Їй виповнилося тридцять три, але це число нічого не змінювало в її щоденності. Роки йшли, а дні були схожі один на один: робота по господарству, турбота про батька, тиша, яка обступала з усіх боків. Колись вона ще дозволяла собі уявляти інше життя — із розмовами на кухні, з чиїмось кроком поруч, із простими радощами, які не треба вигадувати.
Але ті уявлення з часом розтанули, як сніг навесні.
Інколи, правда, бувало, що серед ночі вона прокидалася і машинально тягнулася рукою до подушки, притискала її до себе, ніби хтось міг там бути. Потім лежала нерухомо, вдивляючись у темряву, і тихо витирала щоки. Зараз цього вже не було. Не тому, що стало легше — просто звикла.
Їхній хутір стояв осторонь доріг, мов загублений клаптик на мапі. Колись тут жили люди, які пишалися своєю незалежністю. Бабуся часто повторювала:
— Тут, дитино, не кріпаки жили, а вільні люди. Самі собі господарі.
Вона слухала ці слова ще малою і уявляла, як тут кипить життя. Тепер же — кілька хат, стара криниця, городи і тиша. Молодь виїхала, залишилися старші люди та вона з батьком.
Її подруга з дитинства колись сказала:
— Я тут не залишусь, чуєш? Поїду. Хоч куди, але поїду.
І поїхала. Тепер іноді дзвонила, розповідала уривками:
— Робота є… ну, така… Не скажу, що добра. Але хоч щось. Син росте… важко з ним.
— А ти як? — питала вона у відповідь.
— Та нічого… — відповідала та, не вдаючись у подробиці.
Розмови виходили короткі, трохи незручні. Наче між ними виросла невидима стіна.
На хуторі ж усе було простіше і водночас важче. Раз на тиждень приїжджала машина з продуктами. Люди виходили, дивилися, перебирали копійки. Більшість брали тільки найнеобхідніше.
Водій, якого всі знали давно, іноді зітхав:
— Та що ж це таке… їжджу, а толку ніякого.
— А не їдь, — якось кинула одна з бабусь.
— Та як не їхати… — відповідав він і переводив погляд на неї.
Вона відчувала цей погляд і намагалася не зустрічатися з ним очима.
Якось він сказав прямо:
— Чого ти тут сидиш? Пішла б зі мною. Жили б якось.
— Як саме? — тихо спитала вона.
— Та як усі живуть.
Вона тоді тільки похитала головою:
— Я не піду.
Він образився, але ненадовго. Продовжував приїжджати, приносив їй іноді дешеві солодощі.
— Тримай, — казав, — тобі.
Вона брала, бо не хотіла образити. Але кожного разу відчувала дивну суміш жалю і втоми.
Того вечора вона вийшла з дому без особливої причини. Просто хотілося пройтися. Сніг лежав рівним шаром, світло від неба було м’яке, ніби приглушене. Біля її хати починалося старе кладовище.
Вона зупинилася, дивлячись на хрести.
— От і все, — прошепотіла сама до себе.
Сіла на лавку. Сиділа довго, не думаючи ні про що конкретне.
Раптом у темряві з’явилося світло фар.
— Хто це ще… — пробурмотіла вона.
Машини сюди заїжджали рідко. Вона підвелася, трохи насторожена, але не відступила.
Авто зупинилося. З нього вийшов чоловік.
Він на мить завмер, дивлячись на неї так, ніби побачив щось знайоме до болю.
— Ви… тут живете? — спитав він.
— Живу, — відповіла вона. — А ви заблукали?
Він провів рукою по обличчю:
— Схоже, що так.
Вона підійшла ближче:
— Тут далі дороги нема. Тільки стежки.
Він дивився на неї, не відводячи очей.
— Що таке? — насторожено спитала вона.
— Нічого… — тихо відповів він. — Просто… ви дуже схожі на одну людину.
Вона знизала плечима:
— Таке буває.
Він кивнув, але погляд залишався тим самим.
— У вас є де переночувати? — спитала вона.
— Якщо чесно — ні.
Вона подумала кілька секунд:
— Ходімо до мене. Вночі ви звідси не виберетесь.
Він мовчки погодився.
У хаті було тепло. Вона підкинула дров у піч, поставила сковорідку.
— Сідайте, — сказала, не обертаючись.
Він сів і дивився, як вона рухається по кухні. У цих рухах було щось знайоме, до дрібниць.
— Ви часто тут самі? — спитав він.
— З батьком живу.
— А він?
— Спить уже.
Вона поставила перед ним тарілку.
— Їжте.
Він узяв виделку, але не поспішав.
— Скажіть… як вас звати?
— Олеся.
— А мене — Богдан.
Вона кивнула:
— Гарне ім’я.
Він раптом усміхнувся:
— Мама так казала.
Вона підняла на нього очі:
— А де вона?
Він помовчав:
— Немає її вже давно.
Вона нічого не сказала, тільки тихо сіла навпроти.
— Я сьогодні їхав до неї… — продовжив він. — На кладовище.
— У таку погоду?
— Так вийшло.
Вона зітхнула:
— Тут легко загубитися.
Він кивнув:
— Уже зрозумів.
Пауза затягнулася.
— А ви… нікуди не їздите? — спитав він.
— Ні.
— Чому?
— Не довелося.
Він уважно подивився на неї:
— І не хотіли?
Вона трохи подумала:
— Колись, може, й хотіла. А тепер… не знаю.
Він відкинувся на спинку стільця:
— Дивно.
— Що саме?
— Що можна отак жити в одному місці все життя.
Вона тихо відповіла:
— А що тут дивного? Хтось їде, хтось лишається.
Він усміхнувся:
— Логічно.
Вночі він довго не міг заснути. Слухав, як потріскують дрова, як вітер б’ється у вікно.
І думав про неї.
Про те, як вона дивиться, як говорить. У цих дрібницях було щось, що він не міг пояснити.
Зранку вона розбудила його:
— Вставайте. Якщо їхати, то зараз.
Він швидко зібрався.
— Ви покажете дорогу?
— Покажу.
Вони їхали мовчки.
Коли під’їхали до кладовища, він заглушив мотор.
— Дякую, — сказав він.
Вона кивнула:
— Ідіть.
Він вийшов, але через кілька кроків обернувся:
— Підете зі мною?
Вона здивувалася:
— Навіщо?
— Просто… побудете поруч.
Вона вагалася, але потім вийшла з машини.
Вони стояли біля могили мовчки.
— Мамо… — тихо сказав він.
Вона опустила очі.
Через деякий час він повернувся до неї:
— Знаєте, я не хочу їхати.
Вона підняла голову:
— Чому?
Він не одразу відповів:
— Бо вперше за довгий час… мені спокійно.
Вона зніяковіла:
— Це ж ненадовго.
— А якщо ні?
Вона похитала головою:
— Не треба так говорити.
Він зробив крок ближче:
— Чому?
Вона тихо відповіла:
— Бо потім важче.
Він дивився на неї довго:
— А вам і так легко?
Вона нічого не сказала. Вони сіли в машину і їхали на її хутір, зовсім близько від села Богдана. Мовчали всю дорогу.
Коли вона вийшла біля дому він сказав з сумною усмішкою:
— Я приїду ще.
— Навіщо?
— Хочу.
Вона знизала плечима:
— Як знаєте.
Він сів у машину, але не заводив її.
— Олесю…
— Що?
— Ви не проти?
Вона відповіла не одразу:
— Приїжджайте.
Він кивнув і нарешті рушив.
Вона стояла, поки машина не зникла з очей.
Потім повернулася і пішла додому.
Сніг скрипів під ногами, і все було так само, як учора.
Але щось усе ж змінилося.
