— Олю, ти тільки поглянь, яка краса! Якраз під мій новий сарафан підійде, — Зоряна, сестра мого чоловіка Максима, крутилася перед дзеркалом у нашому передпокої, прикладаючи до обличчя мою нову шовкову хустину, яку я придбала лише вчора. — Ти ж не проти, якщо я її на вечір позичу? Мені на побачення треба йти, а завершального штриха не вистачало.
Я завмерла з кухонним рушником у руках. Моє терпіння, що й так трималося на останній ниточці, почало тріщати.
— Зоряно, це подарунок собі на день народження. Я її ще навіть не одягала. Хотіла завтра на роботу вперше вигуляти.
— Ой, та що тобі! Я ж акуратно, — вона вже заштовхувала хустину у свою бездонну сумку, де вже зникла пачка моєї дорогої кави та баночка крему, яку я необачно залишила на столі. — Рідні ж люди, невже тобі шкода для сестри чоловіка такої дрібниці? Максим завжди каже, що ти душа-людина!
Вона випорхнула з квартири, залишивши після себе шлейф моїх же парфумів, якими щедро бризнула на прощання.
Я залишилася стояти посеред порожнього коридору, відчуваючи, як усередині все кипить від безпорадності.
Усе розпочалося дуже безневинно. Коли ми з Максимом побралися й переїхали у власну двокімнатну квартиру, його сестра Зоряна здавалася мені милою та енергійною дівчиною.
Вона часто заходила «на вогник», розповідала цікаві історії, і я, щиро бажаючи стати частиною нової родини, завжди намагалася її пригостити чимось смачненьким.
Проте дуже швидко межа між гостинністю та експлуатацією почала стиратися.
Одного вечора я повернулася з клініки — робота адміністраторкою вимагає залізних нервів і багато енергії — і застала Зоряну на нашій кухні.
Вона спокійно смажила м’ясо, яке я купувала для святкової вечері з нагоди річниці нашого знайомства.
— О, Олюню, ти вчасно! — вигукнула вона, перевертаючи шматки вирізки. — Я тут Артемка з садочка забрала, він такий голодний був! Думаю, зайду до брата, у нього завжди є щось поживне. Ти ж не проти?
— Зоряно, це було на завтра… — я намагалася стримати тремтіння в голосі. — Я витратила на це чимало часу, щоб знайти саме такий шматок.
— Та знайдеш ще! — вона відмахнулася засмальцьованою лопаткою. — Дитина росте, йому білок потрібен. До речі, у вас там у холодильнику ікра стояла, ми її з бутербродами доїли. Дуже смачна, до речі. Де таку берете?
Максим, який повернувся пізніше, лише розсміявся на мої скарги:
— Олю, ну це ж Зорянка. Вона безпосередня, як дитина. Їй зараз важко, вона сама малого виховує. Невже нам шкода шматка м’яса для племінника?
Ці «шматки м’яса» почали зникати катастрофічно часто. Разом із ними зникали сири, фрукти та навіть мої засоби для догляду за обличчям.
Апогеєм стало те, що Зоряна почала заходити, коли нас не було вдома. Виявилося, Максим дав їй запасні ключі «на всяк випадок». Цей «випадок» наставав щодня.
Якось я прийшла раніше через коротке замикання в клініці й застала сестру чоловіка у нашій ванній кімнаті.
Вона не просто мила руки — вона проводила повну «ревізію» моєї косметички, щедро наносячи на обличчя мою сироватку, вартість якої дорівнювала третині моєї зарплати.
— Ой! — вона навіть не злякалася. — Олю, а цей крем реально діє? Бо я спробувала — наче шкіра підтягнулася. Я візьму трохи у баночку з-під дитячого пюре, добре? Тобі ж не шкода?
— Зоряно, поклади на місце, — я відчула, як пальці холонуть від гніву. — Це дорогі речі. Я купую їх для себе, а не для всієї родини.
— Яка ти дріб’язкова стала, — скривилася вона, але баночку не поставила. — Гроші — це папірці. Сьогодні є, завтра немає. А ми — рідня.
Того вечора у нас із Максимом відбулася розмова, яка більше нагадувала монолог моєї образи.
— Вона бере мої речі. Вона їсть нашу їжу, яку я вибираю й купую на свої кошти. Вона поводиться так, ніби це її власний дім, а я — прислуга, яка наповнює холодильник!
— Надя, ти перебільшуєш. Вона просто економить. Їй треба Артема на ноги ставити. Ну скільки там вона того крему взяла? Грам?
— Справа не в грамах! Справа у повазі! Вона не питає! Вона приходить у мою приватну територію і бере те, що їй не належить!
Я зрозуміла, що слова на Максима не діють. Йому було простіше відкупитися від моєї образи обіцянками «купити нове», ніж піти на розмову із сестрою. Але ж «нове» знову опинялося в сумці Зоряни.
І тоді я вирішила змінити тактику. Якщо вона вважає, що ми — одна велика родина з спільним майном, то нехай це правило працює в обидва боки.
У суботу зранку, знаючи, що Зоряна вдома, я вдяглася, взяла найбільшу господарську сумку і поїхала до неї.
Вона жила в непоганій двокімнатній квартирі, яку їй допоміг придбати батько Артема (до речі, він регулярно надсилав солідні суми на утримання дитини, про що Максим волів не згадувати).
Я натиснула на дзвінок. Зоряна відчинила, виглядаючи заспаною.
— Олю? Щось сталося? Чого так рано?
— Привіт! Та нічого, просто була поруч, вирішила зайти, — я променисто посміхнулася і впевнено пройшла в коридор.
— А… ну проходь. Чай будеш?
— Не відмовлюся. Але спершу — я така голодна! Подивлюся, що у тебе є смачненького.
Зоряна заціпеніла, коли я по-господарськи відкрила її холодильник. Те, що я там побачила, змусило б будь-якого гурмана пустити слину.
Він був забитий продуктами найвищої якості. Червона риба, кілька видів дорогої ковбаси, екзотичні йогурти для Артема, велика банка елітної ікри.
Я почала спокійно перекладати продукти у свою сумку.
— Олю, ти що робиш?! — Зоряна підскочила до мене, намагаючись перехопити руку.
— Та ось, дивлюся — у тебе рибка така гарна. А Максим вчора казав, що хочеться чогось солоного. Я візьму, добре? Ми ж родина.
Я дістала пачку дорогої кави з полиці.
— О, і кава у тебе така, як я люблю. Моя якраз закінчилася — ну, ти знаєш, ти її вчора допила у нас. Я візьму цю собі, ти ж не проти?
— Ти з глузду з’їхала?! — голос Зоряни став тонким і нервовим. — Це мої продукти! Я на них гроші витрачала! Це Артему на сніданок!
— Артем ще з’їсть, ти ж ще купиш! — я майже дослівно повторила її вчорашню фразу. — Рідні люди мають допомагати один одному. Ти ж сама казала — гроші то папірці.
Я пройшла у ванну кімнату. На поличці стояв парфум, про який я мріяла пів року.
— Який аромат! Я заберу його собі на тиждень, мені треба на корпоратив. Тобі ж не шкода для невістки?
Зоряна стояла бліда, її губи тремтіли. Вона виглядала так, ніби я щойно зробила щось неймовірне.
— Це… це моє приватне життя! Ти не маєш права так вдиратися і брати мої речі! Це нахабство!
Я зупинилася, поставила сумку на підлогу і подивилася їй прямо в очі. У кімнаті запала така тиша, що було чути цокання годинника в залі.
— Нахабство? — тихо запитала я. — Ти відчуваєш це зараз? Це роздратування, цю образу від того, що хтось без запитання бере твоє? Що хтось вважає твій дім своїм безкоштовним магазином?
Зоряна мовчала, лише часто кліпала очима.
— Ти робиш це зі мною вже два роки, — продовжувала я, відчуваючи, як камінь спадає з душі. — Ти приходиш у мій дім, коли мене немає. Ти береш мої особисті речі, мою їжу, мою косметику. Ти навіть не питаєш — ти просто ставиш мене перед фактом. Ти вважаєш, що твоя «непроста ситуація» дає тобі право на моє життя. То як тобі зараз, Зоряно? Тобі приємно бути «родиною» на таких умовах?
Сестра чоловіка опустила голову. Її обличчя почервоніло від сорому.
— Я… я не думала, що це так виглядає, — пробурмотіла вона.
— Ти просто не хотіла думати. Тобі було зручно бути «безпосередньою». Але знаєш що? Межі існують не для того, щоб відгороджуватися від рідних, а для того, щоб поважати їх.
Я почала повільно діставати продукти зі своєї сумки і викладати їх назад на кухонний стіл. Риба, кава, йогурти… Все повернулося на місце.
— Я не заберу твої речі, Зоряно. Бо я поважаю тебе і твою працю. І я хочу, щоб ти почала поважати мою.
Я вийшла з квартири, не чекаючи відповіді. На душі було дивовижно легко.
Максим зустрів мене вдома збентеженим.
— Зоряна дзвонила. Плакала. Казала, що ти прийшла і влаштувала якийсь обшук. Надя, що це було?
Я сіла навпроти нього і все розповіла. Без емоцій. Просто описала ситуацію в її квартирі та її реакцію.
— Вона вперше відчула на собі власну поведінку, Максиме. Якщо ти хочеш, щоб у нашому домі панував мир, ти маєш забрати у неї ключі. Вона може приходити в гості — ми завжди раді. Але вона має стукати в двері і питати дозволу.
Мій чоловік довго мовчав. Здається, до нього нарешті докотилося те, що я намагалася донести місяцями. Наступного дня ключі повернулися на нашу тумбочку в передпокої.
Зоряна не з’являлася три тижні. Максим телефонував їй, вона відповідала сухо, посилаючись на зайнятість. Я вже почала думати, що ми назавжди зіпсували стосунки.
Але одного вечора пролунав дзвінок. На порозі стояла Зоряна з Артемом. Вона тримала в руках невеликий торт і пакунок з моєю шовковою хустиною — чистою, випрасуваною і акуратно складеною.
— Привіт, — сказала вона, не піднімаючи очей. — Можна до вас у гості? Ми тут торт купили… хочемо чаю з вами попити.
— Проходьте, ми якраз збиралися вечеряти, — я посміхнулася і відступила, пропускаючи їх.
Вечір пройшов напрочуд спокійно. Зоряна більше не бігала до холодильника. Вона сиділа за столом, розмовляла, а коли Артем потягнувся за фруктами на вазі, вона м’яко зупинила його:
— Запитай у тітки Олі, чи можна взяти яблуко.
Ця дрібниця стала для мене найбільшою перемогою.
Я зрозуміла, що бути «доброю» — це не означає дозволяти себе використовувати. Бути доброю — це мати сміливість поставити дзеркало перед людиною, яка заблукала у власному егоїзмі.
Іноді тільки так можна врятувати стосунки, які, здавалося б, приречені на руйнування від постійних дрібних образ.
Тепер у нашому домі панує справжня гармонія. Зоряна стала найкращою подругою, бо тепер наша близькість будується на взаємному бажанні ділитися.
І хустина… я іноді сама позичаю її Зоряні. Але тепер вона завжди питає. І завжди повертає її вчасно.
Головна картинка ілюстративна.
