Насправді, бабусі у нас можуть не з’являтися місяцями. З чоловіком ми зважилися на дитину після третього року шлюбу. Тільки взяли квартиру на виплату(пайова участь), здавалося б – ну куди зараз дитина? З двома зарплатами не знаєш, як дірки в бюджеті залатати, а з однією то й зовсім. Але подумали, що потім може вже не скластися, були певні приводи для таких побоювань. І ми вирішили не ризикувати.
Я планувала до цього встигнути закрити максимальну кількість поточних проектів, щоб їх оплатили, але цей план провалився майже відразу. Я на початках так почувалася, що день з ліжка встати не виходило, не те щоб ще й чимось корисним займатися.
Коли я тільки сказала начальству про свій стан, мені прозоро натякнули, що в мене попереду маячить підвищення, а тривала відпустка усе зіпсує. Було дуже прикро, бо до підвищення я йшла не один рік. Але й дитина в сім’ї потрібна, а потім не факт, що вдасться потішитися материнством. Тож довелося відмовлятися. Все це мене дуже засмучувало.
– Та що ти соплі на кулак мотаєш? Народиш, погодуєш з півроку, а потім я зі свахою сидітиму з дитиною, а ти підеш свою кар’єру будувати, – втішала мене мама, а свекруха згідно кивала.
Мене це дуже надихало. Адже так я втрачу не три роки, а лише місяців сім, адже працювати я збиралася мало не до дня ікс. Хотілося більше заробити і не змішувати чоловіка одного утримувати сім’ю.
Дякувати Богу, що я не давала начальству жодних обіцянок, що швидко повернуся до роботи. Інакше мені варто було б уже думати про зміну роботи, бо ні за півроку, ні за рік я на роботу не вийшла. І причина не в мені.
Поки я була при надії, мама та свекруха не кружляли навколо мене, обмежуючись рідкісними візитами та дзвінками. Це було зрозуміло, я таки доросла людина, чого навколо мене бігати. Думала, що коли з’явиться онук, бабусі стануть найчастішими гостями у нас вдома. Так було перші два тижні.
Після появи синочка, яка виявилася нелегкою, я не могла обійтися без допомоги, мені важко було вставати і сидіти. Дуже допомогла моя мама, вона фактично оселилася у нас на цей час, без неї я б не впоралася. Свекруха щодня дзвонила, кілька разів приходила до онука. Я була вдячна за їхню підтримку, але щойно я оклигала, бабусь як підмінили.
Потім ні мама, ні свекруха не з’являлися в нас до півроку. Дзвонили, просили фотографії, але самі завжди знаходили причину, щоби не їхати. Але на півроку таки з’явилися. І я завела розмову про їхню обіцянку відпустити мене на роботу.
– Що ти, – замахала руками моя мама. – Він же зовсім ще крихітний! Я з ним не впораюсь, я на себе таку відповідальність не можу взяти. Ось підросте, тоді інша річ.
Свекруха згідно кивала. Жодна з них не означила, до якого віку має підрости онук, щоб бабусі могли сидіти з ним. Мабуть, ще не настав той час, хоч синові вже близько двох років.
Час минав, бабусі все рідше й рідше згадували про те, що вони мають онук. Я спочатку сама скидала їм фото та відео, а потім перестала. Самі бабусі просили фотографії онука рідко, приїжджали ще рідше. Завжди у них то справи, то самопочуття. Адже ми живемо в одному місті.
Я зрозуміла закономірність – якщо до них онука привезти, то вони порадіють, нароблять купу фотографій, зворушливо обімашкаються. А як не привезу – то й не згадають. Можуть на місяці забувати про його існування. Мама може зателефонувати з якогось приводу і навіть не поцікавитися, як там онук поживає.
Натомість у соціальних мережах, що в однієї, що в іншої нема перепочинку від фотографій онука. Частина з тих, що вони роблять під час наших візитів, частину беруть із моєї сторінки в соцмережах. І в кожному пості обійми та сердечка, просто неземна любов. Настільки сильна любов, що минулого року забули, якого числа у онука день народження. Не розумію, навіщо це робити. Любиш онука – приїдь і спілкуйся з ним, є ж така можливість. Але простіше, звичайно, любити в соцмережах, там з ним сидіти не треба.
Фото ілюстративне.