Того дня Леся здала зміну в супермаркеті, де працювала касиркою, і їхала на вихідні до батьків у село. Прозорий сонячний ранок обіцяв погідний день. Молода жінка вирішила не чекати маршрутки, а ловити попутне авто.
Довго стояти не довелося: білий позашляховик зупинився просто біля її великої сумки. На цьому везіння не скінчилося: симпатичний чоловік років 35 їхав якраз у їхнє село, де, як виявилося згодом, будував котедж. Леся із захопленням дивилась, як швидко біжить їм назустріч рівна асфальтівка, як вправно кермує господар автівки.
Познайомилися. Юрій мав у столиці власну фірму з оптового продажу будівельних матеріалів, справи вів успішно. От тільки з дружинами не щастило: місяць тому розірвав другий шлюб… Усе це він розповів Лесі по дорозі, але в деталі не вдавався. Про причини особистих невдач Леся його не запитувала, оскільки сама торік зазнала фіаско в сімейному житті, яке тривало всього рік. Дітей не мала. Не було нащадків і в Юрія: казав, що не хоче поспішати, прагне спочатку стати на солідний життєвий ґрунт. Чоловік виявив велике бажання підтримувати знайомство, тож, коли прощався біля воріт її батьків, попросив номер мобільного. Лесі здалося, що вона витягла щасливий лотерейний квиток…
…Котедж для Юрія будували швидко. Він був схожий на маленький замок на крутій горі за селом. Молодий чоловік відвозив Лесю до Києва на роботу і назад у село, як тільки закінчувався її тиждень «на касі». А згодом запропонував перебратися із житла, яке вона винаймала в столиці разом із двома подругами, в його велику квартиру в будинку на головній площі райцентру.
Лесі Юрій дуже подобався: впевнений у собі, уважний, добрий, спокійний. Тож оселитися у нього вона згодилася, тим більше, що напередодні він одягнув їй на палець обручку. «Пощастило тобі», — казали дівчата в супермаркеті.
А через два місяці вони одружилися. Радощам її батьків не було меж. Відкриваючи вранці свою величезну шафу, вбудовану в стіну, Леся не вірила, що цей багатий гардероб належить їй. Роботу вона полишила і з задоволенням узялася за домашні справи. Любила готувати, вирощувати рідкісні кімнатні рослини, а коли побудували котедж — радо працювала там в оранжереї.
Одного разу зайшла в свій супермаркет за покупками — і дівчата накинулися із запитаннями: «Ну як живеться з крутим?», «Часто буваєте на тусовках?», «Чи їздили вже на Мальдіви?», «Чи маєте хатню робітницю?» і т.п.
Повертаючись додому з покупками, Леся з прикрістю констатувала, що на більшість запитань дівчат мала одну відповідь: ні. На «тусовках» і світських раутах вона не буває — вони з чоловіком навіть у кіно або театр жодного разу не сходили. За кордон ні на медовий місяць, ні у сезон відпусток не їздили. І хатньої робітниці немає. Хоч загалом живеться їй ніби нормально. А що в чоловіка таких ділових зустрічей, куди інші його партнери приходять із дружинами, буває багато, Леся знала. І тільки тепер задумалася: чому він не бере її з собою? Може, соромиться? Прискіпливо оглянула себе в дзеркало і вирішила записатися в басейн і тренажерний зал. Згодом пішла до дорогого перукаря, почала відвідувати косметичний кабінет. І одного разу, коли чоловік замовив на вечерю голубці і чебуреки до чаю, сказала, що не встигне це приготувати, бо затримається в басейні. І тут щасливий лотерейний квиток висвітив іще кілька цифр свого номера: Юрій холодно й пильно глянув на дружину:
— А для чого мені дружина — ти не знаєш?
Леся злякалася такого чужого чоловікового погляду, неначе бачила перед собою незнайомця. Трохи оговтавшись, наче жартуючи, відповіла:
— У мене є своя версія. Але цікаво спочатку почути твою.
— Пояснюю. Мені треба, щоб жінка за домашнім порядком дивилася, їсти готувала і тримала сімейний тил, а не тинялася по басейнах та косметичних салонах!
Від такої відповіді у Лесі серце забилося часто-часто, а до горла піднявся підступний комок.
— Отакої? Я гадала, що стала для тебе близькою, рідною людиною, що ти цінуєш та поважаєш мене. Думала просити винайняти хатню робітницю — мені легше було б… Хотіла й на курси англійської піти — працювала б у твоїй фірмі перекладачкою.
— Яку робітницю? Я тебе забезпечую всім, тож, будь ласка, не показуй тут свій характер, не виводь мене з себе, у мене й так клопотів вистачає! Навіщо тобі салони та перукарні, твою селянську породу нічим не прикриєш… На курси вона хоче, у мене перекладачки із такою зовнішністю, що поруч них тобі стояти буде соромно.
В чоловікових очах Леся побачила таку знeвагу. Тож коли через тиждень він сказав, що відвезе її в село приглянути за котеджем, категорично відмовилася. В село поїхала, але сама — маршруткою. Приїхала, розповіла батькам про свою образу на чоловіка. А мати здивувалася:
— Чого тобі не вистачає? Інша б тільки дякувала. Забезпечує всім, на роботу не бігаєш… Чи ти забула, як копійки рахувала, коли працювала касиром?
— Але ж він соромиться мене! Он ви з татом у гості завжди вдвох ходите, а Юрко скрізь один буває, ніби у нього жінки нема.
— Ну такий у нього характер, — вела своєї мати. — Такому чоловіку треба поступатися, кращого ти не знайдеш. Дітей тобі треба, тоді заспокоїшся, не братимеш дурниці в голову.
— …Мама мене не розуміє, — жаліється Леся. — Вона просто щаслива, що я вийшла заміж за заможного непитущого чоловіка. А мене ображає, що я у нього вдома замість хатньої робітниці. Я наглядачка за його котеджем, куховарка, праля, покоївка, яку за поріг вивести соромно. Такого життя не хочу, бо мрію бути коханою дружиною. Юрко телефонував, питав, чи заспокоїлась, коли приїздити… Спробую поговорити з ним, не зрозуміє, чому, як він каже, з мене «гонор лізе», — нехай готується до третього розлучення.
Автор – Таїсія Цегельна.
За матеріалами – Вербиченька.
Передрук матеріалу без гіперпосилання на Intermarium.news заборонений!
Заголовок, головне фото, текстові зміни. – редакція Інтермаріум.
Фото – pixabay .
Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!
