— Богдане, — я поставила чашку на стіл. У голосі моєму не було ані тремтіння, ані обурення. Лише спокій, який, здається, пролунав у нашій великій кухні, як грім серед ясного неба. — Я знаю про Інну.

Його обличчя одразу ж поблідло. Богдан, мій чоловік, з яким ми прожили п’ять років і виховували двох чудових хлопчиків-близнюків, був здивований. Він, мабуть, очікував гучних сцен, сліз, метання посуду.

— Наталко, послухай, це була дурна помилка, — прошепотів він, намагаючись підійти до мене. — Ми можемо поговорити, все виправити.

— Ні, ми не будемо про це говорити. — Я зупинила його жестом. — Це вже вирішено. Я подаю на розлучення.

Богдан сів на стілець, мов мішок. Він довго мовчав, намагаючись усвідомити почуте.

— Якщо ти так вирішила, – спокійно сказав він, – Я буду навідувати дітей!

— Ні, Богдане. Діти залишаються з тобою.

Цей поворот подій його вразив до глибини душі. Він сполотнів ще більше, а його очі розширилися від абсолютного нерозуміння.

— Ти жартуєш? Як це — зі мною? Мати не залишає своїх дітей!

— Справжня мати думає про їхню стабільність і майбутнє, а не про свої образи. Саме тому, що вони мої сини, вони залишаються тут. — Я перерахувала переваги на пальцях. — Ти добре забезпечений, у тебе простора квартира, садочок тут, за рогом, у них чудові лікарі та всі умови для розвитку. Я ж приїжджа людина, з невеликого поселення, де немає нічого, навіть нормального дитячого закладу. А я не хочу, щоб вони переживали емоційне потрясіння в результаті переїзду, поневірялися зі мною по орендованих, тісних квартирках.

— Але ж це нелогічно! Це суперечить усьому!

— Ти будеш їх повністю забезпечувати і доглядати. Я, зі свого боку, буду сплачувати аліменти, приїжджати на вихідні та забирати їх до себе. Я пропонуватиму їм нові враження, а ти — надійний, усталений побут. Це єдина умова, на якій ми розходимося цивілізовано і без сцен.

Він мовчав. Його очі, наповнені подивом і, здавалося, страхом перед невідомим, дивилися на мене. Я знала: він не чекав такого повороту, але я була налаштована рішуче. Це був мій план, виплеканий протягом багатьох місяців.

Я помітила його відчуженість ще пів року тому. Ми прожили разом п’ять, і в нас народилися наші чудові близнята. Я повністю занурилася у материнство, а Богдан — у свою кар’єру, яка стрімко йшла вгору.

Спочатку я просто відчувала його віддалення. Пізні повернення, постійна зайнятість телефоном, відсутність бажання розмовляти. Я, звісно, була втомлена, але завжди намагалася створити затишок. Коли я зрозуміла, що в його житті з’явилася Інна, якась колега чи, можливо, знайома з фітнес-клубу, мої відчуття підтвердилися.

Я не стала влаштовувати істерик. По-перше, я занадто поважаю себе, щоб опускатися до принижень. По-друге, я знала, що істерика не змінить суті, але зруйнує мені нервову систему. І по-третє, я використовувала цей час, щоб розробити план дій.

Я родом із невеличкого містечка, де мої батьки мають скромний будинок, і там немає ніякої інфраструктури для розвитку дітей. Богдан же, навпаки, був корінним містянином, мав успішний бізнес. Його велика, світла квартира була повністю облаштована для комфортного життя.

Я сіла й неупереджено оцінила ситуацію.

— Наталко, — говорила я собі, — ти можеш забрати дітей і подати на нього в суд, вимагаючи аліменти. Але що ти їм даси?

Варіант №1: Я забираю близнюків. Ми переїжджаємо до моїх батьків, де я не маю роботи, а діти не матимуть належного догляду і медичної допомоги. Або ж я знімаю крихітне помешкання у місті, працюю на двох роботах за мізерну оплату, і ми живемо в постійній напрузі, перебиваючись із хліба на воду. Діти змінюють садок, втрачають звичне середовище. Це — емоційне потрясіння, стрес, нестабільність.

Варіант №2: Діти залишаються з батьком. Вони не змінюють середовища, садка, друзів. Вони залишаються у великій, комфортній квартирі, де їх забезпечують усім необхідним. Я, звільнившись від щоденного побуту, використовую цей час для стрімкого професійного розвитку, знаходжу добре оплачувану роботу, орендую своє житло, плачу Богдану аліменти (це, до речі, дуже важливий момент гідності), і бачуся з синами регулярно.

Рішення було очевидним. Інтереси дітей — понад усе. Я вирішила поступитись щоденним материнством заради їхньої стабільності. Я знала, що тільки так зможу забезпечити їм найкраще дитинство, хоч і ціною власного болю. Я не збиралася влаштовувати скандалів, які б зачепили хлопчиків.

Коли я оголосила своє рішення, Богдан був упевнений, що я одумаюся.

— Ти на це не підеш, Наталко, — казав він мені після того діалогу. — Ти не зможеш без них.

— Я люблю їх більше, ніж ти думаєш, Богдане. І саме тому я піду на це. Ми подаємо документи на розлучення. Я прохаю про повну опіку для тебе, але з правом моїх регулярних відвідувань. І я залишаюся платником аліментів.

— Що? Аліментів мені? — Це його остаточно збило з пантелику.

— Так. Я буду платити. Це моє бажання. Ти маєш розуміти, що це не помста. Це фінансовий внесок у комфортне життя моїх синів.

Ми розлучилися швидко і тихо. Він отримав те, чого хотів — свободу і дітей, про яких, як він думав, легко подбати. А я отримала те, чого прагнула — свободу для розвитку і можливість забезпечити синам гідне майбутнє.

Перші тижні були важкими. Я знімала скромну, але світлу квартиру і намагалася знайти роботу, яка б відповідала моїм амбіціям. Завдяки моїй наполегливості та часу, який я тепер могла приділяти пошуку, я швидко знайшла хороше місце в компанії, яке давало мені значний заробіток.

Я бачилася з хлопцями кожні вихідні, як і обіцяла. Я забирала їх до себе, і ці дні були наповнені новими враженнями, прогулянками у парку, казками.

Кожного разу, прощаючись із ними, я відчувала щем у серці, але бачила, що вони здорові, доглянуті. Вони були у своєму звичному середовищі.

А Богдан? Його реальність почала руйнуватися.

Спочатку Інна, та сама, заради якої він зруйнував нашу сім’ю, одразу ж оселилася у нашій квартирі. Вона була впевнена, що отримає чоловіка-бізнесмена і безтурботне життя.

— Богдане, ти не можеш вимагати від мене сидіти з твоїми дітьми! — почула я якось у слухавці, коли телефонувала запитати про стан Максима. Я прикинулася, що не чую її голос, але вона була дуже голосна.

— Інно, але ж ти тут живеш! Хлопці хороші, вони просто потребують уваги, — відповів він втомлено.

— Я не няня! Я не збиралася няньчитися з чужими дітьми! Я прийшла до тебе! Ти казав, що наймеш няню!

Богдан справді намагався знайти няню для близнюків. Він звертався до агенцій, пропонував значні кошти. Але, як виявилося, знайти людину, яка погодиться на постійний догляд за двома активними трирічними хлопцями, надзвичайно важко.

— Це неможливо! — скаржився мені Богдан телефоном. — Вони всі відмовляються, коли чують, що це двоє хлопців, і що я один батько.

— Богдане, тобі варто було думати про це раніше, — моя відповідь завжди була спокійною і неупередженою. — Це твоя відповідальність.

За кілька тижнів Інна остаточно усвідомила, що таке життя з двома маленькими дітьми. Її романтика швидко випарувалася.

Одного разу, коли я прийшла забирати хлопців на вихідні, Богдан виглядав розгубленим.

— Вона пішла, Наталко. Інна, вона сказала, що це не те, на що вона розраховувала. Сказала, що я занадто багато часу приділяю дітям.

Він, нарешті, почав розуміти, як складно виховувати дітей самостійно. Уся його “блаж” та бажання пригод зникли. Він усвідомив, що на легкі стосунки часу просто не вистачає.

— Що ж, Богдане. Шукай іншу няню, — це була моя єдина порада.

Він почав робити натяки на те, що хотів би повернути наші стосунки.

— Наталко, я був дурнем. Може, нам варто спробувати ще раз? Для дітей? Я бачу, як ти змінилася, ти стала такою сильною.

— Ні, Богдане. Цей поїзд поїхав. — Я дивилася на нього без жалю, але й без гніву. — Я тебе поважаю як батька, але як чоловік ти себе вичерпав.

Я не просто відбудувала своє життя. Я зустріла Романа. Роман — чудовий, щирий чоловік, який займається справою, що його надихає. Він не заробляє стільки, скільки Богдан, але він стабільний і надійний.

Коли я розповіла йому про хлопців, про моє нетипове рішення, він мене повністю підтримав.

— Ти вчинила як сильна і мудра мати, Наталко. Ти поставила їхні інтереси вище за власні образи, — сказав він мені якось.

І найголовніше: Роман абсолютно не проти моїх синів. Він розуміє, що вони — частина мого життя, і готовий будувати сім’ю, в якій ми всі разом будемо проводити час.

Я зробила правильний вибір. Діти мають найкращі умови, які тільки можна уявити, і люблячу матір, яка може повністю присвятити їм вихідні і не тільки, будучи при цьому фінансово самостійною. Я не перетворила їхнє дитинство на марафон виживання. Я дала їм найкраще.

Хіба ж не правильно я міркую?

Головна картинка ілюстративна.