Юлія зупинилася біля великого каштана, щоб перехопити важку сумку з продуктами. Пальці вже заніміли від тонких ручок, де лежало кілька кілограмів цукру та крупи.
З-за рогу з’явилася її давня подруга Катерина. Вони давно не бачилися, обійняли і звичне «скільки зим, скільки літ».
— А Андрій де? Чого ти сама тягнеш?
— У ліс пішов. З ранку забіг до нього Петро, каже, що гриби пішли після дощу. Ну, мій і зірвався. Ти ж знаєш, він за тими грибами на край світу піде.
— Ой, знаю, — зітхнула Катерина. — Мій Степан краще на дивані зайвий раз перевернеться. Поки не крикнеш — не встане. Іноді думаю, куди я дивилася раніше.
— Ну, в кожного своє.
— Це точно. Змінилися наші чоловіки після весілля, Юлю і добре, що ми не змінилися, так само молоді! Слухай, ти ці сережки так і не знімаєш? Скільки пам’ятаю тебе, вони на тобі. Блакитний камінь такий… яскравий.
— Це бірюза. Мамин подарунок. Вона їх дуже любила, тепер я ношу. Пам’ять.
— Пам’ятаю, як на моєму весіллі ти мало їх не позбулася. Добре, що я Світлані нічого не розказала, а то б мусила їй віддати.
— Було таке, — Юлія ледь помітно посміхнулася. — Якби не Андрій, мабуть, забрала б Світлана їх тоді.
Подруги замовкли, згадуючи їхню третю подругу, про яку зараз і слова чути не хотіли.
Здавалося б дружили дівчатка змалку, на одній вулиці жили і в один клас ходили. Але так вже бувало, що Світлана то одну, то другу намовляла одна проти одної. Те саме й в юності було, то про фігуру Юлі просторікує, то про Катиних кавалерів говорить.
Але той випадок з сережками остаточно розкрив подругам очі на неї.
— Чула щось про неї? Мені казали, бачили її в місті. Виглядає погано, кажуть, опустилася зовсім. Компанії якісь незрозумілі навколо неї.
— Ні, не чула і знати не хочу, — різко обірвала Юлія.
Катерина здивовано підняла брови, але промовчала. Юлія знову підняла сумку.
— Піду я. Треба цукор додому донести, а то чай пити ні з чим. Наступного разу Андрія візьму, щоб мішок купив. Не люблю я ці дрібні пакунки.
— Хазяйновита ти, Юлько. Завжди запаси маєш.
— Маю. Так спокійніше.
Вони розійшлися біля розвилки. Юлія дійшла до своєї хвіртки, поставила сумку на дерев’яну лаву під плотом і сіла поруч. Вона торкнулася пальцями холодної застібки сережки. Спогади самі собою почали спливати в голові.
У дев’ятому класі Юлія вперше одягла ці сережки до школи. Тоді це була подія на все село. Дівчата збіглися дивитися на золоті дужки з акуратними блакитними камінцями.
— Справжнє золото? — запитала тоді Світлана, примруживши очі. — Дивись, загубиш. Застібки на вигляд ненадійні.
— Надійні, — коротко відповіла Юлія. — Англійський замок.
— Тобі дуже личить, — сказала Катерина, розглядаючи прикрасу. — Очі з ними аж світяться. Мені б такі, але в нас у хаті ще троє малих, мама точно не купить. От виросту, піду на роботу, тоді й собі придбаю.
— Та не спасуть тебе, Юлько, сережки, – скривила губи Світлана, – Що твоя мати не зробить аби ти краще виглядала, а толку? А от в мене вже хлопці додому проводжають…
На синіх очах Юлі забриніли сльози, вона соромилася того, що повненька, а Світлана завжди «вміла» підтримати.
– Що ти вигадуєш?, – заступилася Катя, – Мама їй на шістнадцять років подарувала, а ти сама дивися щоб з тими кавалерами та чого не вийшло.
Подруги тоді вперше серйозно посварилися, але далі й помирилися, як то теж в дівчат буває.
Після школи кожна пішла своєю дорогою. Катерина вивчилась на швачку і повернулася в село. Руки в неї були золоті: могла зі старої сукні зробити таку річ, що з міста приїжджали дивитися. Юлія пішла в медицину, працювала в місцевому фельдшерському пункті. А Світлана так нікуди й не вступила. Тинялася селом, працювала на току, часто змінювала хлопців і завжди була чимось незадоволена.
Коли Катерина оголосила, що виходить заміж за Степана з сусіднього села, дівчата зібралися на вечірні посиденьки.
— Виходжу, — сказала Катерина, сяючи. — Наступної суботи весілля. Приходьте обов’язково.
— Ого, — протягнула Світлана. — Швидко ти. А де твій Степан взявся?
— Був і є. Головне, що ми вирішили. Юль, ти як? Прийдеш?
— Прийду, звісно.
— Тільки ти, мабуть, сама будеш? — вставила Світлана. — Щось біля тебе нікого не видно.
— Чого це сама? — несподівано для себе сказала Юлія. — Є в мене хлопець. Просто він не з наших.
— Та невже? — Світлана засміялася. — І хто ж він? Як звати?
— Скоро дізнаєтесь.
— А давай поспоримо, Юль. Якщо прийдеш на весілля з кавалером — твоя правда. А якщо сама — віддаси мені на вечір свої сережки з бірюзою. Поношу хоч раз, – усміхнулася Світлана.
Юлія тільки кивнула, хоча на душі стало неспокійно. Де взяти того хлопця за кілька днів, вона не знала.
Наступного дня Юлія пішла на річку. Було дуже душно, вода здавалася єдиним порятунком. Вона довго плавала, а потім лягла на пісок з книжкою.
— Тут не зайнято? — почула вона низький чоловічий голос.
Над нею стояв хлопець. Високий, плечистий, з темним волоссям.
— Місця багато, — відповіла вона, не закриваючи книги.
— Місця багато, а поспілкуватися ні з ким. Я тут другий день, нікого не знаю.
— Ви приїжджі?
— Можна і так сказати. Андрій. Приїхав до родичів піч підправити. Сьогодні закінчив, завтра збирався додому.
— Юлія.
Вони розговорилися. Андрій розповідав про своє село, про те, як планує збудувати власний дім, бо жити з батьками не хоче. Юлія слухала і раптом наважилася.
— Андрію, а ти не хочеш сходити на весілля в суботу?
Він здивовано подивився на неї.
— На весілля? До кого?
— До подруги. Розумієш, я там трохи… наговорила зайвого. Сказала, що маю хлопця. А тепер, якщо прийду сама, доведеться віддавати мамині сережки. Вони мені дуже дорогі.
Андрій подивився на блакитні камінці в її вухах.
— Гарні сережки. І очі підкреслюють.
— Допоможеш? — Юлія почервоніла.
— Допоможу. Чому б і ні? Мені ти подобаєшся, так що грати роль кавалера буде неважко.
На весіллі було шумно. Катерина в білій сукні виглядала дуже гарно. Коли вона побачила Юлію під руку з високим незнайомцем, то ледь не впустила келих.
— Знайомся, це Андрій, — спокійно сказала Юлія.
— Дуже приємно, — Катерина швидко оговталася. — Значить, не збрехала.
Світлана теж одразу підскочила до них.
— О, який хлопець! Андрію, так? А звідки ти такий взявся у нашій глушині?
— Здалеку, — відрізав Андрій. Він не любив надмірної цікавості.
— Ну, ми ще побачимось, — Світлана намагалася посміхнутися максимально звабливо, але Андрій просто кивнув і повів Юлію до столу.
Виявилося, що Андрій знає нареченого, Степана. Вони колись перетиналися на роботах у райцентрі. Вечір минув легко. Вони танцювали, сміялися, а коли сонце почало сідати, непомітно пішли з подвір’я.
— Дякую тобі, — сказала Юлія, коли вони зупинилися біля її хати.
— За що?
— За сережки. І за вечір.
— Мені теж сподобалося. Знаєш, я подумав… А можна мені не їхати завтра?
— Хіба тобі не треба на роботу?
— Почекає робота. Будинок сам себе не збудує, але треба ж знати, де його будувати.
Юлія піднялася з лави. Спогади пахли пилом і вечірньою річкою. Минуло багато років. Андрій таки не поїхав. Він збудував дім прямо тут, на сусідній ділянці. Вони виростили дітей, посадили сад.
За ці роки всяке між ними було, більше тепер дратувалася на чоловіка, що те не так сказав, чи се не так зробив. Ось і зараз пішов на ті гриби. Тепер їх пів ночі чисть та думай куди діти, чи квасити, чи варити, все на її руки, а він розляжеться на дивані…
А виходить, колись він був здатен для неї на більше…
Вона зайшла в хату.
— Юлю, ти тільки не бурчи, але грибів море! — почувся голос Андрія з кімнати.
Юля зайшла на кухню, весь стіл був заставлений грибами, ще вчора вона б дратувалася, нащо їх стільки, тим більше. що він їх не їсть, а лиш збирати любить. А тепер подивилася на його винувате лице і усміхнулася.
– Що ж, шукай якийсь серіал і будемо чистити та дивитися.
Чоловік глипнув на неї, сонце виблискувало на її сережках і очі світилися любов’ю. І він усміхнувся їй у відповідь.
