам розіб’ють серце».
Я зупинилася з гребінцем у руці й мимоволі всміхнулася від безглуздості цього передбачення. Почала гарячково згадувати, коли ж мені востаннє взагалі розбивали серце, і так і не змогла пригадати жодного подібного випадку. Уже двадцять п’ять років я була одружена. Чоловік у мене просто був — зі своїми звичками, роботою, нескінченними телевізійними передачами вечорами та суботніми поїздками на дачу. Наше життя текло рівно, як глибока річка влітку, де немає ні вирів, ні швидкої течії.
– Вже не мають що вигадати, якщо ще самі пишуть, а не Ші, – сказала роздратовано.
Закутавшись у легкий плащ, я вийшла на вулицю. Осінній ранок був прохолодним, листя під ногами тихо шелестіло.
Наш навчальний корпус розташовувався в п’ятнадцяти хвилинах ходьби від мого будинку. Я завжди ходила туди пішки, щоб зібратися з думками перед лекціями.
Крокуючи знайомим тротуаром, я раптом згадала зовсім інший ранок. Багато років тому я була молодою аспіранткою на кафедрі філології. Я тоді з усіх сил намагалася виглядати дорослішою, суворішою, надягала ділові костюми, збирала волосся у тугий вузол і ходила з найсерйознішим виглядом, який тільки могла на себе напустити. Мені здавалося, що без цієї штучної суворості студенти просто не сприйматимуть мене всерйоз.
І саме тоді в моєму житті з’явився той хлопець. Йому було років двадцять, не більше. Він навчався на паралельному потоці й постійно крутився біля нашої кафедри. Здавалося, він навмисно чекав на мене біля дверей аудиторії чи в довгому коридорі зі високими стелями. Він дражнив мене своєю відвертою, абсолютно неприхованою закоханістю.
Бувало, я йду з стосом важких книжок, а він виринає нізвідки, посміхається на всі зуби й простягає мені то квітку, то маленьку шоколадку.
— Це вам для гарного настрою, — казав він тоді прямо в очі, абсолютно не соромлячись перехожих студентів чи інших викладачів.
Я щоразу жахливо дратувалася. Мої щоки пашіли від ніяковості. Мені здавалося, що всі навколо тільки й дивляться на нас і обговорюють мою нездатність тримати дистанцію. Я відсувала його руку, робила найсуворіше обличчя, на яке тільки була здатна, і казала:
— Залиште це собі. І йдіть на заняття, ви запізнюєтеся.
А він лише сміявся у відповідь, мружачи свої сині очі. Мені було соромно зізнатися самій собі, але десь у глибині душі це залицяння лякало мене своєю щирістю. Я ж була викладачкою без п’яти хвилин, готувалася до захисту дисертації, будувала плани на солідне академічне майбутнє. А він розбивав усі мої уявлення про правильне життя.
Якось у мене просто увірвався терпець. Після чергової шоколадки, підкинутої прямо на мій стіл перед початком пари, я пішла до декана. Я довго говорила про дисципліну, про несерйозних студентів, які заважають навчальному процесу, і про те, що на факультеті треба навести лад. Декан слухав мене, кивав із розуміючим виглядом, обіцяв розібратися.
А потім той хлопець просто зник. Він більше не чекав мене біля кафедри, не з’являвся в коридорах, не простягав квіти.
Спочатку я відчула полегшення. Здавалося, що все повернулося до норми, що моя репутація серйозної викладачки тепер у повній безпеці. Але минув тиждень, потім другий, і я зловила себе на тому, що, виходячи з аудиторії, мимоволі шукаю очима його високу фігуру серед студентського натовпу. Коридори здавалися порожніми та сірими. Я так і не дізналася, куди він подівся — чи перевівся на інший факультет, чи просто покинув навчання. З часом ця історія забулася, вкрилася пилом років, як старовинна книжка на верхній полиці шафи.
І ось сьогодні я піднялася на третій поверх нашого корпусу. Попереду була перша пара у першокурсників. Я відчинила важкі дерев’яні двері й зайшла в аудиторію. Студенти шумливо всаджувалися за парти, шурхотіли зошитами, діставали ручки. Я підійшла до кафедри, розклала свої папери й звела очі на аудиторію.
На першому ряду, прямо біля вікна, сидів хлопчина. Він підвів голову, подивився на мене і злегка посміхнувся. У мене всередині все завмерло. Ті самі риси обличчя, той самий розріз очей, той самий жест, яким він поправляв волосся, що спадало на лоб. На мить мені здалося, що час повернувся назад, що немає цих двадцяти п’яти років, немає мого сивого волосся біля скронь, немає дорослого виваженого життя.
Я міцно стиснула краї кафедри пальцями, щоб опанувати себе. Голос трохи затремтів, але я постаралася надати йому звичного офіційного тону.
— Доброго дня. Прошу всіх сісти. Давайте познайомимося перед тим, як розпочати лекцію.
Я почала називати прізвища за списком, але погляд постійно повертався до того першого ряду. Коли черга дійшла до нього, я зупинилася.
— Артем, як вас по батькові? — моє серце прискорило свій ритм, удари лунали десь у скронях.
— Дмитрович, — спокійно сказав він і знову сів на своє місце, дістаючи блокнот.
Серце стиснулося від раптового, гострого болю. Артем Дмитрович. Дмитро. Це було його ім’я. Значить, той хлопець із моєї молодості дійсно пішов далі. Він збудував своє життя, одружився, виростив сина і назвав його Артемом. Він забув мене.
Я стояла біля дошки, намагаючись розкласти перед собою конспект лекцій, але літери розпливалися перед очима. Всередині все стискалося від відчуття важкої, гнітючої порожнечі. Мені хотілося просто вийти з аудиторії, зачинити двері й посидіти в тиші порожнього коридору. Але потрібно було вести заняття.
— Відкрийте зошити, — промовила я, намагаючись тримати голос рівним. — Запишіть тему сьогоднішньої лекції.
Студенти зашурхотіли папером, заклацали ручками. Артем Дмитрович також нахилився над своїм зошитом і почав старанно виводити перші слова. Він був повністю зосереджений на навчанні. У його русі, у повороті голови не було нічого від того минулого, яке зараз так боляче тиснуло мені на груди.
Навіщо я тоді бігала до декана? Чого я так лякалася? Звичайного прояву уваги? Мені здавалося тоді, що я захищаю щось дуже важливе, свій статус, свою майбутню кар’єру.
Коли пролунав дзвоник, студенти почали швидко збирати речі. Дзвін голосів заповнив аудиторію. Артем теж склав свої зошити до рюкзака, підвівся і попрямував до виходу разом з іншими хлопцями. Вони про щось жваво розмовляли, сміялися, обговорювали наступну пару.
Я залишилася в аудиторії одна. Повільно склала свої папери в портфель. За вікном знову посилився вітер, закружляло жовте листя. Я підійшла до вікна й визирнула надвір. По внутрішньому дворику інституту йшли студенти. Серед них я легко впізнала Артема. Він йшов поруч із якоюсь дівчиною, щось їй розповідав, роблячи широкі жести руками, і вона весело сміялася у відповідь.
Я дивилася на них з третього поверху і розуміла, що життя просто йде далі своїм шляхом. Воно не чекає, поки ми наважимося, не зупиняється на наші сумніви й не повертається назад, щоб виправити те, що ми колись вирішили зробити чи не зробити.
Потрібно було йти на наступну пару в іншу аудиторію. Я взяла свій портфель, поправила блузку й вийшла в коридор, зачинивши за собою важкі дерев’яні двері.
