На столі вистигав чай. Пара давно зійшла, а я так і не торкнулася чашки. У голові крутилися останні слова доньки, кожне звучало чітко, голосно, наче вона вигукувала їх прямо мені в вухо, хоча розмовляли ми цілком спокійно.
– Мамо, розслабся, тобі взагалі не треба ні про що турбуватися, – казала мені Вероніка напередодні увечері. Вона складала свої речі, перебирала сукні й навіть не дивилася в мій бік. – Батько все взяв на себе. Він розмовляв із батьками Вадима, вони швидко знайшли спільну мову. Вони ж люди одного кола, розумієш? У них свої справи, спільні знайомі. Батько повністю оплатить весілля, замовить найкращий ресторан, організує музикантів і все решту.
Я тоді стояла біля дверей і не вірила власним вухам. Руки самі собою стислися в кулаки, а в горлі пересохло.
– Якщо він за все платить і все вирішує, то мене на цьому весіллі не буде, – скипіла я, і голос мій затремтів від образи, яку я стільки років тримала глибоко всередині. – Я не піду туди дивитися, як він удає із себе дбайливого тата!
Вероніка зупинилася, повільно повернулася до мене і зітхнула, ніби пояснювала щось дитині.
– Я так і знала, що ти влаштуєш сцену. Тому я вже сказала татові й батькам Вадима, що ти не зможеш приїхати. Сказала, що ти зараз в Європі на заробітках. Так усім буде простіше і не виникатиме зайвих запитань.
Мені здавалося, що серце зараз просто трісне навпіл або вистрибне з грудей. Я ж віддала їй усе своє життя, кожну копійку, кожну вільну хвилину. Коли її батько, Богдан, зібрав речі й пішов до іншої жінки, додавши на останок, що він не створений для сірої буденності, я залишилася сама з малою дитиною на руках.
Я працювала на двох роботах, економила на кожній дрібниці, собі не купувала нічого роками, аби тільки у Вероніки було все не гірше, ніж у інших. Перебивалася з хліба на воду, коли вона вступала до інституту, ночами підробляла шиттям, аби оплатити їй репетиторів. І от тепер з’явився Богдан з товстим гаманцем, який згадав про дочку тільки тоді, коли вона вирослa. І виявилося, що він – кращий за мене. Бо в нього є гроші, є можливості, з ним «простіше».
Зранку я не змогла залишатися в порожній квартирі, де все нагадувало про доньку. Я зібрала невелику сумку, кинула туди дещо з одягу, зачинила двері й поїхала на автостанцію. Рішення визріло миттєво: подалася в село, до старої батьківської хати, яка пустувала вже кілька років. Тільки б утекти від усіх, аби нікого не чути, нікого не бачити й не відповідати на співчутливі чи допитливі запитання знайомих.
Автобус довго трясся по розбитій дорозі. Я дивилася у вікно на пожовклі поля, і в голові було порожньо. У селі була тиша. Сусіди, звісно, здивувалися моєму приїзду восени, але я коротко відповіла, що взяла відпустку, аби відпочити й попоратися біля хати.
Батьківська хата зустріла мене прохолодою і запахом сухої деревини. Я провітрила кімнати, витерла пил із меблів, затопила в печі. Коли в хаті потеплишало, трохи відлягло від серця, але біль нікуди не зник. Він просто причаївся.
Наступного ранку я вийшла на город. За нашою ділянкою, майже під самим лісом, з-під землі вибивалося джерело. Вода там завжди була студена й прозора. Колись давно мій дідо обклав його камінням, зробив зручний підхід. Я взяла відро, щоб набрати води.
Підійшовши ближче, я зупинилася від здивування. Біля джерела стояв невідомий чоловік, а поруч із ним – пікап. У кузові машини стояла величезна пластикова бочка, і чоловік за допомогою шланга та невеликого насоса перекачував туди воду.
Я заніміла від такої нахабності. До джерела завжди ходили місцеві з глечиками чи відрами, але щоб так, каністрами й кубами викачувати воду – такого ще не було. Образа за доньку, накопичена втома й ця картинка перед очима злилися в один суцільний клубок роздратування.
– Ви його почистіть спочатку, а то набираєте цілі куби, а хоч би віддячили! – накинулася я на непроханого гостя, навіть не привітавшись. Голос мій звучав різко. – Приїхали на все готове, качаєте сотнями літрів! А хто тут порядок має наводити? Мій дід це джерело своїми руками викладав, а ви прийшли як до себе додому!
Чоловік від несподіванки аж здригнувся й випустив шланг із рук. Він повільно повернувся до мене. Це був кремезний чоловік років сорока п’яти, із сивиною на скронях і дуже спокійними, уважними очима.
– Доброго дня, – спокійно мовив він. – Ви вибачте, якщо завадив. Я не знав, що це чиясь приватна територія. Думав, це нічийна земля біля лісу.
– Це земля моїх батьків! – трохи стишила тон я, але все одно продовжувала бурчати. – І джерело це наші люди завжди доглядали. А зараз воно мулом замулилося, листя нападало, а ви тільки викачуєте.
Чоловік подивився на струмок, потім на мене, знову на воду.
– Ви маєте рацію, – раптом погодився він без жодної краплі роздратування. – Джерело дійсно треба почистити. Замулилося добряче. Я завтра приїду з лопатою і сіткою, все зроблю. Приберу листя, почищу дно, каміння помию.
Я не чекала такої відповіді. Готувалася до сварки, до словесної перепалки, а він так просто погодився. Я лише фиркнула, набрала у своє відро трохи води й пішла до хати, навіть не запитавши, як його звати.
Наступного ранку я прокинулася рано. Над селом висів густий туман. Накинувши теплу кофту, я вийшла на ґанок із чашкою гарячого чаю й раптом почула плескіт води та стукіт каміння з боку лісу. Не втрималася, взула чоботи й пішла подивитися.
Той чоловік дійсно приїхав. Він стояв у високих ґумових чоботах прямо у воді, вигортав лопатою наносний мул, витягав старі гілки й викладав заново розхитане каміння. Робив усе вправно, спокійно, без поспіху.
Я зупинилася неподалік і просто спостерігала. Чоловік помітив мене й посміхнувся.
– Доброго ранку, – сказав він. – Бачите, дотримуюся слова. Справді тут багато сміття за літо зібралося.
– Доброго ранку, – вже м’якше відповіла я. Мені стало трохи соромно за свій вчорашній крик. – Ви справді приїхали… Я думала, це просто слова.
– Я якщо кажу, то роблю, – відповів він, вилізаючи на берег. – Мене звати Віктор.
– Юля, – відрекомендувалася я.
– Дуже приємно, Юлю. Ви вибачте мені за вчорашнє. Я справді не замислювався, що за цим місцем хтось доглядає. А воду я беру не для продажу. У мене трохи далі, за пагорбом, є колиба. Невеличка дерев’яна колиба, де ми готуємо для туристів та місцевих. Там кухня проста: куліш, банош, м’ясо на вогні, юшка. Так от, на міській чи водопровідній воді смак зовсім не той. А з цього джерела вода солодка, чиста. Страви виходять неймовірні, бульйон прозорий, а чай із лісових трав має зовсім інший аромат.
– І що, справді відчувається різниця в їжі? – запитала я, сідаючи на великий плаский камінь неподалік.
– Ще й як, – посміхнувся Віктор. – Вода – це основа всього. Якщо вода добра, то й найпростіша каша буде смачною. Хочете, привезу вам увечері нашої юшки? Дівчата як раз зранку свіжу варили.
– Ні, дякую, не варто турбуватися, – зніяковіла я.
– Та яке турбування! Це вам подяка за те, що підказали почистити джерело. А то б я так і їздив, поки б воно зовсім не замулило.
Того вечора Віктор дійсно прийшов. Він приніс невеликий казанчик із гарячою рибною юшкою та свіжовипечений хліб.
Ми вечеряли й розмовляли. Віктор виявився простим чоловіком із важкою долею. Колись мав свій бізнес у місті, але партнери вчинили негарно, забрали більшу частину майна. Дружина після цього вирішила, що їй з ним не по дорозі, й пішла до більш успішного чоловіка. Віктор не став судитися чи щось доводити, просто продав те, що залишилося, переїхав ближче до природи й збудував цю колибу.
– Спочатку було важко, – розповідав він, розламуючи хліб. – Люди не йшли, грошей не вистачало навіть на продукти. Але я знав, що роблю чесну справу. Готував як для себе. Потім хтось один спробував, розповів іншому, і пішло. Головне – не тримати в собі злості на тих, хто повівся негарно. Воно тільки зсередини випалює.
Я слухала його й розуміла, як сильно його історія перегукується з моєю. Тільки він зміг це пережити й відпустити, а я роками носила в собі образу на колишнього чоловіка, а тепер ще й отримала нову порцію від власної доньки.
Вперше за довгі дні я розповіла комусь про те, що сталося. Про Вероніку, про Богдана, про те, як мене просто викреслили з свята, бо я «не формат» для їхньої заможної компанії. Я говорила й чекала, що розплачуся, але сліз не було. Був тільки спокійний розповідний тон.
Віктор вислухав мене уважно, жодного разу не перебивши.
– Знаєте, Юлю, – сказав він після довгої паузи. – Діти іноді бувають недалекоглядними. Вони бачать красиву обгортку й думають, що там усе золоте. Але життя швидко все розставляє по місцях. Ви віддали їй усе, що мали. Ваша совість чиста. А те, що вона зараз так вчинила – це її вибір і її помилка, яку їй самій доведеться усвідомити. Не карайте себе за це.
Його слова не зняли біль повністю, але зробили його не таким гострим.
Наступні дні минули як у якомусь іншому вимірі. Субота – день весілля моєї доньки – минула для мене спокійно. Зранку я ввімкнула телефон, подивилася на екран. Повідомлень від Вероніки не було. Я вимкнула телефон і поклала його в шухляду. На весілля я так і не пішла. І, як не дивно, всередині не було жодного жалю.
Віктор часто приїздив, ми разом пили чай із чебрецем і м’ятою, які я нарвала на пагорбі, розмовляли.
У неділю ввечері, коли сонце вже сховалося за кронами верб, Віктор привіз мені свіжий хліб із колиби. Ми стояли біля хвіртки, над селом піднімався дим із димарів, чути було, як десь далеко гавкають собаки.
– Ти повертатимешся до міста? – запитав він, уважно дивлячись на мене.
– Не знаю, – чесно відповіла я. – У мене там робота, квартира… Але тут мені дихається легше. Тут спокійніше.
– Якщо вирішиш залишитися чи просто приїздитимеш частіше – знай, що я завжди поруч, – сказав Віктор і просто поклав свою велику, теплу долоню на мою руку.
Я усміхнулася, бо була певна, що ще не раз приїду, а там, може й мені усміхнеться доля?
