Вона ні з ким не жила, і такого досвіду у неї немає. Вона навіть ні в кого жодного разу не ночувала. Але вона вміє передбачати. Вміє «передбачити», що її чекає, якщо раптом оселитися з ким-небудь з дітей.
Уява, як їй здається, – наш дороговказ. І потрібно вірити в її силу. Або в союз інтуїції і уяви. Щось тобі підказує. Ти береш підказку і додаєш трішки уяви. І виходить те, що може бути в дійсності. І цьому вірити треба.
Наприклад, у неї поцупили гаманець. Вона пенсію отримує вдома. Їй приносять. Тому що інтуїція підказує: надійніше гроші отримувати на руки. А картка – це тільки пластик. Можна її втратити. Або, ще кажуть, вона може якось «розмагнітитися». У новинах раз у раз – про ласих до наживи, які гроші цуплять з картки. А тут отримаєш – і вони твої.
Уява з інтуїцією проти картки. Значить, потрібно вірити.
Вона отримала пенсію і поклала в гаманець. Зазвичай вона все прибирає в спеціальну сумочку. І бере рівно стільки, скільки треба. А тут – всю суму в гаманець. Напевно, це затемнення, як сусідка виражається.
Пішла в магазин. Купила тільки пакет молока і хліб. Прийшла додому – гаманця немає. Знову пішла до магазину. Продавець каже, що нічого не бачила.
Вдома плакала весь вечір. Діти зателефонували. І вона їм не сказала. Тому що інтуїція підказала: не турбуй їх. Вони втомилися і вони схвильовані. А уява тут же послужливо картинку намалював: донька і син сердяться, бо проблема матері стала їхньою проблемою. І їй, матері, доведеться дати трохи грошей. Так що вона промовчала. Тому що вже сама все вирішила, яка реакція у дітей буде.
Через місяць вона пішла на ринок. Купила невелике відерце картоплі. По дорозі – кілограм пельменів. Ще щось. Звичайно, можна було сина попросити. У нього машина, він би відвіз. Але інтуїція підказала, що краще сходити самій. Уява картинку намалював: син сердиться, що потрібно йти в гараж. А ще витрата бензину.
Йому, синові, хочеться на дивані посидіти. А тут мати з картоплею. І не подзвонила. Тому що сама все вирішила – за сина вирішила. Тому що у неї інтуїція і уява.
По дорозі голова закрутилася. Поставила сумку на дорогу, до дерева притулилася. Йшов хлопець молодий. Підняв сумку і доніс до під’їзду. І допоміг по сходах підняти.
Увечері стало дуже сумно. Сльози на очах не висихали. Рука потягнулася донці зателефонувати. Але інтуїція заголосила: донька втомилася. Їй потрібно посмажити котлети і помити підлогу. Уява намалювала неприємну картину. Вона поклала телефон, і цією рукою витерла сльози.
Коли сам все робиш, чи сумуєш на самоті, чи занедужав, чи тебе образили – і ти мовчиш, нікому не розповідаєш, то інтуїція теж мовчить. І уява відпочиває. Так спокійніше. Тому що ти за себе відповідаєш.
Одному довго бути не можна.
Можна задихатися від самотності – але не дзвонити дітям. І подрузі теж не дзвонити. А навіщо їх напружувати? Так інтуїція підказує. І уява робить забороняюючий рух головою. Роби що хочеш, але не дзвони. Тому що ми горді, бо ми боїмося, що чия-небудь допомога нас образить.
Розумієте, діти подумають, що ти стала немічною. Подруга вирішить, що ти з розуму вижила. Перехожі пошкодують, а це неприємно. Сусідів відривати від справ не можна – не гарно ж.
Не дзвони, не пиши, не приходи, не розмовляй, поради не питай. Тому що інтуїція так гкаже. А уява послужливо намалює картинку. Тільки собі вір. Нікому не вір.
Між іншим, таких людей багато.
Автор: Heorhiy Zharko.
Фото ілюстративне.
