Любе діло син – постригла налисо, що лиш вуха, як в кажана стирчать і цілий місяць спокою.
– В дитини волосся гарне – гріх не відростити, – переконувала бабуся.
– Мамо, ви свої коси скільки разів в місяць чешете?
На цьому моменті бабуся замовкала. Але Алла дуже любила, коли бабуся розчісувала коси. Вони тоді гралися у Бабу Ягу: бабуся прочісувала волосся наперед і простягала до неї руки: «Чия це маленька дівчинка, от я її зараз заберу і з’їм!» Алла верещала, їй було лячно, але вона знала, що за тим пологом волосся її люба бабуся і вона не те, що не з’їсть її, а ще й смачною зупою нагодує. Бабуся рідко бавилася, бо теж мала дуже багато роботи і в полі, і в стайні, і в хаті… Її великі жилаві руки весь час щось робили: зранку помішували, терли, мили перед піччю, щось несли, щось сапали, щось жали, доїли, поїли, насипали, гладили. Як тільки залишалися в спокої, то, як відокремлені від неї, щось погладжували чи стискали одна одну.
Бабуся й справді розчісувалася рідко, перед святом чи неділею. Вона намащувала гребінь нафтою і розплітала тугий вузол кіс. Її волосся все ще було густим, хоч і сивим. Вона розділяла його на чіткий проділ посередині і плела дві тугі коси. Її пальці грали в хованки з пасмами, то є, то нема, то є, то нема. Це було якось так чітко, рівно, передбачувано і, в той же час, заспокійливо. Коли пасма виходили до кінця, бабуся вплітала стрічку, потім ще одну і ще. Тоді зав’язувала вузол і починала обмотувати косу за косу в тугий вузол і ставала такою ж зібраною, рівною і спокійною.
На перепоні до густої коси, попри маму, стали славнозвісні “звірі”. Де набралися, не відомо, але діти одразу ставали лисі, а дорослі пахли дустом, а потім довго перебирали пасма за пасмом аби переконатися, що всіх нестало. Це було для бабусі справжнім випробуванням, бо ті маленькі косички, які вдавалося «виростити», згорали в печі. Вона тоді гладила Аллу по голові і приговорювала: «Косочки мої, косочки».
В перший клас косочки були двома маленькими хвостиками, бо й мама розуміла, що великі банти треба на щось в’язати, не приб’єш же цвяхом, і “звірі” давно не з’являлися. Потім до класу четвертого, вже всі сусідки заздрили, яка груба коса в такої малої дитини. Але всі знали чия то заслуга – Анни. Анна готувала відвари для росту волосся, збирала дощівку, щоб полоскати і туго заплітала на ніч аби волосся росло. Анна заплітала в школу, під супровід сліз і айкання, але обоє знали, що це скоро пройде. Головне, що є коса! Випускний був з густими довгими кучерями, які сусідка крутила на пиві і заприскувала цілою банкою лаку. Що то була за процедура: тато бідкався за пивце, бабуся бідкалася, що перепалить волосся, мама бідкалася, що не стане лаку… Аж на зустрічі випускників, через багато років, однокласниці пам’ятали її довгі коси, а вона пригадувала всю клопітку процедуру.
Вона зістригла коси в училищі, бо хотіла виглядати, які всі. Добре, що бабуся цього вже не застала… Потім її бідне волосся пережило багато експериментів з кольором, формою і об’ємом. Вже й сивина закралася, а воно все ще закоротке бодай для двох пелюсток коси. Але дивне те, що лише збираючи волосся в пучок, вона відчувала спокій, зібраність і впевненість. В такі моменти вона не питала себе чому, це було так природно і правильно. Було легко.
Автор: Ксеня Ропота.
Фото ілюстративне.
