Вчора вона заледве заснула після пережитого.
І всю ніч, як на повторі, їй снилися злякані очі літньої жінки та маленького хлопчика. Ця історія сильно вразила Юлю, просто врізалася їй у пам’ять.
“Це ж треба, ну якісь секунди – і все. Мама права, здається, що з тобою ніколи нічого не може статися. А це не так, життя дуже тендітне,” – думала Юля, – “іноді хвилини, навіть секунди вирішують все!”
У цей момент хтось знову несильно штовхнув її збоку.
– Та що ж це таке, – Юля розплющила очі і озирнулася. Нікого.
Дивний ранок. Так і не вдалося виспатися. Вона солодко потяглася, і раптом почула… дуже наполегливий голос, приглушений до шепоту.
– Швидше залишилося мало часу! Та ти мене нарешті почуєш!
– Хто це?, – здивувалася Юля.
– Це не важливо. Я стану навпроти вікна, придивися і побачиш.
Юля глянула на ще темне ранкове зимове вікно, і побачила обрис людини. Придивилася – ну так, біля вікна стояв старий, спираючись на підвіконня.
– Часу майже немає, пам’ятаєш, що було вчора?, – швидко спитав старий, – так, так, я про той випадок. То була моя дружина з онуком.
Я все бачив! Це ти їх урятувала.
Я все віддав би, щоб бути з ними, але мій час вийшов. Але я, як і раніше, люблю її, мою кохану, Лебідоньку мою…..
Та що це я, час же минає!
Так ось тепер настала моя черга рятувати.
Біжи, ти встигнеш, лишилося ще півгодини.
“Що за нісенітниці? Це що за старий у моєму домі, звідки він узявся?” – не вірила своїм очам Юля, але старий не вгавав:
– Нема коли сумніватися, інакше буде пізно. Я ж тобі кажу, треба поспішити. Твоя мама вже вийшла з дому. Телефон вона забула. Коли йтиме бульваром, їй стане погано. Ти повинна бути поруч, інакше… не буде кому їй допомогти!
– Звідки ви це знаєте? – Юлька ніяк не могла повірити в його слова.
– Слухай, яка різниця! Ти ж розумієш, що я не звичайна людина. Мене вже немає, нещодавно не стало, кілька днів тому.
І тому вже знаю більше, ніж ті, хто живе.
Швидше одягайся, інакше ми запізнимося!
Його неймовірне зізнання приголомшило Юльку.
Мама і справді дуже рано йшла на роботу і йшла пішки саме бульваром.
Невже це правда?
Юлька швидко одяглася і вибігла надвір, на ходу набираючи мамин номер. Та мама не відповідала.
– Даремно відволікаєшся, – раптом почула вона і здригнулася. Мабуть, старий біг поруч, так само швидко, як і вона, – її телефон вдома, я ж тобі сказав. Краще додай ходу.
Юлька вибігла на бульвар. Людей у таку рань і справді не було.
Наприкінці бульвару вона побачила мамину постать.
Юля побачила, як мама похитнулася і сперлася рукою на лавочку.
– Викликай швидку, – крикнув на бігу старий… Викликай, не зволікай!
*****
– Вам пощастило, що донька опинилася поряд, – усміхнувся лікар швидкої.
– Юлечко, а як ти тут опинилася в таку рань?, – слабким голосом здивовано спитала мама.
– Та я, – Юля озирнулася, але старого вже не було, – я випадково, я тепер бігаю вранці, мам.
– Це ж треба , і справді, як мені пощастило, – посміхнулася мама.
Увечері Юля поверталася із лікарні, мамі було вже краще.
У сумочці завібрував телефон – незнайомий номер.
– Доброго вечора, вибачте, що я вас потурбувала, я дочка тієї жінки з онуком, пам’ятаєте? Ви мені подзвонили тоді на мамине прохання.
– Так, так, пам’ятаю, звісно, – Юля навіть зраділа, – я вас згадувала, як ваші мама і син?
– Все добре. До речі, ми живемо неподалік від того злощасного перехрестя. Чи можете ви зайти до нас у суботу? Мама дуже хотіла вас бачити, – голос був такий благальний, що Юля погодилася:
– Добре, тільки скиньте адресу.
Перед її очима знову постала картинка пережитого:
Перехрестя.
Усі переходять на зелений.
Перед нею жінка похилого віку з хлопчиком.
І раптом – машина. Видно не помітив. Різкий вереск гальм.
Все, як у сповільненій зйомці.
Юля ззаду хапає жінку за плечі і різко смикає її назад, на себе, її та хлопчика, що тримається за бабусину руку. Вони мало не впали, добре, що хлопець позаду їх усіх підтримав.
А машина поїхала. Все в одну мить. Секунда – і.
******
Двері відчинила молода жінка:
– Дякую, що ви зайшли до нас, – вони й справді жили поруч, – проходьте, ми вам дуже раді.
У кімнаті на тумбочці стояла фотографія у жалобній рамці.
Боже, Юля впізнала його, це справді був він, той самий чоловік!
Дівчина зловила її погляд:
– Так, у нас горе, тата буквально нещодавно не стало. Він довго нездужав. Ви заходьте, я поставлю чайник.
Сумна жінка похилого віку сиділа в кріслі біля вікна.
Побачивши Юлю, вона встала і посміхнулася:
– Ой, а я задумалася, як добре, що ви зайшли! Я тоді навіть не встигла вам подякувати.
Юлі здалося, що вона щось хотіла дістати з кишені.
– Найголовніше – це те, що все добре закінчилося. І у вас, і в мене, – Юля на секунду забарилася, а потім наважилася:
– Хочете вірте, хочете ні, але я дуже вдячна вашому чоловікові, – тихо сказала Юля, – він просив вам передати, щоб ви не плакали, він дуже вас любить.
– Просив передати?, – недовірливо перепитала жінка, – вибачте, але це неможливо, мого чоловіка кілька тижнів, як немає.
– Я знаю, це здається неймовірним, але, – і Юля розповіла все, що сталося, ловлячи на собі скептичні погляди.
– Ось так ваш чоловік на знак подяки допоміг нам, – закінчила свою розповідь Юля.
– А ще, найголовніше – він сказав, що любить вас, як і раніше, вас, його кохану Лебідку.
Лебідку…
Погляд жінки після цих слів одразу змінився. Вона відвернулася до вікна, витерла сльози, і знову обернулася до Юлі, але вже з зовсім іншим виразом обличчя:
– Дякую вам! Дякую за все, і за нас, і за те, що ви зараз розповіли!
То був він, тепер я вам вірю. Тільки він називав мене Лебідкою. Це він… І я тепер знаю, що ми з ним колись обов’язково зустрінемося!
Добро народжує добро. На цьому тримається світ.
І так буде завжди.
