Ця життєва історія трапилася з моєю давньою подругою кілька років тому. Випадково зустріла її і не впізнала — радісна, весела, очі сяють, а з обличчя не сходить усмішка. «Ти знаєш, мій Микола повернувся. Сказав, що без мене не може. Як і я без нього. А все те, що було, ми викреслили з пам’яті й ніколи навіть не згадуємо».
Одного разу, готуючись до ремонту, Людмила помітила у глибині книжкової шафи загорнутий у газету невеликий пакуночок. Розгорнула, а там акуратно складені листи, адресовані чоловікові. Тільки не на домашню адресу, а на головпоштамт, до запитання. Почерк незнайомий. «Єдиний, коханий мій, дуже сумую за тобою. Згадую ті дні, коли ми були з тобою тільки удвох, цілую сукню, в якій я ходила з тобою в кінотеатр, бо ти торкався до неї і вона тобі дуже подобалася. Не сумуй, я скоро повернуся…» Поспіхом перечитавши всі листи, Людмила довго сиділа в заціпенінні. Невже це кінець?
…Вони зустрілися на весіллі. Покохали одне одного з першого погляду. Заради нього вона залишила гамірну столицю, де працювала лiкарем, і переїхала в тихий провінційний Чернігів. Так повелося, що його бажання завжди були для неї на першому місці. Вона пристосовувалася, годила спочатку чоловікові, а потім і синові.
Про ті листи нікому нічого не сказала. І все в їхній сім’ї йшло, як і раніше. Син закінчив школу, вступив до вузу, виїхав на навчання у Львів. Зменшувально-ласкаві звертання одне до одного, в які досі вкладалося стільки ніжності, тепер для неї звучали фальшиво. Стала помічати, що Микола почав трохи довше затримуватися перед дзеркалом, користуватися дорожчим одеколоном. Щоранку, подаючи йому чисту сорочку та випрасувані брюки, вона усміхалася, а він, як і завжди, цiлував її на прощання.
Коли одного разу, вже вкотре, Микола «затримався на роботі» мало не до півночі, Людмила крізь сльози попросила: «Іди від мене. Так усім буде краще. Я все знаю». Він зблід: «Що ти знаєш? Це все твої безпідставні ревнощі. Не плюй мені в душу!» Тоді й вона дала волю своїм почуттям, тепер уже навіть не пам’ятає, що спересердя наговорила. Наступного вечора він додому не повернувся. Людмилі від цього не полегшало. Навпаки — безсонними ночами згадувала, як іще недавно в будинку відпочинку жіночка, котра обідала разом із ними за одним столиком, зауважила на прощання, що ніколи не бачила такого милого і закоханого подружжя. Та й не лише вона позаздрила їхньому щастю.
Багато в чому Людмила звинувачувала і себе. Мовляв, хороших дружин просто так не залишають. Що вона зробила не так? І якщо та, інша, краща за неї і йому з нею добре, то хіба має право вона, дружина, стати на заваді його щастю? Навіть батькам — ні його, ні своїм — не пожалілася. Синові, подругам нічого не написала. Знала, що всі б його засуджували, соромили. Тільки від колег не зуміла приховати свого відчаю. Вони радили негайно бити на сполох, рятувати сім’ю.
Як не дивно, але Людмила шкодувала Миколу: у неї ж бо совість чиста, а в нього на душі камінь. Йому, виходить, важче. Раніше їй не раз доводилося слухати сповіді отаких покинутих жінок. «Хіба ти річ якась, щоб тебе кидали», — обурювалася тоді. І ось сама потрапила у їхнє становище. Мабуть, легше було б на душі, коли б зовсім із Миколою не бачилася. Але він інколи телефонував, заходив, пропонував допомогу по господарству, залишав якісь гроші. Ці несподівані візити щоразу ранили в саме серце: от якого хорошого чоловіка я втратила. Іноді хотілося все залишити, виїхати кудись далеко, щоб не бачити, не тужити, забути…
Якось у пориві відчаю відважилася навіть піти до тієї жінки. Сама не знала, що скаже, навіщо їй ця зустріч. Тільки згодом зрозуміла, що йшла не так із цікавості, як для того, аби знайти якусь втіху, надію. Суперниця виявилася гарною, значно молодшою, стрункішою. В думках Людмила навіть схвалила вибір чоловіка. Але та жінка поставилася до неї вороже: «Він же вас обдурив, залишив. А ви говорите про почуття. Де ваша гордість?»
Микола повернувся рівно через чотири місяці. Та, очевидно, ще надто рано, бо подвійне життя тривало. Він був поряд, але якийсь чужий. Знайомі соромили не його, а Людмилу: «Як ти змогла його пробачити? Де твоя гордість?» Вона сердилася. Мовляв, до чого тут гордість. Ну, випало їм у житті таке випробування… Можливо, найважче в їхньому спільному житті. Але це як хвоpоба, її треба долати обом. Разом.
Незабаром він удруге залишив її. І знову вона не зупинила, ні про що не просила. А подруги злословили: звідки у неї оця покора, терпіння? «Та якби мій приповз коли-небудь після такого на колінах, нехай навіть немiчний, хвоpий, а надворі була люта зима, я все одно зачинила би перед ним двері», — зізнавалася одна. Інша теж не приховувала емоцій: «Знаєш, інколи мені хочеться попробивати шини в тій шикарній іномарці, в якій він возить її — такий щасливий, самозакоханий…»
— А невже тобі ніколи не спадало на думку помститися? — перебиваю її розповідь.
— Ні, чому ж. Якось, коли лежала в лiкаpні, сусідка по палаті жаліла мене, казала, що не можна так побиватися, й радила: а ти постарайся переконати себе, що він тебе не вартий. Я намагалася. Перебирала в пам’яті все найгірше, що було між нами. Оцю брехню, зpаду. Раптом так накотилося, що я вперше за весь час відчула злість, відразу до нього. А на душі полегшало. Тоді я зрозуміла, що ненавидіти легше, ніж любити. І знаєш чому? Ненависть, як і всі темні почуття, наповзає сама по собі, варто тільки впустити її в душу. А кохання треба вміти берегти. Ненавидячи, ніби знімаєш відповідальність із себе, приписуючи всі недоліки й вину іншому, руйнуєш те, що єднало дві половинки в одне ціле.
Однак ненависті їй вистачило тільки на одну безсонну ніч. Прокинувшись уранці, Людмила одразу виглянула у вікно: чи, бува, не йде?
Удруге він повернувся через місяць. Спершу зателефонував: «Ти щойно з лiкарні. Може, чимось допомогти? Можна, я зайду?» «Звичайно, приходь», — відповіла Людмила і зустріла його так, наче він повернувся з роботи: «Ти стомився, відпочинь». Жодного з’ясування стосунків, жодних дорікань, сліз. Хоч виговоритися їй, звісно, хотілося. Та ще й як! Але Микола був таким жалюгідним, тихим, покірним…
Слухаю оцю розповідь і думаю, наскільки ми різні. У подібних випадках, коли чоловік залишив дружину і пішов до іншої, у кожної своя «стратегія» поведінки. Перший варіант можна охарактеризувати як войoвничо-агpeсивний, коли жінка за будь-яку ціну намагається повернути чоловіка в лоно сім’ї. І навіть не тому, що без нього їй не обійтися, а щоб відчути радість перемоги над ним і суперницею. Другий варіант: загроза розлучення досить часто спонукає жінок, котрі бояться втратити чоловіка, більш ретельно ставитися до своєї зовнішності, щоби знову йому подобатись і закохати в себе. Але ці спроби далеко не завжди увінчуються успіхом. Частіше навпаки — сприймаються з насмішкою. І третій, чи не найпоширеніший — розбігтися, роз’їхатися якомога швидше назло одне одному. Мовляв, ну й котись собі під три чорти, я кращого знайду.
Людмила знайшла в собі сили не скоритися долі, надавши повну свободу вибору чоловікові, хоч сама ні на мить не переставала кохати. Незважаючи на все її благородство, фінал міг бути зовсім іншим. Тоді пережити невірність їй було би набагато важче, ніж жінці, котра одразу зненавиділа й відштовхнула зрадливця.
Звісно, силою не будеш милою, як кажуть у народі. А тут, схоже, збереглися справжні почуття. І найголовніше — Людмила не спровокувала ні себе, ні чоловіка на взаємну агpeсію, не зробила того фaтaльного кроку, за який їй згодом було б соpомно, можливо, навіть перед собою. І виграла, бо зберегла сім’ю.
Історія ця нетипова. Такий висновок можна зробити навіть судячи зі статистики розлучень. Проте рекомендувати її як еталон для наслідування теж не буду — кожний у схожій ситуації нехай знаходить свій вихід. Просто здалося, що в поведінці цієї жінки багато повчального. А тому захотілося розповісти, звичайно ж, із дозволу Людмили, змінивши на її прохання імена.
Автор – Олена ЛУЦЕНКО.
Фото – pixabay.
За матеріалами – Українське слово.
Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!
