Сьогодні рівно двадцять один рік як нема з нею її Михайла. Тільки тепер Марія відчуває самотність, тільки тепер. А тоді.
Їй було трохи за сорок і всі переконували ще раз вийти заміж, бо одній тяжко тягти двох дітей. Але Марія була невблаганна. Вона не чула тих слів, не розуміла їх важливості чи слушності. Вони були як на іноземній мові. Вона намагалася пояснювати. Але її теж не розуміли.
Що вона могла їм сказати про те, що в її маленькому світі нема місця чужинцю? Вони були рідні, вони були разом в найтяжчих хвилинах і разом в найщасливіших. Вони були один одному друзями і коханими. Марія не була компанійською за характером, а до балачок з подругами не було часу, бо завжди треба було працювати – робота, родина, діти, садочок, школа, господарювання. У неї було рідко хвилин для відпочинку, але вона й не переймалася, бо мала мету – якнайкраще піклуватися про свою родину.
Михайло добре заробляв, але мав ту ж мету – його родина. Пощастило мати такого друга, як його Марія – розважлива і терпляча, помірна в примхах і щедра в турботі. Час від часу якісь люди могли прорватися в їхній світ, але це було ненадовго, бо для людей вони були нудні, неговіркі і приземлені. Про що говорити з людьми, які цікавляться лише собою та родиною?
І ось так вони прожили разом двадцять років, а потім його не стало.
І саме ця подія була потрясінням. Виявилося, що вікна навстіж відкриті і протяг видуває все з її затишно житла любов, надію, впевненість, затишок.
І ці нерозумні люди пропонують заткати цю пустку якимось нічим в штанях? І ще намагаються обвинуватити її в браку розуму.
Вона нічого не змінила ні в звичках, ні в ритмі життя. Завжди була заклопотана родиною, бо малі діти, то малий клопіт, а от як виростуть. Потім піклувалася внуками – в садок, в школу, училище. Ніякого відпочинку собі не давала – робота і ще раз робота. Нема коли думати про якусь самотність.
А тепер думає. Сидить на лавочці і думає. Роки пролетіли, не встигла й оглянутися, а замість себе, Марії, сидить на лавочці бабуся з високим тиском. Діти роз’їхалися, а онуки живуть своїм життям. Вже нема кому підігрівати обід чи вчити уроки. Дзвонять, звичайно, мало не щодень, але що то їй того, коли нема чим зайняти руки, то думки насідають. Тому вона тепер шукає подруг, стала балакуча, бо треба про все встигнути говорити – про погоду, про ціни в магазині, про «як то було колись», про рецепти мазі. Треба чути живий голос, чути про чиєсь життя, знати, що ти жила тут поруч, існувала, була важлива, була потрібна. Була.
Але з тим ізоляціями все зійшло на пси. Люди почали боятися один одного, особливо її віку. Сидять кожен по квартирах і носа не висовують. Добре, коли в хаті двоє, а коли один, то й телевізор не рятує.
Діти почали привозити їжу по черзі, забороняють ходити в магазин, треба перечекати, потерпіти, поберегтися.
Але зараз вже й телевізор набрид. Подруги лиш по телефону балакають, деякі через лавочку, але вона й сама не шукає компанії. Тепер лишилося лиш згадувати минуле і відчувати свою самотність, як сьогодні. Її Михайло був би не проти посидіти разом в хаті перед телевізором з смачним обідом. Говорив би про роботу, про ціни в магазинах, про поганих посадовців і знецінення грошей. Казав би, що давно треба було перебратися на дачу і жити на свіжому повітрі. Її Михайло.
Автор: Ксеня Ропота.
Фото ілюстративне.
