– Її поведінка вийшла за будь-які рамки, – скаржилась Олена на свою доньку-десятикласницю Женю. – Мамо, я не розумію, в кого вона така вдалася. Вчора викликав мене до себе директор, розповів про її витівки. То я від сорому мало не згоріла на місці. От, приміром, Женька зірвала урок математики. Це ж цариця наук! Як можна?
– Нічого я не зривала. Не по-царськи вона значить її викладає. Та й знання мені ці чи пригодяться коли-небудь. Я так їй і сказала, що мені ці формули ні до чого. Хіба ні? – виправдовувалась Женька, наминаючи бабусині оладки.
– Мамо, ну ти це чуєш? Заявити таке вчителю вищої категорії з двадцятирічним стажем! А планшет свого однокласника Колі для чого розбила? Він же дорогущий, мені два місяці треба працювати, щоб на нього заробити.
– Того й розбився цей планшет, бо, як ти кажеш, дорогущий. Хай не вихваляється ним. Он у Сашка Степового на бутерброд не завжди є п’ять гривень. Та й не займала я того планшета, він сам його випустив з рук, – захищалась юна пролетарка.
– З тобою сперечатися – марна справа, але директор мене попередив, ще одна якась витівка і він віддасть твої документи.
– Мамо, та не хвилюйся. Мене не відрахують.
– Женю, класний керівник мені так і сказала, якби не твої відмінні знання з гуманітарних предметів, то з тобою ніхто б не панькався. Ти ж дівчина, а поводишся як хлопчисько-розбишака. Спитай у бабусі, скільки разів її запрошували до школи. Наголошую – запрошували, а не викликали, як нас із татом. А я тобі скажу – один раз. Як золотою медаллю мене нагороджували.
Женька отримала замість канікул тиждень каpантину, залишилась у бабусі. Мама була невблаганною: забрала нетбук, мобільник. Для зв’язку, сказала, є стаціонарний телефон.
Ввечері, умостившись перед телевізором, внучка запитала:
– Баб Женю, а розкажи, якою ти була у моєму віці? Як можна було жити, не маючи інтернету і всіляких сучасних прибамбасів? Нудно, мабуть, вам було?
– Навпаки, загнати до хати батьки нас не могли. Вдень у школі, кілометрів з п’ять туди й назад пішечки за будь-якої погоди, а після уроків старшим допомагала по господарству, а ввечері, швиденько умившись, одягнувши тихцем мамину спідницю і жакет старшої сестри, бігла до клубу на танці або в кіно. Частенько тоді індійські фільми показували. Я була першою дівчиною, яка прийшла до школи у брюках. Стільки галасу тоді здійнялося! А золоті сережки у вухах стали справжнісінькою сенсацією. До директора викликали, я сказала, що у мене золотуха, отож треба носити золото. А за те, що зі своїм кавалером проїхала по селу на мотоциклі, виключили з комсомолу. А ще в десятому класі відмовилась носити чорну шкільну форму, відрізала волосся і пофарбувалась хною у рудий колір. Cкандали були жаxливі, але я не зважала, – розповідала бабуся.
***
Тиждень промайнув дуже швидко. Женька допомагала бабусі, вечорами слухала її розповіді про минуле і виявилось, що жити без інтернету і сучасних ґаджетів – цілком реально.
– Мамо, ти уяви, що витворила Женька. Вона пофарбувала волосся у синій колір! Мамо, ти уявляєш, у синій! У мене просто немає слів. І в кого вона така вдалася? Та я б до такого ніколи не додумалась, – скаржилась через кілька днів Олена.
«Звісно, ти б ніколи цього не зробила. А я б у свій час пофарбувалась і в синій, от тільки шкода, що тоді була доступна лише хна», – подумала Євгенія Василівна.
За матеріалами – «Вісник Переяславщини»,
автор – Юлія Надточій.
Фото – ілюстративне.
Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook
