Це сталося близько другої ночі. Я не спала вже кілька годин, прислухаючись до гучних розмов і сміху, що доносилися з кінця спільного коридору. Студенти, які щойно знову заселилися у п’ятій кімнаті, вирішили влаштувати імпровізовану вечірку.

— Дмитре, ти це чуєш? — я штовхнула чоловіка у бік. Він лежав, відвернувшись до стіни, і, здавалося, спав, наче немовля.

Він пробурмотів щось нерозбірливе, не відкриваючи очей.

— Чую, Іро. Студенти. Вони завжди такі. Лягай, — відповів він сонно.

— Ні, я не ляжу! Вони ж тут на голову стають! Це не просто галас, Дмитре! Вони зараз увімкнули музику, і вона гримить так, що я відчуваю вібрацію по підлозі! А завтра мені на роботу! — я сіла на ліжку.

Нарешті Дмитро зітхнув, розплющив очі і теж сів.

— І що ти пропонуєш? Піти до них і прочитати лекцію про режим сну? Ти знаєш, чим це закінчиться. Вони натовпом, а ти одна.

— Я пропоную, щоб ти пішов і поговорив з ними! Це твої сусіди, ти тут виріс! — я намагалася говорити тихо, але моє серце шалено калатало.

— Я не хочу створювати непотрібного конфлікту. Вони ненадовго, — він спробував заспокоїти мене, але це лише роздратувало.

— Вони ненадовго?! А ті, що виїхали тиждень тому, теж були «ненадовго»! А до них ті, що тими дверима плескали! Дмитре, скільки ти ще будеш казати, що це «нормально»?! — у моєму голосі вже звучали сльози.

— Звісно, це не ідеально, — він зітхнув, знову лягаючи. — Але ми тут живемо, Іро. Іншого виходу поки що немає. Треба просто звикнути.

Я зіскочила з ліжка і підійшла до вікна, дивлячись на сірий, освітлений ліхтарями двір.

— Добре, слухай мене уважно, Дмитре, — мій голос став напрочуд спокійним, що, мабуть, його здивувало більше, ніж галас студентів. — Іншого виходу немає? А як щодо моєї квартири? Моєї, де лише я і мама? Ми можемо переїхати до неї. Ти ж знаєш, вона тебе поважає. У неї двокімнатна квартира, ми будемо мати окрему кімнату!

Він знову підвівся, дивлячись на мене.

— Знову ця розмова? Я ж тобі казав: я не хочу жити з тещею. Я почуватимусь там, як гість. Це моя хата, яким би жахливим це місце не було.

— Це не хата, Дмитре, це пекло! Це місце, де неможливо ані відпочити, ані побути наодинці, ані, тим більше, планувати народження дітей! — я підійшла до нього. — Якщо ти справді вважаєш це місце своєю домівкою і не бачиш, як тут неможливо жити, тоді ти мусиш прийняти рішення.

— Яке рішення? — він насупився.

— Або ми переїжджаємо до мами і починаємо відкладати кошти на перший внесок для власного житла. Або… — я зробила паузу, — Або ти залишаєшся тут, у своєму «нормальному» середовищі, а я йду. Я більше не можу цього витримати. Ти мусиш обрати: сусіди, хаос і твоє п’ятнадцятиметрове царство чи я і наше майбутнє.

Максим мовчав. Студентський регіт за стіною здавався іронічним супроводом мого ультиматуму.

Я вийшла заміж відразу після закінчення університету. Скажу чесно, я зробила це, насамперед, тому, що хотіла собі довести: я комусь потрібна. У мене ніколи не було яскравої зовнішності, інтелект мій, скажімо так, не засліплював, та й професійних навичок у спілкуванні з чоловіками у мене теж не було.

Я не користувалася особливою увагою представників сильної статі. Звісно, мені подобалися деякі з них, але вони, на жаль, абсолютно не виявляли до мене інтересу.

І ось, я познайомилася зі своїм колегою, Дмитром. Я не скажу, що по вуха закохалася в нього, але взаємна симпатія між нами, безсумнівно, була. Він здавався надійним і простим, з ним було легко.

Я не заперечувала, коли Дмитро запропонував мені переїхати до нього, а з часом ми й розписалися. Це був мій крок до визнання, до відчуття, що я нарешті маю пару.

Переїзд до нього — це була п’ятнадцятиметрова кімната у сімейному гуртожитку. Це була лише одна з п’яти таких самих маленьких кімнаток на нашому майданчику.

Вхідні двері вели у спільний довгий коридор, у кінці якого знаходилися спільна кухня, туалет і ванна кімната. Ви самі можете уявити собі цей “комфорт” і “затишок”.

Перші кілька місяців я сприймала цей навколишній мене безлад як своєрідну екзотику, як тимчасове випробування. Зрештою, я впоралася з навчанням, то й із гуртожитком впораюсь. Але дуже швидко ця “екзотика” перетворилася на справжній кошмар.

Наші сусіди являли собою унікальну галерею персонажів.

В одній із кімнат жили люди з проблемами. Вони часто займали кухню до пізньої ночі, або могли заснути у спільній ванній чи навіть вбиральні, повністю блокуючи їх. Це додавало непередбачуваності нашому побуту.

Друга кімната була зайнята мамою-одиначкою, Оксаною. Її дитині не було і року. Оксана постійно мусила кудись поспішати, і якщо ніхто з сусідів не погоджувався взяти малюка до себе в кімнату, вона просто залишала його в дитячому візку у спільному коридорі й поспішала у своїх справах.

Той із мешканців гуртожитку, кому найбільше набридав дитячий плач, виходив і подорожував із візком коридором у очікуванні матері. Я часто була цією людиною.

Поруч із нами жила тітонька Клавдія. Це була найтехіша і найбільш безпроблемна людина в нашому гуртожитку. Вона нікого не чіпала, завжди була спокійна і привітна. Я найбільше спілкувалася саме з нею, вона була моєю єдиною відрадою.

З іншого боку від нас мешкала жінка на ім’я Віра, яка сама себе називала “комендантом”. Ця сорокарічна дама вирішила, що вона — старша серед нас усіх (за стажем проживання, мабуть) і постійно намагалася всіма керувати.

Спочатку вона намагалася й мене навчити, куди ставити каструлі на кухні чи як правильно розкладати речі у ванній, але після кількох моїх рішучих відповідей вона зрозуміла, що помилилася і не знайшла в мені слухняну послідовницю.

Ще одна п’ятнадцятиметрівка постійно змінювала мешканців. Її власник то виселяв когось після чергового інциденту, то знову, на кілька місяців, заселяв. Переважно це були студенти. А там, де поселився один студент, легко можуть переночувати ще вісім чи десять його друзів, із усіма наслідками, що випливають, для спільного користування туалетом, ванною та кухнею.

Мій чоловік виріс у такій обстановці і сприймав увесь цей хаотичний вулик як цілком нормальні умови для життя. А я, “погудівши” в ньому зовсім недовго, почала наполягати на чомусь більш суттєвому.

Відпочити у нашій кімнаті було абсолютно неможливо. Окрім зовнішніх “спецефектів” від неспокійних сусідів, плачучої дитини та студентів, постійно траплялися нескінченні візити сусідів за чимось.

Це могло статися в будь-який час доби. Ніхто не церемонився і не вважав, що якщо вночі закінчилися, наприклад, сірники, то потрібно чекати до ранку. Вони могли постукати до нас о третій ночі, задавши безглузде питання: «Ви не спите?» — і попросити те, що їм потрібно.

Через ці ж постійні візити й усамітнитися з чоловіком теж було складно. Цю частину сімейного життя ускладнювала ще й постійно зайнята кимось ванна кімната.

Як правило, окрім того, хто саме там був, на кухні сиділо ще двоє-троє охочих освіжитися, які чекали своєї черги, обговорюючи свої справи.

Вічні суперечки про якість прибирання кухні та санвузлів часто переростали у гучні зіткнення. Найгірше було, коли “винна” у недбальстві кімната, образно кажучи, заявляла: «Раз не подобається, значить, взагалі прибирати не буду! Мене і так усе влаштовує!»

Після цього завжди наставав період справжнього безладу, хаосу та антисанітарії, допоки мешканці, нарешті, не збиралися на кухні і не вирішували питання черговості, обсягу та якості прибирання. І так до наступного конфлікту.

Дивлячись на все це, я почала вмовляти Дмитра переїхати до моєї мами. У неї двокімнатна квартира, і, що важливо, моя мама дуже добре ставиться до зятя і зовсім не заперечувала проти “тимчасового співжиття”.

— Дмитре, ти подумай! — я намагалася його переконати. — Моя мама має окрему кімнату, ми будемо жити як нормальна родина! Це набагато краще, ніж тут!

— А як ти думаєш, вона не буде втручатися? — він відмахувався. — Я звик до свого простору. Я не хочу жити під чужими правилами.

— Правилами? — я була розчарована. — Тут ти живеш під правилами п’яти кімнат і цілого коридору! Але ж це лише тимчасово! Ми могли б заощаджувати кошти, які ми б витрачали на оренду, і збирати їх на перший внесок для іпотеки. Це істотно прискорило б купівлю нашого власного житла!

Але мій Дмитро навіть чути не хотів про такий варіант, хоча я вважаю його дуже навіть прийнятним. Він наче закам’янів у цьому жахливому місці.

Я вмовляла свого чоловіка залишити цю “Воронячу слобідку” вже давно. Моєму терпінню приходив кінець, а з ним у голові все частіше з’являлися думки про розірвання шлюбу.

Я не могла себе уявити матір’ю, яка виховує дитину в цьому гуртожитку. Цей аргумент на чоловіка теж не діяв.

— Іро, я тут виріс. Я і нашу дитину тут виховаю, — казав він.

Сказати, що я палко його люблю — вже ні. Я більше не відчувала до нього тієї симпатії, яка була на початку. На життя собі я цілком можу заробити. А жити з мамою удвох у двох кімнатах, безперечно, кращий варіант, ніж штовхатися у спільному коридорі з нинішніми мешканцями та їхніми проблемами.

Тієї ночі, після галасу студентів, я нарешті усвідомила, що мушу діяти. Я поставила йому умову, яка пролунала у нашому діалозі.

Він не відповів одразу. Він підвівся, підійшов до вікна, де стояла я, і довго дивився на мене. Я бачила, як він обмірковує все — своє комфортне болото, моє розчарування і майбутні перспективи.

— Я не думав, що це настільки серйозно, Іро, — нарешті сказав він, відводячи погляд. — Але й жити із кимось я також не хочу. Ти робиз із мухи слона. Просто не звертай уваги. Ти нажто багато хочеш і зовсім не розумієш, який він – реальний світ.

От я третій день ходжу і ніяк втямити не можу: що це було, як це розіміти? Тобто все буде, як є і змінювати він нічого не бажає, так?