Я поставила тарілку на стіл із легким дзвоном, намагаючись стримати роздратування. Віра Миколаївна, моя свекруха, вже третій тиждень жила в нашій із Тарасом квартирі, і кожен день ставав випробуванням.

Її візит, який мав тривати лише сім днів, перетворився на нескінченний потік зауважень і порад.

— Оленочко, якби ти частіше посміхалася, настрій у всіх був би кращим, — Віра Миколаївна поправила серветку на столі, ніби я не здатна зробити це правильно. — Тарасе, скажи своїй дружині, що жінка має створювати затишок у домі.

— Мамо, давай не зараз, — Тарас спробував згладити ситуацію, але його голос звучав невпевнено.

Я глибоко вдихнула, намагаючись зберігати спокій. — Віро Миколаївно, я поважаю вашу думку, але в нас із Тарасом свої погляди на сімейне життя.

Вона сплеснула руками.

— Які там погляди? У нашій родині жінки завжди знали, що головне — це турбота про чоловіка й дітей. Хоча які у вас діти. П’ять років у шлюбі, а в домі порожньо!

Я відчула, як обличчя заливає жар. Тема дітей була для нас із Тарасом болючою. Ми вже два роки намагалися, але намарне. Лікарі лише радили «розслабитися». З приїздом свекрухи про спокій можна було забути.

— Мамо, ми це вже обговорювали, — Тарас підвищив голос, але без особливого запалу.

— Що ви там обговорювали? — Віра Миколаївна перевела погляд на сина. — Що твоя дружина більше думає про свою роботу в міській раді, ніж про сім’ю? А ти їй потураєш, замість того, щоб скерувати на правильний шлях.

Я так міцно стиснула виделку, що пальці заболіли. Хотіла відповісти, але Тарас поклав свою руку на мою, ніби благаючи мовчати.

— Давай просто повечеряємо, — сказав він примирливо.

Так було завжди. Тарас уникав непорозумінь, намагаючись балансувати між мною та своєю матір’ю. Я розуміла, що це його спосіб підтримувати мир, але іноді так хотілося, щоб він просто став на мій бік.

— Звісно, повечеряємо, — Віра Миколаївна посміхнулася. — До речі, я сьогодні переставила посуд у шафі. Тепер зручніше буде.

Я заплющила очі на мить. Ще одне вторгнення в наше життя, ще одна зміна, про яку я не просила.

— Навіщо ви це зробили? — запитала я, стараючись говорити спокійно. — У нас був свій порядок.

— Який там порядок? — пирхнула вона. — Чашки з тарілками перемішані, до всього треба тягнутися. У Тараса й так спина, а йому ще нахилятися за глибокими тарілками.

— Мене спина не турбує, мамо, — тихо сказав Тарас.

— Поки що, але будуть проблеми, — відрізала Віра Миколаївна. — Я мати, я краще знаю.

Вечеря пройшла в напруженій тиші. Я відчувала, як у мені наростає протест. Це була наша квартира, на яку ми з Тарасом довго збирали гроші на перший внесок.

Ми вибирали район, продумували кожну деталь інтер’єру. А тепер свекруха прийшла й почала все переробляти під себе.

Після вечері, коли Віра Миколаївна пішла дивитися телевізор у вітальню, я зупинила Тараса на кухні.

— Нам треба поговорити, — сказала я тихо. — Так далі не може тривати.

— Я знаю, — зітхнув він. — Потерпи трохи. Вона скоро поїде.

— Коли? — Я схрестила руки. — Вона обіцяла тиждень. Минуло три. У мене відчуття, що вона взагалі не планує їхати.

Тарас відвів погляд, і це змусило мене насторожитися.

— Що ти приховуєш?

— Нічого, — відповів він занадто швидко.

— Тарасе!

— Гаразд, — він знизив голос до шепоту. — Мама думає залишитися довше. Їй самотньо у своєму місті після того, як тато, ну, ти знаєш.

Я кивнула. Свекор пішов із життя два роки тому, і відтоді Віра Миколаївна жила сама у своїй двокімнатній квартирі.

— Наскільки довше? — запитала я.

Тарас зам’явся, і в мені все похололо.

— Вона хоче переїхати до нас, так? — здогадалася я.

— Вона лише розглядає можливості, — спробував заспокоїти він. — Нічого ще не вирішено.

— І ти погодився, не порадившись зі мною? — Я відчула, як у мені піднімається хвиля обурення.

— Я нічого не обіцяв! — захищався Тарас. — Просто не хотів її засмучувати. Вона останнім часом сама не своя.

— А мене засмучувати можна? — Я відчула, як очі наповнюються сльозами від образи.

— Оленко, будь ласка.

Але закінчити він не встиг. У кухню увійшла Віра Миколаївна.

— Про що ви тут шепочетесь? — Вона переводила погляд із мене на Тараса. — Синку, допоможи мені розібратися з новим телефоном, який ти мені подарував.

Вона вміло відвела його, залишивши мене саму з горою немитого посуду й виром думок.

Наступного ранку я прокинулася з важкою головою. Тарас залишив записку: «Поговоримо ввечері. Люблю тебе.» Ці слова стали рефреном нашого життя — відкладати важливі розмови на потім.

На кухні мене чекав новий сюрприз — Віра Миколаївна переставила все в холодильнику.

— Доброго ранку, Оленочко! — бадьоро привіталася вона. — Я вирішила навести лад. У вас усе було так хаотично.

Я порахувала до десяти в голові. — Віро Миколаївно, я б воліла, щоб ви питали, перш ніж щось змінювати в нашому домі.

— У вашому домі? — Вона підняла брови. — Ти забуваєш, що Тарас — мій син. Його дім — це і мій дім.

— Ні, це не так, — твердо сказала я. — Це наша з Тарасом квартира, яку ми купили разом.

— За 50 000 гривень, які ми з батьком дали на перший внесок, — парирувала вона.

Це була правда. Їхня допомога була суттєвою, але це був подарунок, а не дозвіл керувати нашим життям.

— Це не дає вам права перебудовувати наше життя, — відповіла я.

— Яка ж ти невдячна, — похитала головою Віра Миколаївна. — Я лише намагаюся допомогти. У вашому домі немає порядку, немає затишку. Якби ти більше часу приділяла дому, а не роботі…

Я відчула, як у мені щось клацнуло. Схопила сумку й ключі.

— Мені пора на роботу. Вечеряти буду пізно, не чекайте.

На вулиці я набрала номер сестри.

— Катю, привіт, — сказала я, стримуючи тремтіння в голосі. — Не могли б ви з Романом приїхати на вихідні? Мені дуже потрібна твоя підтримка.

Увечері, повернувшись додому, я побачила, що Віра Миколаївна перевісила всі картини у вітальні. Мої картини. Я відвідувала курси живопису — єдине хобі, яке допомагало мені розслабитися після роботи.

— Тепер набагато гармонійніше, — з гордістю заявила свекруха. — Твої абстракції створювали хаос.

Я стиснула зуби.

— Тарас удома?

— Ні, у нього зустріч із колегами. Сказав, що затримається.

Ще одна відстрочка. Я втомлено опустилася на диван.

— Я приготувала вечерю, — повідомила Віра Миколаївна. — Справжню, домашню. Не твої салати.

За вечерею вона не замовкала, розповідаючи про сусідку, яка стала бабусею.

— Яка радість у домі! А Оксана, уявляєш, уже трьох онуків няньчить. І все встигає — і з онуками сидить, і вдома порядок, і борщ наварить.

Я мовчки їла, намагаючись не слухати ці натяки.

— А ти коли нас потішиш? — прямо запитала свекруха.

— Ми з Тарасом вирішимо це самі, коли будемо готові, — відрізала я.

— Готові? — Вона сплеснула руками. — Вам за тридцять! Яка готовність? Час іде, Олено. Тарасу потрібен спадкоємець.

— Тарасу потрібна щаслива дружина й гармонійні стосунки, — відповіла я. — І якби ви дійсно думали про його щастя, ви б не створювали напругу в нашій сім’ї.

Віра Миколаївна аж зайшлася від обурення.

— Я створюю напругу? Це ти не хочеш мене приймати, матір свого чоловіка! Це ти налаштовуєш його проти мене!

— Я нікого ні проти кого не налаштовую, — втомлено сказала я. — Просто хочу, щоб у моєму домі поважали мої правила.

— У твоєму домі? — Вона підтисла губи. — Тобто я тут чужа?

— Ви гостя, — м’яко, але твердо сказала я. — Гостя, яку ми раді бачити, але ненадовго.

— Ага, ясно, — її очі звузилися. — Цікаво, що скаже Тарас. Ти знаєш, що він запропонував мені переїхати до вас назавжди?

Я відчула, як по спині пробіг холод.

— Що?

— Так-так, — з тріумфом сказала вона. — Мій син, на відміну від тебе, розуміє, що таке сім’я. Він уже допомагає мені з продажем моєї квартири.

Я встала з-за столу.

— Вибачте, але я вам не вірю. Тарас не міг вирішити це, не порадившись зі мною.

— Ти погано знаєш мого сина, — усміхнулася вона. — Він завжди був слухняним. Просто боїться тебе засмутити, але рішення вже прийнято.

Я вийшла з кухні, відчуваючи, як земля йде з-під ніг.

Наступні два дні були як у тумані. Тарас уникав серйозної розмови, затримуючись на роботі. Я не хотіла влаштовувати сцени при свекрусі, але відчувала, як росте відчай. Невже вона сказала правду? Невже Тарас дійсно погодився на її переїзд?

У п’ятницю ввечері приїхала Катя з Романом і їхньою трирічною донькою Марійкою. Обійнявши сестру, я ледь стримала сльози.

— Ти виглядаєш виснаженою, — тихо сказала Катя.

— Поговоримо пізніше, — прошепотіла я.

Віра Миколаївна зустріла гостей із несподіваним ентузіазмом.

— Катрусю, як я рада тебе бачити! — Вона обійняла сестру так, ніби вони давні подруги. — А це, мабуть, Роман? Який статний чоловік! А це ваша принцеса? Марійко, іди до бабусі Віри!

Я здивовано спостерігала за цією сценою. За весь час нашого шлюбу свекруха ніколи не була такою теплою до моєї родини.

За вечерею вона засипала Катю компліментами.

— Яка ти молодець, що присвятила себе сім’ї. Зараз так мало жінок, які розуміють, що головне — бути берегинею домашнього вогнища.

Катя ніяковіла, кидаючи на мене вибачливі погляди. Вона працювала віддалено графічним дизайнером, але Віра Миколаївна, мабуть, вирішила, що вона домогосподарка.

— А Марійка така вихована! — не вгавала свекруха, а потім, повернувшись до мене, додала: — От би й тобі так піклуватися про сім’ю, Оленочко.

— Віро Миколаївно, — несподівано втрутився Роман, — Олена — чудова господиня й прекрасна дружина. Ми завжди із задоволенням приїжджаємо до них у гості.

— Звісно-звісно, — махнула рукою свекруха. — Просто деяким жінкам треба допомогти знайти себе в сімейному житті.

Тарас, сидячи навпроти, виглядав розгубленим, але мовчав. Його вічна нейтральність дратувала мене більше, ніж слова свекрухи.

Після вечері, коли Роман укладав Марійку спати, а Тарас із Вірою Миколаївною дивилися телевізор, я затягла Катю на балкон.

— Що коїться? — одразу запитала вона. — Від тебе іскри сиплються.

— Вона хоче переїхати до нас назавжди, — випалила я. — І, здається, Тарас погодився, не сказавши мені.

Катя присвиснула.

— Серйозно? Але ж це божевілля! У вас не трикімнатна квартира, де ви планували дитячу.

— Саме так! — Я знизила голос до шепоту. — А вона вже розпланувала, як переробить мій кабінет під свою кімнату.

— Ого, — Катя похитала головою. — І що ти плануєш?

— Не знаю, — я стиснула поручні балкона. — Я намагаюся поговорити з Тарасом, але він уникає розмови. А вона щодня захоплює наш дім. Переставляє речі, критикує мене.

— Якщо вона продасть квартиру.

— Тоді мені доведеться обирати між Тарасом і власним здоров’ям, — гірко всміхнулася я.

— Ти впевнена, що Тарас погодився на її переїзд? — обережно запитала Катя.

— Ні. Але він і не заперечує. Просто уникає відповіді, — я зітхнула. — Катю, вона налаштовує його проти мене. Постійно нагадує, що я не подарувала йому дітей, що я погана господиня.

— Гей, — Катя обняла мене за плечі. — Ти чудова. І Тарас це знає. Просто йому важко протистояти матері. Вона маніпулює ним усе життя.

— Що мені робити?

— Час влаштувати вирішальну розмову, — рішуче сказала Катя. — І я допоможу тобі це організувати.

Наступного дня Катя запропонувала влаштувати невелику вечерю, запросивши друзів Тараса — Богдана з дружиною Софією.

— Навіщо? — не зрозуміла я.

— Побачиш, — загадково всміхнулася сестра. — Довіряй мені.

Цілий день ми готувалися до вечері. Віра Миколаївна з ентузіазмом долучилася, не забуваючи коментувати, як Катя чудово справляється, «на відміну від декого».

До вечора, коли прийшли Богдан із Софією, напруга в квартирі була відчутною. Я нервувала, не розуміючи, що задумала Катя. Тарас був незвично мовчазний.

За вечерею розмова спочатку точилася навколо нейтральних тем — роботи, погоди, міських новин. Але після другої страви Катя несподівано повернулася до Віри Миколаївни:

— А правда, що ви плануєте переїхати до Олени й Тараса назавжди?

За столом запала тиша. Я застигла, не вірячи своїм вухам. Тарас закашлявся.

— Ну, — Віра Миколаївна виглядала розгубленою від прямого питання. — Ми розглядаємо таку можливість. У моєму віці важко жити самій.

— Справді? — Катя невинно кліпала очима. — Я бачила об’яву про продаж вашої квартири. 40 000 не замало? Ви поспішаєте?

Тарас різко повернувся до матері:

— Що? Який продаж?

Віра Миколаївна почервоніла.

— Я просто попередньо вивчаю ринок. Нічого ще не вирішено.

— Але ти казала, що лише думаєш про це, — Тарас виглядав спантеличеним. — Ми ж не ухвалили остаточного рішення.

— А що тут вирішувати? — Свекруха перейшла в наступ. — Я твоя мати, Тарасе. Ти збираєшся залишити мене доживати на самоті?

— Мамо, — Тарас намагався говорити спокійно, — ми говорили, що я допоможу знайти квартиру ближче до нас, а не про твій переїзд до нас.

— Я вирішила, що навіщо витрачатися на дві квартири? — Вона розвела руками. — У вас дві кімнати, місця вистачить.

— Але це наш дім, — тихо сказала я. — Ми планували другу кімнату для.

— Для чого? — сказала свекруха. — Для дітей, яких у вас немає і невідомо, чи будуть?

Запала важка тиша. Богдан і Софія виглядали ніяково.

— Думаю, нам пора, — пробурмотів Богдан, підводячись.

— Ні, залишайтеся! — несподівано вигукнула я. — Раз почали цю розмову, давайте її закінчимо.

Я повернулася до свекрухи:

— Віро Миколаївно, я розумію, що вам самотньо. Але рішення про те, хто житиме в нашій квартирі, ми з Тарасом маємо приймати разом. І я не згодна на ваш переїзд до нас.

— Ти не згодна? — Вона презирливо всміхнулася. — А хто ти така, щоб указувати моєму синові, як ставитися до рідної матері?

— Вона моя дружина, мамо, — твердо сказав Тарас. — І Олена права. Це наше спільне рішення.

Віра Миколаївна виглядала приголомшеною.

— Тобто ця жінка налаштувала тебе проти рідної матері? Я все життя тобі присвятила! А тепер, коли мені потрібна підтримка, ти відвертаєшся через неї?

— Ніхто не відвертається, — втрутилася я. — Ми готові допомагати, навідуватися, проводити час із вами. Але жити разом — це інше.

— Ти просто боїшся, що я побачу, яка ти насправді господиня, — почала свекруха. — Що я відкрию Тарасу очі на те, що він помилився з вибором дружини!

— Мамо! — Тарас підвищив голос. — Досить!

— Що досить? — Вона не вгавала. — Я кажу правду! Вона налаштовує тебе проти мене, відбирає в мене сина! Вона навіть дітей тобі подарувати не може, а ти все одно на її боці!

— Це неправда, — тихо сказав Тарас. — Олена ніколи не налаштовувала мене проти тебе. Навпаки, вона завжди заохочувала мене більше спілкуватися з тобою. А щодо дітей це не її провина. Якщо хочеш знати, проблема в мені.

Я здивовано глянула на нього. Ми ніколи не ділилися результатами його обстежень навіть із рідними.

— Що? — Віра Миколаївна виглядала спантеличеною.

— Так, мамо, — Тарас дивився їй прямо в очі. — У мене проблеми зі здоров’ям. Ми з Оленою два роки ноббиваємо пороги спеціалістів.

— Ти був здоровий, доки з нею жити не почав. То вона тебе довела.

Гості поступово виходили з-за столу. Сестра забрала всіх на кухню. потім я почула, як клацнули вхідні двері. мвекруха ж розходилась не на жарт оплакуючи здоров’я сина, який так не вдало одружився.

— Мамо, досить. Тобі потрібно повернутись додому. І оголошення деактивуй. Принаймні у нас жити ти точно не будеш. Не з твоїм хзарактером.

Свекруха поїхала а за два дні зібралась і моя сестра їхати.

— Сестро, ти мене вибач, але навіщо тобі це все? – запитала вона. Тобі 30 років, ти красуня, гарно заробляєш, нащо тобі чоловік, який не здатен нічого сам вирішити. Його мама лиш зараз відступила, але ж будуть і інші ситуації, ти ж розумієш? думай. сестро, думай!

Слова Каті з голови не йдуть. Як думаєте, вона має рацію?

Головна кратинка ілюстратвина.