Любий щоденнику! Це була психотерапевтична вправа. Треба записувати свої емоції, думки, відчуття, реакції… Одним словом, все, що не влаштовує в цьому житті. З чого ж почати?
Я народилася і жила в нормальній родині, де мене любили і леліяли. Бог, на щастя чи на жаль, наділив мене розумом, а батьки непоганими генами: струнка, русява, блакитноока, симпатична. Власне, несимпатичних зараз нема, бо з сучасним розмахом косметології навіть Бабу Ягу можна зробити еталоном краси.
Чому я наголошую на «симпатична»? В усіх казках, які мені довелося перечитати, а їх була тьма, принцеса завжди була красунею, а принц – красенем. Оскільки я до красуні не дотягувала, то змирилася з «симпатична дівчина» в своїй казці. Так, я мріяла про власного красеня, не обов’язково принца, але для нього я була б найкрасивіша, найрозумніша, найрідніша принцеса. Але про це трохи згодом.
Так от, якось я прокинулася і раптово виявилося, що мені вже двадцять чотири роки, а я так нічого в своєму житті й не досягла – планета обертається без мого відома, принц на білому коні поскакав до когось іншого, Нобелівську премію знову забрав Хтось. Всі грандіозні події Всесвіту минули мене стороною. В чому річ я не знала, бо хотіла встигнути все, але завтра. Таке чарівне слово «завтра» і ні докорів сумління, ні смутку, ні тривоги. Та й хотіла я не абичого, а як кажуть «простого жіночого щастя»: власний дім, люблячого чоловіка, дітей, цікаву роботу.
Щодо кохання, то воно мене обходить стороною. Мабуть, я його чимось відлякую. Колись ми з подругами, ще юні і зелені, вгадували що таке кохання і з чим його їдять. Так от, я до цих пір не знаю, яке воно на смак. Були звичайно симпатії і здавалося, що люблю і кохаю, а потім розуміла, що хотілося видумане приймати за дійсне – нічого схожого з мексиканськими пристрастями і любовними романами в м’яких палітурках.
Отож, дорогий щоденнику, я питаю: якого милого я тобі пишу? На якому етапі мого звичайного життя стався незворотний збій? Як сталося так, що я добре зроблена, добре навчена, добре пристосована не можу вижити в цьому світі? Хтось мені відповість? Чи я не виросла в люблячій сім’ї під заколисування чарівних казок? Чи я не вчила уроків, які готували мене до дорослого життя? Чи я не виконувала уроків чи домашнього завдання?
Що зі мною не так? О, це популярне питання від моїх друзів, які з менш ідеальними вхідними даними якось в цьому всьому вигрібали. «Що ти паришся?» – ще одне питання, яке мене дивує. А як не паритися? Як не паритися, коли я хочу все, що має хотіти людина: кохану людину поруч і самореалізацію. А я не можу знайти людину за тими вхідними даними, які в мені прошиті мамою, бабусею, казками, літературою, кіно, журналами, телебаченням, інтернетом. Вони настільки суперечливі, що коли я прагну імпровізувати, то почуття провини мене зжирає. Я псую стосунки підсвідомо і завдаю болю, насамперед, собі. Я придумую потім сотні покарань… А найгіршим є те, що часто заставляю себе бути з людиною, яка випадково попалася на моєму шляху, яка й не дуже хоче бути зі мною, яка тяготиться мною і навпаки. Але ми разом рік чи більше…
Мені двадцять чотири, а стосунки не складаються. Не треба говорити, що я встигну – я не розумію правил!!! Я не розумію, чому треба прикидатися, обманювати, маніпулювати з милим личком і закоханими очима? Чому в грі, де заздалегідь вивчені правила і всі в ній беруть участь, трапляються шулери? Що ви тут забули? Для чого ви в цій грі? Ви брешете про карти, про ставки, про причини і виграш. Ви вміло маскуєтеся і ламаєте іншим життя. Через вас я не можу дійти до мети, бо ви з кожної праски кричите про придумані правила чи, що гра – це матриця.
Любий щоденнику, я дуже заплуталася.
Автор: Ксеня Ропота.
Фото ілюстративне.
