Їхати до батьків у мене охоти зовсім не було. Оті мамині слова: “Нам усім треба серйозно поговорити”, нічого доброго не віщували. Та й здогадувалась про, що мова буде, тому і зітхала важко дорогою

Їхати до батьків у мене охоти зовсім не було. Оті мамині слова: “Нам усім треба серйозно поговорити”, нічого доброго не віщували. Та й здогадувалась про, що мова буде, тому і зітхала важко дорогою.

— Знаєш, Ніно, ми всі сподівались до останнього, що ти все зрозумієш і сама запропонуєш свою допомогу. Тим паче, для тебе то й не гроші, – зробила мама довгу паузі і поглянула на мене так, ніби я провинилась страшенно. – Однак, бачу, що за роки ти дуже змінилась і мушу тобі нагадати, як правильно.

Мені аж млосно стало, бо не знала, як реагувати на таку тираду. З одного боку, то є мама і вона є моєю мамою у будь-якому випадку. Але от саме зараз мені хотілось, чи не вперше в житті, не дослухавши стати і вийти.

А мама продовжувала і все тим же невдоволеним голосом і з поглядом людини, яка глибоко розчарувалась у мені:

— Ти як, спиш спокійно? – вела далі, – Не думаєш лежачи на своєму матраці за двадцять тисяч де твої племінники ночують зараз? Чи зручно їм двом на одному старому дивані, а рідній сестрі на розкладачці у моїй малій кухні? А про мене, про те, як мені важко, коли у малій квартирці одразу п’ятеро людей живуть, про це ти не думаєш засинаючи?

Ну ясно. Таки я вгадала і мова буде саме про сестричку мою і ї сім’ю. Вірніше, навіть не про неї, а про мене, про мої статки казкові і про те, що я відмовилась від сім’ї і не допомагаю, хоча можу і мушу, як виявилось.

Тринадцять років я працювала в Італії. Закінчила школу і поїхала до тітки допомагати доглядати стареньку сеньйору. Мама проти була дуже. Але не тому, що я не пішла навчатись, а тому, що я покидаю її саму.

Хоча як саму? У мами ще була моя сестра менша, але Оля, то Оля – вона маленька. Відколи батько Ольги покинув сім’ю, нам жити було складно, тим паче, що зарплатня у мами завжди була низькою.

От і думала мама, що я буду працювати після школи, що буду їй з дитиною допомагати, що тепер усі фінансові витрати будуть у нас із нею спільними.

А я її покинула. Зібрала речі, і подалась в Італію. Та ще й як? Замість того, аби гроші рідній мамі надсилати, я все складала на купку і лиш по сотні євро перекидала.

А я мала мету у житті – власне житло. Розуміла, що біля мами мені життя не бачити. Надто вона цікава людина і вважає, що все повинно обертатись навколо неї, навколо її потреб і того, що їй важко із двома дітьми і всі допомагати повинні.

Квартиру я таки придбала двокімнатну. Ще будучи в Італії вчилась заочно в одному із українських ВУЗів, чим також викликала невдоволення матері, бо ж Олі вчитись треба, а я маючи стільки грошей не допомагаю і при такій роботі за кордоном, ще й тут з якогось дива навчаюсь.

Коли я повернулась і робила ремонту своїй новій квартирі, Оля заміж надумала виходити. Вже на той час вона була при надії і жили з чоловіком в орендованій квартирі.

Напруження відчувалось, адже Олі було не просто, а я тут штори за дві тисячі гривень у кухню придбала. Мама аж хлипала коли зрозуміла у скільки обійшовся мені ремонт заголом. Бачте, я витрачала величезні суми і не думала хоч трішки зекономити і допомогти сестрі.

Та ще й те, що я роботу маю хорошу, що їжджу за кордон відпочивати. стає причиною маминих сліз. Вона рахує скільки я витратила і за голову береться. Бачте, я повинна будь-що економити. Не для себе, для сестри відкладати гроші, бо там же діти.

А нині ситуація така, що Оля із малими дітьми не має де жити. Чоловік не в силах забезпечити сім’ю, квартиру орендувати немає за що, тож і жити їм чотирьом ніби як ніде.

Мама покликала мене на серйозну розмову. Я повинна нарешті згадати, що ми сім’я і припинити думати лиш про себе:

— Або допоможи їм з орендою, хоча б на пів року ( я знаю, гроші ти маєш),  або візьми сім’ю сестри до себе і допоможи з роботою. Не роби вигляд, ніби тебе не стосується.

Я не стала ні виправдовуватись, ні щось пояснювати – вийшла з маминої квартири мовчки. Я не скнара, ні, але мені шкода кожну зароблену мною копійку. Так, Ольга моя сестра, рідна мені людина, але чи робить це мене відповідальною за її долю, за її вибір життєвий?

Я повинна допомагати сестрі і її чоловіку, бо вмію працювати, заробляти, берегти надбане і маю більше? Чи все ж, ми дорослі люди і повинні розраховувати тільки на себе і не зазирати до рук рідних.

Скажіть, а ви б сестрі допомогли на моєму місці?

Головна картинка ілюстративна.

You cannot copy content of this page