Єдиний вихідний, шоста ранку. Телефон дзвонив, мабуть разів із тридцять, інакше до моєї свідомості не дійшло б. Беру трубку, навіть очей не відкриваючи:
— Ніно, алло Ніно, – чую жіночий голос який от-от має зірватись на вереск, – Я, – нетривала пауза. Глибокий вдих, – Я – коханка вашого чоловіка!
Я позіхаю мимоволі. Очі не відкриваю принципово, інакше сон точно втече:
— І що? – запитую і знову не втримуюсь – позіхаю.
— Як? – жіночка на іншому кінці аж запищала, – Як, що? Ми пів року разом. Він мене кохає. Та відпустіть ви його. Я молодша. Мені двадцять. Ми з ним любимо одне одного.
— Тоді Сергія, Маринку і Оксану ви теж забирайте, – говорю перевертаючись. – Я собі Остапку і близнят залишу, вони молодші, ще не зрозуміють що і до чого.
— Як… Які Остапки? – Аж заїкатись почала моя співрозмовниця, – Ви про кого узагалі?
— Про дітей наших. Шестеро. Ділимо порівну. Чи ви думали я сама їх виховуватиму?
На іншому кінці – тиша. А потім зв’язок вимкнули.
Я солодко потягнулась і обійняла подушку. Подумала мимоволі: як добре, що поки не заміжня ще.
Звуть мене Ритою. Чому одразу не зізналась? Ну а чого будити людину у єдиний вихідний о шостій?
Головна картинка – pexels.
