Я стояла посеред банкетного залу, де гості завмерли в напруженій тиші, а повітря ніби загусло від несподіваного викриття. Моя зовиця Віка, з очима, повними обурення, повернулася до матері: “Мамо, то ти мене просто хотіла вигнати з дому, щоб звільнити місце для Софії? І все це заради того, щоб не втратити обличчя перед тіткою Надією?”
Ольга Петрівна, моя свекруха, зблідла, як полотно, і тільки й змогла пробурмотіти: “Вікочко, ти не розумієш.” Але слова повисли в повітрі, бо всі родичі вже перешіптувалися, кидаючи на неї докірливі погляди.
А я стояла осторонь, відчуваючи, як усе, що накопичувалося місяцями – натяки, маніпуляції – нарешті відкрилось. Як ми дійшли до цього моменту? Чому спадщина стала таким випробуванням?
Мене звуть Марина, і я завжди вважала, що шлюб – це не тільки про кохання, а й про довіру між сім’ями. Коли я вийшла заміж за Андрія два роки тому, я думала, що знайшла не тільки чоловіка, а й нову родину.
Андрій – добрий, працьовитий хлопець, працює на заводі, а я – вчителька в школі. Ми познайомилися на вечірці у спільних друзів, і з першого погляду зрозуміли, що це доля.
Але життя підкинуло нам несподіванку: незадовго до весілля я отримала спадщину від бабусі – великий п’ятикімнатний будинок на околиці міста та однокімнатну квартиру в центрі.
Це було як подарунок з неба, бо ми з Андрієм мріяли про власне житло. Ми вирішили оселитися в будинку, а квартиру здавати, щоб мати додатковий дохід – 10 000 гривень на місяць, що допомагало з витратами.
Спочатку все йшло гладко. Свекруха, Ольга Петрівна, здавалася милою жінкою: приносила домашні пироги, розпитувала про мої справи. Вона жила з дочкою Вікою в трикімнатній квартирі, яку отримала ще за радянських часів.
Віка, молодша сестра Андрія, працювала в офісі і щодня витрачала по дві години на дорогу автобусами – туди й назад. Я чула від Андрія, що їм не легко, бо Ольга Петрівна на пенсії, а Віка тільки починала кар’єру. Але я не здогадувалася, що моя спадщина стане причиною всіх проблем.
Все почалося одного вечора, коли я повернулася додому з роботи. Андрій готував вечерю на кухні – наш будинок був просторий, з великими вікнами, через які ввечері проникало м’яке світло. Я сіла за стіл, і він розповів, що дзвонила мама.
“Вона хоче приїхати в гості завтра, – сказав Андрій, нарізуючи овочі. – Каже, щось важливе обговорити”.
Я здивувалася: “Що саме? Вона не сказала?”
“Ні, але звучала серйозно. Може, про Віку – знаєш, як вона втомлюється від тих поїздок”.
Я кивнула. Віка часто скаржилася на автобуси: затори, тиснява, втома. “Може, хоче поради, як їй допомогти”, – подумала я.
Наступного дня Ольга Петрівна приїхала з пакунком свіжих вареників. Ми сіли на кухні, пили чай. Вона оглянула кімнату: “Який у вас затишний дім, Мариночко. П’ять кімнат – це ж розкіш! А скільки з них використовуєте?”
“Дві-три, – відповіла я. – Спальня, вітальня, кабінет для Андрія. Інші поки порожні, плануємо дітей, то й знадобляться”.
Вона зітхнула: “Ех, а моя Віка. Кожного дня по дві години в автобусах. Приходить додому виснажена, ледве ноги тягне. А в нас квартира маленька, три кімнати на двох, але ж тісно”.
Андрій мовчав, розмішуючи цукор у чашці. Я відчула, куди хилить розмова.
“Мариночко, – продовжила Ольга Петрівна, – ти ж добра дівчина. Може, пустила б Віку до себе пожити? Родина ж бо. Місця вистачить, а їй би легше стало – ближче до роботи”.
Я здивувалася такій прямолінійності. “Ольго Петрівно, – сказала я обережно, – це наш дім з Андрієм. Ми тільки оселилися, хочемо приватності.”.
“Але ж це твоя спадщина, – наполягала вона. – Ти ж не заробила, просто пощастило. А Віка – сестра твого чоловіка. Невже не допоможеш?”
Андрій втрутився: “Мамо, не gjxbyfq. Це рішення Марини”.
Але Ольга Петрівна не вгамовувалася: “Андрію, синку, ти ж знаєш, як нам важко. У вас усе є – будинок, квартира. Може, хоч квартиру на тебе переоформити? Ви ж подружжя, сім’я”.
Я відчула напругу. “Це моє майно, – сказала я твердо. – Я не планую нічого змінювати. Ми з Андрієм усе обговорюємо разом, але це моя спадщина від бабусі”.
Вона піджала губи: “Добре, добре. Не хочеш – не треба. Але подумай про родину”.
Коли вона пішла, Андрій обійняв мене: “Вибач, кохана. Мама іноді перегинає. Я з нею поговорю”. Але це був тільки початок. Через кілька днів я випадково почула розмову Віки по телефону. Я була в саду, поливала квіти, а вона дзвонила подрузі з нашого балкону – мабуть, думала, що нікого немає.
“Уяви, яка скнара! – казала Віка. – У неї п’ятикімнатний будинок стоїть наполовину порожній, а мені відмовила. І квартиру на брата не переписує. Сама на всьому готовому, спадщина впала з неба, а я щодня по дві години в автобусах мучаюся. Ні копійки не заробила, а тримається, ніби королева!”
Я завмерла, слухаючи. Це було несподівано і образливо – я ж завжди намагалася бути ввічливою. Але розповідати Андрію не стала, не хотіла його засмучувати.
Минув тиждень, і подзвонила тітка Андрія, сестра Ольги Петрівни – Надія Іванівна. Вона запрошувала на день народження своєї доньки, моєї зовиці по родині.
“Мариночко, приходьте обов’язково з Андрієм! – сказала вона весело. – Усі будуть”.
Я зам’ялася: “Дякую, але.Після останньої розмови з Ольгою Петрівною мені незручно”.
“Ой, знаю я цю історію, – засміялася Надія Іванівна. – Ольга всім родичам розповідає, яка ти скупа. Але не переживай, ми розуміємо правду”.
“Яку правду?” – здивувалася я.
Вона понизила голос: “По секрету: Ольга не така бідна, як прикидається. У неї трикімнатна квартира, і одну кімнату вона здає. А Віці є де жити, просто Ольга пообіцяла цю кімнату моїй Софії – вона переїжджає в місто на навчання. Тому й тисне на тебе, щоб Віку до вас переселити, а кімнату звільнити”.
Я сіла на диван, шокована: “Тобто, все це заради Софії?”
“Саме так! Ольга завжди має свій план. Приходьте на свято”.
Я розповіла Андрію. Він здивувався: “Мама? Здає кімнату? Вона ж казала, що ледь зводить кінці з кінцями”. Ми вирішили піти – цікавість взяла гору.
На день народження приїхали в ресторан. Зал був прикрашений квітами, гості сміялися, грала музика. Ольга Петрівна, побачивши нас, зніяковіла, але посміхнулася: “Раді вас бачити!”
Віка сиділа осторонь, не дивлячись на мене. А Софія, дочка Надії, підбігла: “Марино, привіт! Тітка Ольга розповідала про твій чудовий будинок. Треба буде в гості завітати. А я скоро переїжджаю – житиму в неї. Вона мені давно обіцяла”.
Ольга Петрівна почервоніла. Віка повернулася: “Якій кімнаті? У нас вільних немає?”
“Так, – невинно відповіла Софія. – Тітка сказала, що ти до Марини переїдеш, у той великий будинок. А я займу твою. Мені вчитись треба, та й тітці за кімнату заплатити краще, ніж чужим, правда?”.
Тиша запанувала. Гості перезирнулися. Віка встала: “Мамо, це правда? Ти мене хотіла виселити заради Софії?”
Ольга Петрівна замикала: “Вікочко, це не так просто”
“А як? – вигукнула Віка. – Ти мені розповідала, як Марина жадібна, як не хоче допомогти родині. А сама планувала мене вигнати, щоб кімнату Софії здати? І ще гроші з неї брати?”
Надія Іванівна втрутилася: “Ольго, я ж казала – спочатку з дочкою поговори. Не за її рахунок мої проблеми вирішувати”.
“А що я мала робити? – обурилася Ольга Петрівна. – Ти просила допомогти Софії з житлом! А в Марини цілий будинок порожній – п’ять кімнат! Невже не могла Віку пустити?”
“Чому вона повинна? – заперечила Надія. – Це її спадщина. Ти спочатку про свою дочку подбай”.
Інша родичка додала: “Ольго, ти родину мало не розсларила. Розповідала всім, яка Марина погана, а сама”.
Я встала: “Мамо, досить. Ви повинні вибачитися. За плітки – переді мною. Перед Вікою – за маніпуляції. Перед усіма – за брехню”.
Ольга Петрівна озирнулась потім глянула на мене: “Тобто я хочу влаштувати доньку, щоб їй не їздити по пів дня, хочу допомогти сестрі і племінниці, хоч маю обмежені ресурси і я погана? Ну а ти із будинком і квартирою власною прям така вся біла і пухнаста. Та мені б таке багатсто, я б усіх обдарувала. А ти й справді жадібна. І не дивись на мене так. я все для сім’ї, а ти собі і собі”.
Зрештою свекруха захлипала і пішла із залу. Ми із чоловіком пішли також, адже атмосферу було зіпсовано безповоротно.
Але найприкріше, що я тепер чомусь почуваюсь винною. Чому і сама не розумію. Скажіть, я повинна допомагати по-суті чужим для себе людям тільки тому, що маю трішки більше і хочу жити у спокої?
Головна кратинка ілюстративна.
