Я сиділа на лавці біля будівлі, стискаючи в руках сумку, коли почула, як свекруха, Олена Григорівна, шепоче моєму чоловікові Тарасу:

— Вимагай половину будинку, Тарасе! Ви ж у шлюбі його купили, не дай їй усе забрати! І машину не віддавай, хай залишається тобі!

Я відвела погляд, прикидаючись, що не чую. Але серце тріпотіло від образи й напруги. Ще ж три роки тому я вірила, що ми з Тарасом будемо щасливою сім’єю, що разом побудуємо дім і виховаємо нашого сина.

Але тепер я тут, готова поставити крапку в нашому шлюбі, бо зрозуміла: ні Тарас, ні його мати ніколи не вважали мене частиною їхнього життя. Мій син, Артемко, — єдине, що тримало мене в цій боротьбі. І я знала, що заради нього я не відступлю.

Мене звати Софія, і я ніколи не думала, що моє життя обернеться так. Три роки тому я вийшла заміж за Тараса — доброго, на перший погляд, хлопця з щирою посмішкою і м’яким голосом.

Ми познайомилися в університеті, де я вивчала економіку, а він — інженерію. Наші побачення були сповнені сміху, мрій про спільне майбутнє і планів про власний дім.

Але я не знала, що разом із Тарасом у моє життя увійде його мати, Олена Григорівна, яка стане для мене справжнім випробуванням.

Ми з Тарасом одружилися в теплій серпневій атмосфері, коли квіти буяли на клумбах, а повітря пахло стиглими яблуками. Після весілля ми переїхали до квартири Олени Григорівни — просторого помешкання в центрі міста, яке вона гордо називала “своїм”.

Ми з Тарасом планували накопичити на власне житло, тому я погодилася жити з його матір’ю тимчасово. Але “тимчасово” обернулося справжнім випробуванням.

Перші тижні були спокійними, але незабаром я почала помічати, як Олена Григорівна пильно стежить за кожним моїм кроком. Одного ранку я готувала сніданок — яєчню з овочами, улюблену страву Тараса. Я нарізала помідори, коли вона увійшла до кухні, склавши руки.

— Софія, ти що, знову електрику марнуєш? — її голос був різким. — Плита ввімкнена, а ти ще й воду кип’ятиш! Знаєш, скільки це коштує?

Я здивовано глянула на неї.

— Олено Григорівно, я ж просто сніданок готую. Тарас любить яєчню зранку, — відповіла я, намагаючись зберігати спокій.

— Яєчню! — пирхнула вона. — Нормальні господині борщ варять, а ти тут яйця смажиш, як у кафе якомусь. І ще воду переводиш, чайник по три рази на день грієш!

Я закусила губу, щоб не відповісти різко. Я працювала віддалено, вела бухгалтерію для кількох невеликих компаній, і весь мій дохід ішов на спільний рахунок, де ми з Тарасом відкладали на квартиру.

Але Олена Григорівна вважала, що я “сиджу вдома і нічого не роблю”. Її докори ставали щоденними: то я забагато води витрачаю, то неправильно пил прибираю, то “надто довго” сиджу за комп’ютером.

Одного вечора я не витримала і звернулася до Тараса, коли ми залишилися наодинці в нашій кімнаті.

— Тарасе, може, нам з’їхати? — тихо запитала я, сидячи на краю ліжка. — Я розумію, що ми економимо, але твоя мама. Вона мене постійно критикує. Я не можу так працювати, коли вона весь час стоїть над душею.

Тарас зітхнув, провівши рукою по волоссю.

— Соню, потерпи трохи. Мама просто звикла, що все має бути по-її. Вона не зі зла. Якщо ми знімемо квартиру, то не зберемо на власне житло. Ти ж знаєш, як це важливо.

— Знаю, — відповіла я, відчуваючи, як у горлі стоїть клубок. — Але я почуваюся, ніби в клітці.

— Обіцяю, ми скоро виберемося, — він обійняв мене, і я повірила. Тоді я ще вірила.

Через кілька місяців я відчула, що щось змінилося. Ранкова нудота, легке запаморочення — я одразу запідозрила, що при надії. Купила тест у аптеці, і коли побачила дві смужки, моє серце закалатало від радості.

Я уявляла, як розповім Тарасу, як ми разом будемо планувати майбутнє нашого малюка. Того дня Олени Григорівни не було вдома, і я вирішила влаштувати маленький сюрприз.

Я побігла до крамниці, купила улюблений Тарасів торт із вишнями, приготувала запечену картоплю з м’ясом і салат із огірків та зелені. Накрила стіл, поставила свічки, вдягла свою найкращу сукню — блакитну, яка так пасувала до моїх очей. Я чекала Тараса, уявляючи, як він зрадіє.

Але він повернувся пізно, втомлений і роздратований.

— Софія, що це за бенкет? — запитав він, кинувши сумку на підлогу. — У мене на роботі проблеми. Начальник сказав, що скорочують штат. Мабуть, я скоро залишуся без роботи.

Я відчула, як земля вислизає з-під ніг, але все ж спробувала посміхнутися.

— Тарасе, усе буде добре. Ми впораємося. Я можу взяти більше клієнтів, а ти знайдеш нову роботу. Алеия хочу тобі дещо сказати. — Я взяла його за руку. — У нас буде дитина.

Він завмер, його очі розширилися. Але замість радості я побачила в них тривогу.

— Дитина? Зараз? — пробурмотів він. — Софія, ти серйозно? Ми ж ледве кінці з кінцями зводимо!

— Що значить “ледве”? — обурилася я. — Я заробляю достатньо, ми відкладаємо на будинок. Ми впораємося!

Перш ніж Тарас відповів, до кухні увійшла Олена Григорівна. Вона повернулася раніше, ніж я чекала, і одразу помітила святковий стіл.

— Це що, вечірку влаштувала? — обурено вигукнула вона. — Гроші на вітер пускаєш, а за комуналку хто платити буде?

— Олено Григорівно, я хочу поділитися новиною, — я намагалася говорити спокійно. — Я при надії. У нас із Тарасом буде дитина.

Вона різко зупинилася, її обличчя потемніло.

— Ти що, розум згубила? — вигукнула вона. — Ви тут на моїй голові сидите, а ще дитину? Я не збираюся няньчити ваше потомство! Або ви з’їжджаєте, або, — вона замовкла, але її погляд говорив усе.

Тарас мовчав, опустивши очі. Я чекала, що він заступиться за мене, за нашу дитину, але він лише буркнув:

— Мам, заспокойся, ми розберемося.

Того вечора я плакала, зачинившись у нашій кімнаті. Тарас сидів у кріслі, гортаючи телефон, і не сказав ні слова.

— Тарасе, ти радий? — нарешті запитала я, не витримавши тиші.

Він зітхнув.

— Соню, я не знаю. Зараз не найкращий час. Мама права — нам спершу треба стати на ноги.

Я відчула, як усе всередині стиснулося. Але я не могла здатися. Ця дитина була моєю надією, моїм сенсом.

— Я не відмовлюся від нашого малюка, — твердо сказала я. — І якщо ти не готовий, ми впораємося без тебе.

Тарас глянув на мене, але нічого не відповів. А я вже знала, що боротимуся за своє щастя сама.

Наступного дня я вирішила, що ми з’їжджаємо. Я не могла більше терпіти постійні докори Олени Григорівни. Ми з Тарасом знайшли однокімнатну квартиру неподалік парку.

Вона була старенька, з потертими шпалерами, але я бачила в ній потенціал. Ми домовилися з власником, що самі зробимо косметичний ремонт, і я раділа, що нарешті матиму свій простір.

— Софія, ти впевнена, що ми потягнемо оренду? — запитав Тарас, коли ми підписували договір.

— Так, — відповіла я. — Я візьму ще кілька клієнтів. Ми впораємося.

Олена Григорівна, дізнавшись про наш переїзд, не приховувала задоволення.

— Нарешті! — заявила вона, коли ми виносили валізи. — Тарасе, ти ще пошкодуєш, що зв’язався з цією панночкою. Побачиш, вона тебе на вулиці залишить!

Я промовчала, міцно тримаючи сумку. Я знала, що назад дороги немає.

У новій квартирі я почувалася вільніше. Я працювала ночами, беручи все більше замовлень, щоб забезпечити нашу сім’ю. Тарас обіцяв шукати роботу, але здебільшого сидів удома, граючи в комп’ютерні ігри.

— Тарасе, ти обіцяв знайти роботу, — нагадала я якось, коли він знову просидів весь день перед екраном.

— Соню, ти ж сама сказала, що ми не бідуємо, — відмахнувся він. — Я беру на себе хатні справи, тобі не треба хвилюватися.

Я зітхнула, але сперечатися не стала. Я й справді відчувала, що сил стає менше. Одного вечора, розмовляючи з мамою по відеозв’язку, я поскаржилася, що ледве встигаю працювати.

— Софійко, а чому б тобі не допомогти сестрі? — запропонувала мама. — Вона ж продажем товарів через інтернет зайнялась, своя справа. Ти їй можеш допомогти із твоїм досвідом то ж легко. Найми людей, делегуй частину роботи.

Ця ідея здалася мені шаленою, але водночас правильною. Я зв’язалася з сестрою, ми із нею обговорили нюанси і взялись до роботи. Я зосередилася на координації та пошуку нових клієнтів вела бухгалтерію, розвивала соцмережі, паралельно працюючи на основній роботі.

Наш бізнес почав зростати, приносити прибуток відчутний і я відчула, що можу дихати вільніше.

Коли народився наш син Артем, усе змінилося. Він був спокійним, усміхненим малюком, і я відчувала, що заради нього готова на все. Тарас, на диво, виявився турботливим батьком — він міняв підгузки, гуляв із коляскою, але роботу так і не шукав.

— Соню, ти ж усе тримаєш під контролем, — казав він, коли я знову заводила розмову про його бездіяльність. — Я допомагаю з Артемком, хіба цього мало?

Я не сперечалася, бо не хотіла псувати наші стосунки. Але десь глибоко всередині я відчувала, що щось не так.

Олена Григорівна приїхала познайомитися з онуком лише раз. Вона холодно глянула на Артема і буркнула:

— Хм, і на кого він схожий? Нашого в ньому нічого немає.

Мої батьки, навпаки, приїхали з іншого міста, зняли квартиру неподалік і провели з нами майже місяць. Вони обожнювали Артема, привозили йому іграшки, одяг, допомагали мені з хатніми справами. А Олена Григорівна більше не з’являлася.

Коли Артему виповнилося три роки, ми з Тарасом нарешті зважились на власний будинок. Це був невеликий, але затишний дім із маленьким двориком, де я уявляла, як Артемко гратиметься.

Ми вибирали його довго, об’їздили десятки варіантів, але цей одразу запав нам у душу — з просторою терасою, де можна пити чай увечері, і дитячим майданчиком неподалік.

— Тарасе, запросимо твою маму на новосілля? — запитала я, коли ми пакували речі.

— Давай, — кивнув він. — Але ти ж знаєш, вона навряд чи прийде.

На мій подив, Олена Григорівна прийшла. Але, як завжди, без подарунка для Артема.

— Я на пенсії, де мені гроші брати? — заявила вона, сідаючи за стіл. Потім обійшла будинок, коментуючи кожну дрібницю:

— Шпалери якісь тьмяні. Ванна маленька, краще б душову поставили. А кімнати які тісні, корова не розвернеться!

Я посміхнулася, не вступаючи в суперечку. Це був мій дім, і я почувалася господинею. Але радість тривала недовго.

Того вечора, коли Олена Григорівна пішла, я помітила, що вона забула свій шарф. Я схопила його і вибігла надвір, щоб віддати. Але, зупинившись біля хвіртки, почула їхню розмову.

— Тарасе, ти що, не працюєш? — питала Олена Григорівна. — Вона, видно, добре заробляє, раз такий будинок купила. То хай ділиться! 20 000 гривень на місяць для неї не гроші, а мені допомога.

— Я поговорю з Софією, — невпевнено відповів Тарас.

Я відчула, як усе всередині похололо. Я повернулася в дім, не сказавши ні слова. Наступного дня Тарас завів розмову.

— Соню, я тут подумав. Мамі важко на пенсію жити. Може, ми їй допомагатимемо? Ну, хоча б 20 000 на місяць?

Я ледве стрималася, щоб не розсміятись.

— Хоча б? — перепитала я. — Тарасе, ти знаєш, як мені дістаються ці гроші? Я працюю день і ніч, щоб ми могли жити гідно. А твоя мама, яка мене ніколи не поважала, хоче, щоб я її утримувала?

— Ти не розумієш, — насупився він. — Вона одна, і я її син. Хто їй допоможе, якщо не ми?

— Ти можеш допомогти, якщо знайдеш роботу, — різко відповіла я. — Мої батьки такого ж віку, але вони працюють. Чому твоя мама не може?

Тарас замовк, але я бачила, що він незадоволений. Через кілька днів я помітила, що з нашого спільного рахунку зникли 10 000 гривень. Я запитала Тараса, і він зізнався, що відправив їх матері “на ліки”.

— Ти взяв мої гроші без дозволу! — обурилася я. — Це не твої, а наші, для Артема, для нашого майбутнього!

— Соню, вибач, я більше не буду, — пробурмотів він.

Але я вже не вірила. Коли через місяць він знову перевів 15 000 гривень Олені Григорівні, нібито на “ремонт”, я зрозуміла, що більше так не може тривати.

Я подала на розлучення. Тарас говорив, що я бездушна, що я зруйнувала нашу сім’ю. Але я знала, що роблю правильно. Ще коли все не було оформлено офіційно я почула, як Олена Григорівна шепоче йому про поділ майна.

— Вимагай половину будинку! — наполягала вона. — І машину не віддавай!

Але я була готова. Будинок я оформила на свою маму ще під час покупки, передбачаючи такий сценарій. тай звідки у чоловіка гроші, якщо він останні кілька років не працював?

Машину я залишила Тарасу, але попередила, що вона в кредиті, тож нехай платить сам. А ще я подала на аліменти, і суд призначив їх у твердій сумі, адже Тарас офіційно не працював.

Так, я не багачка, не маю двоповерхового будинку, не їжджу на дорогому авто, не літаю на відпочинок за кордон. Я працюю не бачачи ні ночі ні дня, аби мати гідне життя і дати сину хороший старт у житті.

Можливо, я б і жила зі своїм чоловіком ще багато років у парі, але навіщо? Та й поваги вже ніякої у мене до нього не залишилось. Ні краплі. Краще самій ніж з таким. Хіба ж ні?

Головна кратинка ілюстратвина.