— Твоя донька отримала цей спадок просто так, ні за що. А моя мати зараз тулиться в старій хаті з пічним опаленням. Це несправедливо.
— Це власність Христини, Олеже. Моя бабуся чітко вказала це в документах, — я намагалася говорити рівно, хоча всередині все тремтіло.
— Власність? Вона ще дитина! Які в неї можуть бути права, коли в сім’ї така скрута? Якщо ти зараз не допоможеш моїй мамі, то в цьому домі вам обом більше не раді. Вибирай: або стабільність зі мною, або поневіряння зі своєю малою.
Того ранку березень видався напрочуд примхливим. За вікном нашої львівської квартири то кружляв лапатий сніг, то раптом пробивалося яскраве, але холодне сонце, змушуючи перші крокуси в горщиках на підвіконні боязко розправляти пелюстки.
Я повільно заварювала міцну каву, вдихаючи аромат гірких зерен, і дивилася, як місто прокидається під сірим куполом неба. У кімнаті було тепло, але я не могла позбутися відчуття постійного протягу, що йшов зсередини нашої сім’ї.
Двері дитячої кімнати ледь чутно рипнули. На порозі з’явилася Христина — моя сімнадцятирічна копія, тільки з більш сумними очима, ніж були в мене в її віці.
— Мамо, ти вже встала? — вона підійшла до столу й налила собі склянку морсового напою.
— Так, сонечко. Чому ти так рано? Сьогодні ж субота.
— Не спиться. Та й репетитор з біології переніс заняття на десяту, — Христина присіла на краєчок стільця, ніби готова будь-якої миті втекти. — А Артур скоро прийде?
Я мимоволі напружилася. Моя донька ніколи не називала мого чоловіка батьком. Спочатку він намагався завоювати її прихильність дорогими гаджетами та спільними походами в кіно, але як тільки ми офіційно розписалися, маска «ідеального тата» почала тріскатися.
Артура дратувало в ній усе: її захоплення музикою, її довге волосся, яке він вважав неохайним, навіть те, як вона дихає під час читання книжок.
— Обіцяв бути до обіду. У нього якісь справи на об’єкті, — відповіла я, помітивши, як пальці доньки сильніше стиснули склянку. — У тебе є плани на вечір?
— Я, мабуть, піду до Оксани. Нам треба підтягнути генетику, скоро тести, — вона швидко відвела погляд.
— Можете повчитись тут, я приготую щось смачненьке, — запропонувала я, хоча в глибині душі знала відповідь.
— Ні, краще в неї. Там… спокійніше, — кинула Христина і майже вибігла з кухні.
Цей «спокій» став для нас дефіцитом. Останні три роки наше життя перетворилося на випробування. Артур, успішний менеджер у будівельній компанії, звик, що все має бути за його правилами.
Кожна дрібниця — невимита вчасно тарілка чи занадто гучний сміх доньки — викликала в нього хвилю невдоволення. Я намагалася бути буфером, гасити ці іскри, пояснювала йому, що підлітковий вік — це складно. Але він лише кривився.
— Я забезпечую дах над головою, — заявляв він під час наших рідкісних розмов наодинці. — І я маю право на тишу. Якщо твоя дитина не вміє поводитися як доросла, нехай звикає до обмежень.
Раптом у двері задзвонили. Це був особливий ритм — три коротких і один довгий дзвінок. Так дзвонила лише моя бабуся, Софія Марківна. Незважаючи на свої поважні літа, вона залишалася жінкою сталевої волі та неймовірної спостережливості.
— Бабусю! Яка приємна несподіванка! — я кинулася відчиняти.
— Годі розводити церемонії, Олено, — пробурчала вона, проходячи в коридор і поправляючи свій незмінний вовняний берет. — Прийшла подивитися, як ви тут виживаєте в цьому скляному замку.
Христина вибігла з кімнати й буквально повисла на шиї у прабабусі. Тільки з нею моя донька ставала тією колишньою веселою дівчинкою.
— Софіє Марківно! Ви обіцяли зайти наступного тижня!
— Плани змінилися, пташко. Життя надто коротке, щоб чекати вівторка, — старенька хитро підмигнула. — Ставте чайник, маю для вас новину, від якої в декого точно закладе вуха.
Ми всілися на кухні. Бабуся довго мовчала, розглядаючи Христину, яка помітно змарніла за останній місяць. Її гострий погляд помічав кожну тінь під очима правнучки.
— Слухайте уважно, — почала вона, відставивши порцелянову чашку. — Моя далека родичка з Тернопільщини відійшла у кращий світ ще минулої осені. Вона була самотньою, і єдиною спадкоємицею нерухомості стала я.
— Ой, бабусю, це сумно… — тихо сказала я.
— Сумно — це коли людина не залишає по собі нічого, крім боргів, — відрізала Софія Марківна. — А вона залишила чудову однокімнатну квартиру в новому районі міста. І я прийняла рішення. Ця квартира переходить Христині. Офіційно. Прямо зараз.
У кухні запала така тиша, що було чути, як цокає годинник у вітальні. Христина заклякла, не сміючи навіть дихнути.
— Мені? — нарешті прошепотіла вона. — Але навіщо?
— Бо тобі потрібен свій простір, дитино. Тобі скоро вісімнадцять, вступ до університету, доросле життя. А я хочу бути впевнена, що в тебе є куди піти, якщо… — бабуся виразно подивилася на мене, — …якщо обставини зміняться.
Я відчула, як до горла підкотився клубок. Це був не просто подарунок, це був рятувальний круг, який бабуся кидала нам обом. Протягом наступних тижнів паперова тяганина завершилася, і Христина стала повноправною власницею невеликого, але затишного житла.
Артур дізнався про це випадково, побачивши витяг з реєстру на моєму столі. Спочатку він просто мовчав, довго вивчаючи документ. Потім почав ставити питання про метраж, район і вартість оренди в тій частині міста. Його егоїзм почав виходити на новий рівень.
— Слухай, Олено, — сказав він якось увечері, коли ми вечеряли. Його тон був підозріло м’яким. — Квартира — це чудовий актив. Але навіщо вона буде стояти пусткою? Моя мама в селі зовсім занедужала. Їй важко поратися по господарству.
— Ти пропонуєш перевезти її сюди? — запитала я, відчуваючи недобре.
— Саме так. Вона житиме в квартирі Христини. Це ж ідеально! Сім’я має допомагати одне одному. Твоя донька все одно живе з нами, їй та квартира поки ні до чого.
— Артуре, це власність Христини. Вона мріє облаштувати там свою майстерню, — твердо відповіла я.
— Майстерню? — він пирхнув. — Які дурниці! Малюнки на стінах проти комфорту моєї матері? Ти взагалі чуєш себе? Я стільки вкладаю в цей дім, а ти не можеш зробити таку дрібницю для моєї сім’ї?
Суперечка спалахнула миттєво. Артур не звик до відмов. Його обличчя почервоніло, він почав звинувачувати мене в невдячності, називав Христину «тягарем», яка лише забирає ресурси.
— Це не обговорюється, — мовив він, перебиваючи мої спроби пояснити ситуацію. — Або квартира стає корисною для нас, або твоя донька дізнається, що таке справжнє життя без моїх грошей!
Тієї миті я зрозуміла, що чоловік, з яким я прожила кілька років, бачив у нас лише додаток до своєї зручності. Він не любив Христину, він лише терпів її, поки це не заважало його планам.
Наступного ранку він поводився так, ніби нічого не сталося. Він спокійно пив каву, а потім дістав телефон і почав замовляти вантажівку.
— Так, на вівторок, — говорив він у слухавку. — Треба перевезти речі з села. Квартира вже вільна.
Я стояла біля мийки, і мої руки тремтіли.
— Ти не маєш права, Артуре. Ключі у Христини.
— Ключі будуть у мене до вечора, — він кинув на мене холодний погляд.
Христина чула все з-за дверей своєї кімнати. Коли Артур пішов на роботу, вона вийшла з уже зібраним рюкзаком. Її обличчя було блідим, але в очах світилася рішучість.
— Мамо, я йду, — сказала вона тихо. — Я не можу більше бути причиною твоїх нещасть. Нехай він забирає, що хоче, тільки б це скінчилося.
— Ні, — я підійшла до неї й забрала рюкзак. — Ти нікуди не підеш сама.
Я почала діставати велику валізу з антресолей. Це було важке, майже фізичне рішення — відірвати себе від ілюзії щастя. Ми збиралися швидко. Документи, найнеобхідніший одяг, декілька пам’ятних дрібниць. Кожен рух давався важко, ніби я розривала живу тканину.
Коли ми вже стояли в дверях з валізами, замок клацнув. Артур повернувся раніше. Побачивши нас, він на мить розгубився, але потім його очі звузилися.
— Що це за театр? — процідив він. — Вирішили мене налякати?
— Ми йдемо, Артуре. Назавжди, — мій голос звучав дивно спокійно, хоча всередині все витанцьовувало під скажений ритм.
— Ти нікуди не підеш! Ти ставиш цю малу вище за наш шлюб? Ти хоч розумієш, що без мене ти — ніхто?
— Можливо, — відповіла я, дивлячись йому прямо в обличчя. — Але я краще буду «ніким» на волі, ніж твоєю тінню в золотій клітці. Пропусти нас.
Він хотів щось сказати, можливо, навіть затримати мене силою, але Христина зробила крок вперед і просто виставила перед собою ключі від своєї квартири.
— Це мій дім, Артуре. І ти ніколи не переступиш його поріг.
Ми пройшли повз нього, і звук зачинених дверей став найсолодшою музикою, яку я чула за останні роки.
Коли ми під’їхали до будинку, де була квартира Христини, на вулиці вже панували сутінки. Ми піднялися на четвертий поверх, відкрили двері й завмерли. На столі в центрі порожньої кімнати стояла ваза з нарцисами та невелика записка.
«Мої дівчатка, я знала, що цей день настане. У холодильнику є вечеря, а в комоді — чиста постіль. Ви вдома. Ваша Софія Марківна».
Ми з донькою сіли на підлогу посеред порожньої кімнати й просто почали сміятися крізь сльози. Це був сміх полегшення.
Попереду було багато паперової роботи: розлучення, поділ майна, суди. Але тієї ночі, засинаючи на старому дивані в квартирі, яка пахла свіжою фарбою та весною, я вперше за довгий час відчула, що мені ніщо не тисне на душу. Ми були вільні. Ми були вдома.
Головна картинка ілюстративна.
