– Це що Лариса приїхала?, – дві жінки, які йшли вулицею здивовано дивилися на освітлені вікна ошатного будинку.
– Та, видно, скільки вже буде по тих заробітках, – відказала інша.
А далі вони вражено замовкли, бо побачили, хто йде до кованих воріт Лариси. Новину вони рознесли швидко та так, що долетіла вона й до Ларисиних дітей, а ті вже телефонували та матір совістили.
Ларисі було шістдесят один, коли вона остаточно вирішила вернутися в Україну після вісімнадцяти років на чужині. Ні, її не стомило прибирання вілл, прання постільної білизни, догляд за літніми панами. Вона відчувала себе жебрачкою, попри те, що мала дім своєї мрії, збудований на Тернопільщині. Купила доньці квартиру в Києві, а синові у Тернополі.
Вже мала онуків, який так само висилала пристойні суми грошей.
Але вона бачила, як тут діти піклуються про своїх батьків, як приїздять на свята, як відвідують. Її діти перестали телефонувати перші, бо зайняті.
«Мамо, ти дзвони, як маєш час».
І тут Лариса зрозуміла, що часу вона якраз і не має.
Вона приїхала у свій великий дім, який будувала так аби кожному було по кімнаті, з високим парканом, щоб приймати гостей щонеділі.
Спочатку все було ідеально. Оксана з чоловіком приїздили на свята, Андрій привозив онуків на літо. Вони тішилися її домом, як своїм.
– Мамо, як у тебе добре! – вигукувала Оксана, розглядаючи нову кухню. – Нарешті не треба готувати, як я сумую за твоїми варениками. Вдома ніколи не ліплю, нема часу.
– Я тобі наліпила і наморозила.
– Дякую, мамочко!
– А мені, – за своє Андрій, бо все мало бути порівну, він за цим дуже слідкував.
– І тобі, – обіймала Лариса сина, наче маленького, бо здавна у нього ця звичка, він навіть цукерки на Миколая рахував, щоб не було менше. Ніж в Оксани.
Лариса тішилася, що діти бачили в ній надійну фортецю, до якої можна приїхати поповнити запаси тепла і радості.
Діти приїздили два місяці раз в тиждень, але далі почалися відмовки: то робота, то діти захворіли, то відпочити хочуть.
І Лариса зрозуміла, що вона сама, її лякали звуки власних кроків по мармуровій плитці, стало важко засинати. Вона пробувала відновити старі знайомства, запрошувала подруг на чай, але скоро зрозуміла, що до неї йдуть для того аби потім порозносити по селу, як у неї в хаті.
Вона закрила ворота для відвідувачі.
– Ти дивися, яка горда, яка пані – шепотіли сусідки, – а його до себе пускає.
І ще сильніше носили по селу, що ж відбувається за високими воротами, а діти знову приїздили матір нарозумити.
Все сталося банально – Лариса йшла в магазин за продуктами, занурена у свої думки. Побачила гультіпаку, що схилився на столі і її пересмикнуло, до чого люди доходять.
Коли вийшла з магазину, то раптом почула писк.
– Зараз підемо, я встану і підемо. Хто тебе отак викинув, – бурмотів чоловік.
Лариса завмерла і придивилася до чоловіка.
– Миколо? – прошепотіла вона, затамувавши подих.
Чоловік підвів голову. У його погляді не було ні впізнавання, ні прохання – лише байдужість, яка з’являється після років існування.
– Хто ви? – хрипко запитав він.
– Це я, Лариса, однокласниця твоя.
– О, Ларко, ти тут. Слухай, дай трохи грошей. Не для себе прошу, кошеня маю, то молока б купити. Не для себе прошу…
Микола був найрозумнішим у класі, мріяв стати інженером, але його життя зруйнували сімейні обставини, а потім – чарка.
Лариса не роздумувала.
– Дай мені кошеня, а сам йди додому.
– Добре, добре, бери..
Так в Лариси завівся котик Мурчик, її радість.
А якось ввечері в хвіртку постукали, то був Микола.
– Прийшов подивитися, як кіт, – пробурмотів. – І, може, маєш якусь роботу для мене…
– Маю, але мені не треба тут ногами заплітати.
Микола старався приходити навіть чисто вбраний, а одного разу навіть бороду поголив. Все робив якісно, на совість: чи город скопати, чи сад почистити. Вона частувала його обідом на вулиці, а потім каже:
– Іди в ванну, я маю одяг з сина, буде на тебе. І підстрижу тебе по-людськи.
Наступного разу Микола прийшов до неї тверезим. Він приніс їй цукерки.
– Ти колись любила зоряне сяйво, – подав їй пакунок.
– Ти пам’ятаєш?
– Та що пам’ятати… Всі його любили.
Він приходив щодня, наче по справах, але вона так звикла, що він є на подвір’ї, а потім раптом нема і нема. Вона почала хвилюватися і спитала сусідку чи нічого не чути, що в селі сталося.
– Ти про Миколу питаєш? Та все у нього добре. Певно на всі гроші гуляє, що в тебе заробив, – засміялася та.
Лариса вже знала, що буде робити – вона відвезла Миколу до спеціалістів, сама не знає чого. А потім привезла до себе і вони почали жити разом.
Андрій з Оксаною приїхали на Різдво. Вони зайшли у дім, і їхні обличчя одразу спотворила неприязнь. У кутку, на зручному дивані, сидів Микола.
– Мамо, а це хто? – запитав Андрій, дивлячись на Миколу, як на чужорідне тіло.
Лариса пояснила:
– Це Микола Кравець, мій однокласник.
Оксана одразу відвела матір на кухню.
– Мамо, ти що, зовсім? Це ж місцевий чарколюб. Ти його привела в цей дім? Ти не розумієш, що це небезпечно? Що скажуть сусіди?
– Сусіди скажуть, що Лариса не кидає в біді людей, яких знає, – спокійно відповіла Тетяна.
– Ти витрачаєш свій час, свої гроші, які ти заробила для нас!, – обізвався Андрій.
Лариса відчула, як її спокій лишає її.
– Я заробила ці гроші для себе. Я збудувала цей дім. І я маю право вирішувати, хто буде в ньому жити. А ви не маєте права мене судити.
– Якщо він тут залишиться, ми не приїдемо більше, – поставила ультиматум Оксана. – І не привеземо дітей. Ти хочеш, щоб твої онуки бачили в домі безхатька?
Це було найскладніше. Онуки були єдиним світлом у її новій тиші. Лариса замовкла. Микола все чув і встав, щоб вийти з кімнати.
– Ларисо, я піду, – тихо сказав він. – Я не хочу бути причиною вашого розбрату.
– Сядь, Миколо, – рішуче сказала Лариса. – Якщо ви так хочете, діти, то робіть.
Діти поїхали одразу, навіть не попрощавшись і не телефонували більше, та й онукам заборонили зв’язуватися з бабусею.
Микола відчував себе винним.
– Ти все втрачаєш через мене, – шепотів він.
– Ні, – відповідала Лариса. – Я знаходжу спокій, якого не було всі ці роки. Може, це й на краще. Ходімо вечеряти.
Минув рік. Село перестало звертати увагу на «молодят», почали згадувати, яким Микола був гарним працівником та людиною. Він влаштувався на роботу і купив машину.
– Мамо, ти купила пиякові машину?, – вперше за рік зателефонували діти, – Ти маєш розум?
– Я доклала йому тисячу євро, а вам купила все, що ви маєте і толку?
– Та ми твої діти, – кинули слухавку.
Минув ще час, діти не телефонували матері на день народження, Лариса це важко переживала, хоч намагалася не подати виду.
Одного осіннього дня їй подзвонив Андрій.
– Мамо, мені треба приїхати. Я можу? – голос був невпевнений.
Коли він приїхав, він побачив не пияка, а охайного, розумного чоловіка, який тихо читав у кабінеті.
– Хто це? – запитав Андрій, думаючи, що це новий гість.
– Це Микола, – відповіла Тетяна.
Андрій мовчав. Потім, коли вони залишилися вдвох, він сказав:
– Мамо, я дуже завинив перед тобою. Я не розумів, що ти теж жива людина. Я бачив лише свою вигоду, яку втрачаю. Пробач.
Лариса заплакала, це були сльози очищення. Син вернувся і це велика радість.
Андрій провів кілька днів у матері, смакував вареники та помагав Миколі по господарству.
Невдовзі приїхала Оксана. Вона не вибачалася так щиро, як брат, але привезла онуків.
– Бабусю, ти тут як у казці! – кричала онука, бігаючи по подвір’ю.
Лариса не стала вимагати від неї більшого.
Вона більше не чекала любові і подяки від дітей. Вона просто жила. І вперше за багато років відчула, що їй подобається такий хід подій.
Дякуємо Вам, шановні читачі, за ваші коментарі та вподобайки! Підписуйтеся на сторінку, щоб не проґавити цікаві публікації!
