— Ольго, послухай мене уважно, — Валентина Петрівна говорила тихо, але кожне слово падало, наче камінь у тиху воду. — Ти, звичайно, старалася, я бачу. Стіл гарний, все акуратно. Але там, у залі, сидять люди не прості. Це наукова еліта, інтелігенція вищого ґатунку. Вони говорять про мистецтво, про літературу, про перспективи в академічному світі. А ти… ну, вибач, люба, ти з провінції, це одразу видно. По манерах, по тому, як ти тримаєш виделку, як дивишся. Краще посиди на кухні, поки ми там. Не треба тобі там світитися. Андрію це тільки зашкодить.
Я стояла в коридорі нашої київської квартири на Подолі й відчувала, як усе всередині стискається від жалю до себе.
Три дні я готувала цей вечір. Три дні думала про кожну дрібницю, щоб усе було ідеально для дня народження мого чоловіка.
— Валентино Петрівно, — мій голос тремтів, але я намагалася триматися, — це наш дім. Це свято Андрія. Я його дружина.
Вона лише знизала плечима, ніби я сказала щось наївне.
— Саме тому я й кажу тобі по-доброму. Якщо ти його справді любиш, подумай про його майбутнє. Одне слово пані Ірини — і Андрій отримає посаду завідувача лабораторії. Але якщо вона побачить, що в нього дружина… ну, не зовсім нашого рівня… Ти розумієш. Будь розумницею. Неси каву й не висовуйся.
Вона повернулася й пішла до вітальні, наче щойно обсудила погоду. А я залишилася стояти, відчуваючи, як сльози самі котяться по щоках.
Я часто згадую той вечір, ніби він став вододілом у моєму житті. Мені було двадцять вісім, коли я вперше відчула, що кохання може бути водночас і щастям, і болем.
Я — Ольга, народилася в маленькому містечку на Черкащині. Батьки — прості вчителі, жили скромно, але з гідністю.
Я з дитинства любила читати, малювати, мріяла про велике місто. Коли вступила до Київського національного університету на факультет журналістики, мені здавалося, що небо відкрите.
Але Київ зустрів мене холодно: гуртожиток, підробітки офіціанткою, постійне відчуття, що я тут трохи чужа
З Андрієм ми познайомилися на науковій конференції, куди я прийшла писати матеріал для студентської газети.
Він виступав із доповіддю про сучасні методи біохімічних досліджень. Високий, з теплими карими очима, трохи розпатланий, але з такою впевненістю в голосі, що я заслухалася.
Після виступу я підійшла взяти коментар.
— Ви так цікаво розповідаєте, ніби це не суха наука, а детектив, — сказала я, трохи ніяковіючи.
Він усміхнувся.
— А хіба наука — не детектив? Кожне дослідження — це пошук відповіді на загадку.
Ми розговорилися. Він запросив на каву. Потім на прогулянку Андріївським узвозом. Потім на вечерю.
Я розповідала про своє містечко, про те, як у дитинстві збирала яблука в саду й продавала на ринку, щоб купити нові книжки. Він слухав уважно, ніби кожне моє слово було важливим.
— Мені подобається, що ти справжня, — сказав він якось. — Без масок. У нашому колі всі намагаються здаватися розумнішими, ніж є. А ти — просто Ольга.
Ми одружилися через два роки. Весілля було скромне — у маленькому залі на лівому березі, з друзями й рідними.
Валентина Петрівна, його мати, приїхала з церемонним виглядом. Вона всю життя пропрацювала в Інституті молекулярної біології, вдова відомого академіка, завжди трималася з гідністю старої київської інтелігенції.
Вона привітала мене чемно, але я відчула холодок.
— Ну що ж, Андрію, ти вибрав, — сказала вона синові, коли ми залишилися наодинці. — Сподіваюся, ти знаєш, що робиш.
Андрій лише всміхнувся й обійняв мене міцніше.
Ми винаймали квартиру на Подолі — стару, з високими стелями, великими вікнами й скрипучими паркетами.
знайшла роботу в онлайн-виданні, писала статті про науку, культуру, інтерв’ю з цікавими людьми. З часом стала редакторкою відділу.
Моя зарплата росла швидше, ніж Андрієва ставка старшого наукового співробітника. Ми не скаржилися — жили своїм життям, мандрували Карпатами, ходили на концерти вБудинок органної музики, готували разом вечері й сміялися до сліз над дурними жартами.
Валентина Петрівна час від часу телефонувала.
— Андрію, синку, у мене знову труднощі з комуналкою… Пенсії ледь вистачає…
Андрій переказував їй гроші. Я не заперечувала — це ж його мама. Але з часом помітила, що ці «труднощі» стали регулярними. І що Валентина Петрівна ніколи не дякувала мені особисто.
Коли наближався день народження Андрія, я вирішила влаштувати свято. Він останні місяці працював до пізна — готував грантову заявку, писав статті, викладав студентам.
Я хотіла, щоб він хоч раз розслабився.
— Давай просто вдвох? — запропонував він. — Шампанське, торт, фільм якийсь.
— Ні, — сказала я. — Ти заслуговуєш на справжнє свято. Запросимо друзів, твоїх колег. Я все організую.
Він зітхнув, але погодився.
— Тільки без офіціозу, добре?
Я пообіцяла.
Але Валентина Петрівна дізналася про плани й одразу втрутилася.
— Андрію, це ж чудова нагода! — сказала вона по телефону так гучно, що я чула. — Треба запросити Ірину Василівну, дружину директора інституту, і професора Коваленка. Це дуже важливі люди. Я сама з ними поговорю.
Андрій спробував заперечити, але вона вже все вирішила.
Я готувалася три дні. Купувала продукти на Житньому ринку — свіжу зелень, домашній сир, добірне м’ясо.
Пекла торт «Наполеон» за рецептом моєї мами — тонкі коржі, ніжний заварний крем. Робила холодець із курки, фаршировані печериці, салат із буряком і горіхами, який Андрій обожнював.
Накрила стіл білою лляною скатертю, поставила керамічні тарілки, які ми купили на ярмарку в Косові, свіжі півонії у вазі.
Я вдягла просту, але елегантну сукню кольору морської хвилі, зібрала волосся, підфарбувала губи.
Подивалася в дзеркало й посміхнулася собі — усе буде добре.
Валентина Петрівна приїхала першою. У строгому костюмі, з ідеальною зачіскою, з маленьким букетом троянд для сина.
— Андрію, з днем народження, любий, — обійняла вона його. Потім повернулася до мене.
— Стіл уже готовий?
— Так, Валентино Петрівно. Проходьте, будь ласка.
Вона пройшла до вітальні й одразу почала огляд.
— Ольго, а чому салати в окремих піалах? Це ж не сучасно.
— Я подумала, що так зручніше гостям — кожному своя порція.
— Зручніше, — повторила вона з легкою іронією. — Але ж прийдуть поважні люди. Треба все на великих блюдах, щоб виглядало щедро, по-домашньому, але водночас вишукано. І де канапе з червоною ікрою? Я ж казала.
— Ви не казали, — тихо відповішила я. — Ми не обговорювали меню детально.
— Ну як же не казали? Я ж натякала…
Я відчула, як у горлі стискається. Але мовчки почала перекладати салати на велике блюдо.
Андрій зайшов на кухню, обійняв мене.
— Мама знову командує?
— Все гаразд, — сказала я, хоч усе всередині кипіло. — Хоче, щоб усе було ідеально.
— Я ж казав, що не хочу цього цирку, — зітхнув він. — Вибач, що не наполіг.
ості почали прибувати. Ірина Василівна — висока пані з холодним поглядом і дорогим намистом.
Професор Коваленко — низький, лисий, з важливим виразом обличчя. Ще двоє колег Андрія з дружинами. І наші друзі — подружжя Левицьких, прості й щирі люди.
Валентина Петрівна одразу взяла все в свої руки. Вона зустрічала, розсаджувала, керувала розмовою.
— Ольго, принеси ще серветок, будь ласка.
Я принесла.
— Ольго, а соус до м’яса?
Я принесла.
— Ольго, мінералки з газом.
Я бігала між кухнею й вітальнею, поки гості розмовляли про виставку в PinchukArtCentre, про нову книгу про історію української науки, про плани відкрити нову лабораторію.
— Андрію, ти б ідеально підійшов на посаду завідувача, — казав професор Коваленко. — У тебе прекрасна підготовка. І родинні традиції — твоя мати ж із відомої академічної династії.
— Так, так, — підтверджувала Валентина Петрівна. — Мій батько був член-кореспондентом, чоловік — професором. Андрій усе це вбирав із дитинства.
Я стояла біля дверей і слухала. Ніхто не згадав, що Андрій самотужки опублікував три статті в міжнародних журналах, що студенти записуються до нього на консультації заздалегідь, що він відмовився від пропозиції за кордоном, бо хотів залишитися в Києві.
Коли я нарешті спробувала сісти поруч із Андрієм, Валентина Петрівна одразу знайшла причину.
— Ольго, а гаряче вже готове? Може, перевіриш?
Андрій глянув на мене стурбовано.
— Мамо, все на столі.
— Але ж гості чекають чогось теплого.
Я пішла на кухню, дістала запечену качку з яблуками й журавлиною — ароматну, рум’яну. Виставила на велике блюдо, прикрасила зеленню.
Коли внесла до вітальні, Ірина Василівна захоплено вигукнула:
— О, яка краса! Валентино Петрівно, це ви готували?
— Ні-ні, — усміхнулася свекруха. — Це Ольга старалася. Правда, я трохи підказала з оформленням, але руки в неї золоті.
Я стояла й відчувала, як усе всередині кипить. Андрій подивився на матір так, що вона одразу відвела погляд.
— Ольго, сідай, — твердо сказав він.
— А бурштинового до качки? — спитала Ірина Василівна. — Треба червоне сухе.
— Я принесу, — підвелася я.
— Ольго, люба, ти ж швидше, — додала Валентина Петрівна.
Андрій різко встав.
— Я сам.
— Сиди, сиди, ти ж іменинник.
Я принесла. Потім ще тарілки міняла, хліб підрізала, каву готувала. Розмова точилася про поїздки до Європи, про гранти, про те, хто з ким дружить в академічних колах.
А потім стався той момент у коридорі, з якого я почала свою розповідь.
Після тих слів Валентини Петрівни я повернулася на кухню, заварила каву, нарізала торт.
Руки тремтіли. Я внесла все до вітальні й тихо покликала Андрія.
— Можна тебе на хвилинку?
Він одразу встав.
— Куди ти, сину? — занепокоїлася мати. — Професор Коваленко саме хотів тобі дещо запропонувати…
— Зачекайте, будь ласка.
Ми вийшли на кухню. Андрій закрив двері, обійняв мене.
— Що сталося, кохана? Ти бліда.
Я подивилася йому в очі.
— Твоя мати щойно сказала мені, щоб я з моєю провінційною зовнішністю сиділа на кухні й не заважала поважним гостям.
Він завмер.
— Вона… що сказала?
— Прямо. Сказала, що я не вашого кола. Що буду тільки заважати твоїй кар’єрі. Що Ірина Василівна може скласти про мене неправильну думку.
Обличчя Андрія спочатку побіліло, потім почервоніло.
— Я зараз…
— Зачекай, — я взяла його за руку. — Вона сказала, що якщо я тебе люблю, то маю сидіти тихо й не показуватися.
Він різко повернувся до дверей.
— Я цього не залишу просто так.
Я пішла за ним.
Андрій увійшов до вітальні й голосно сказав:
— Вибачте, друзі. Мені раптом стало недобре. Довелося б завершити вечір раніше.
— Андрію! — Валентина Петрівна схопилася. — Що ти верзеш? Може, приляжеш?
— Ні, мамо. Я прошу всіх піти. Зараз.
Запала тиша.
Професор Коваленко підвівся.
— Якщо вам зле, Андрію Григоровичу…
— Мені зле від усього цього, — холодно відповів Андрій. — Дякую, що прийшли. Але прошу вас піти.
Гості почали збиратися. Ірина Василівна була ображена, професор хмурився. Левицькі швидко попрощалися й вийшли, шепочучи вибачення.
Коли двері за останнім гостем зачинилися, Андрій повернувся до матері.
— Як ти посміла так говорити з моєю дружиною?
— Андрію, я…
— «Провінційна зовнішність», «сиди на кухні» — це твої слова?
Вона почервоніла.
— Я хотіла як краще…
— Як краще?! Унизити Ольгу в її ж домі — це як краще?!
— Я думала про твою кар’єру! Ці люди могли б…
— Мені не потрібна кар’єра, побудована на приниженні моєї дружини! — голос Андрія здригнувся. — Ти розумієш це? Я не хочу твоїх «корисних» знайомств, твоєї еліти!
— Андрію, ти ж розумна людина! Ти не можеш все життя залишатися простим співробітником!
— Мені потрібна моя сім’я! Моя дружина, яку я люблю! І мені байдуже, звідки вона родом. Вона розумна, талановита, успішна. До речі, знаєш, хто платить за твої «тимчасові труднощі»? Ольга. Її зарплата. Її гроші йдуть на твої рахунки, на твої витрати!
Валентина Петрівна відкрила рота, але не знайшла слів.
— Так, так, — продовжував Андрій. — Це Ольга допомагає тобі. А ти дозволяєш собі говорити їй, що вона не нашого рівня?
— Я не знала…
— Ти не хотіла знати! Ти ніколи не цікавилася, чим живе Ольга, що вона закінчила університет з червоним дипломом, що її поважають на роботі, що вона працює більше за мене, щоб ми могли жити нормально!
Я стояла осторонь, сльози котилися по щоках. Андрій підійшов, обійняв мене.
— Вибач мені. Вибач, що не зупинив це раніше.
— Андрію, я ж твоя мати, — голос Валентини Петрівни зламався. — Я хотіла тобі добра.
— Добра? Щоб я одружився з кимось із вашого кола? З кимось, хто знає, як правильно тримати келих, але не знає, що таке справжнє кохання? Ольга — моя сім’я. І якщо ти не поважаєш її, ти не поважаєш мене.
— Я поважаю…
— Ні. Ти бачиш у мені лише продовження своїх амбіцій. А я хочу свого життя.
Він зробив паузу.
— Знаєш, що ми зробимо? Ми припинимо регулярну допомогу. Більше ніяких щомісячних переказів. Ти отримуєш пенсію, працюєш на півставки — впораєшся. Якщо справді буде скрутно — допоможемо разово. Але систематично — ні. Я не дозволю, щоб гроші моєї дружини йшли людині, яка її зневажає.
Валентина Петрівна заплакала.
— Андрію… ти не можеш так зі мною.
— Саме тому, що ти моя мати, я кажу тобі це прямо. Ольга — найцінніше в моєму житті. Якщо ти хочеш залишитися в ньому, ти поважатимеш її. І зараз вибачишся.
Запала тиша. Валентина Петрівна стояла, тримаючи сумочку, сльози текли по її обличчю.
Ольго… мені дуже шкода. Я була неправа. Я… думала, що роблю добро для сина. Вибач мені.
Я подивилася на неї.
— Мені боляче, Валентино Петрівно. Я завжди відчувала ваше ставлення. Але я люблю Андрія. І не дозволю більше, щоб мене принижували.
— Я розумію, — прошепотіла вона. Взяла пальто. — Я піду.
Коли двері зачинилися, Андрій сів на диван і закрив обличчя руками.
— Який жах, — тихо сказав він.
Я сіла поруч, обійняла.
— Дякую тобі. За те, що став на мій бік.
— Вибач, що не зробив цього раніше. Я сподівався, що мама з часом зрозуміє, яка ти чудова.
— Ти зробив це зараз. І цього досить.
Ми сиділи серед недоїденого столу, квітів, що в’янули, і нерозрізаного торта.
— А знаєш, — Андрій усміхнувся крізь втому, — давай усе-таки посвяткуємо. Як і мріяли — вдвох.
— Давай.
Ми прибрали зайві прибори, залишили лише два. Розлили шампанське. Я нарізала торт. Андрій увімкнув тиху музику — нашу улюблену джазову збірку.
— З днем народження, коханий, — сказала я, піднімаючи келих.
— Дякую, що ти в мене є, — відповів він. — З твоєю провінційною зовнішністю, яку я обожнюю.
— Андрію!
— Що? Мама нічого не розуміє. Ти найгарніша. І найрідніша.
Я заплакала — цього разу від щастя. Від полегшення. Від того, що поруч людина, яка обрала мене. Просто мене.
Але іноді, коли я залишаюся наодинці зі своїми думками, я запитую себе: чи правильно я вчинила, дозволивши Андрію так жорстко поговорити з матір’ю?
Головна картинка ілюстративна.
