У дзвінкій тиші виразно чути власні думки. Сторонні звуки не відволікають, і ти з подивом усвідомлюєш їхній тихий діалог.
Вона легко ступала по свіжому снігу у своїх рожевих угах, подарованими чоловіком на цей Новий рік. Зима цього року сніжна як ніколи. Всі доріжки в лісі замело – не пробратися, довелося йти вздовж лісу по дорозі.
Подумки намагаючись відстояти свою правоту, зі сльозами згадуючи несправедливу розмову, яка відбулася буквально кілька годин тому, вона й не помітила, як пройшла величеньку відстань від дому. Починало сутеніти.
Взимку темніє дуже швидко. Трохи замешкаєшся — і можна залишитись одній у лісовій темряві. Дорога не освітлюється, з двох боків над нею нависають дерева, ялинки-велетні простягають до неї свої лапи-руки з облямівкою з пухнастого снігу.
Сьогодні ще й хмарно, місяця зовсім не видно, небо похмуре, тисне на Юлю зверху, не підтримує, сердиться.
Вона йшла дорогою, віддаляючись від їхнього села, обтираючи сльози, схлипуючи і мріючи в глибині душі, щоб Коля за нею приїхав, прибіг, прийшов нарешті. Загалом їй так хотілося, щоб він пішов її шукати!
А в цей час Микола затопив піч, поставив чайник, закінчив смажити картоплю, накинув кожух, що дістався ще від діда і так добре вписувався в їхнє заміське життя, і спустився в льох за банкою з солоними огірками.
Огірки були його пристрастю. У його Юлечки вони завжди виходили дивовижними. Вона вирощувала їх сама, довго підбирала сорт, пробувала різні рецепти, вони разом дегустували різні варіанти, поки не знайшли те ідеальне поєднання всіх інгредієнтів.
За їхніми огірками друзі записувалися в чергу! Ароматні, справжні бочкові, з кропчиком, зернами гірчиці, часничком, у міру гострим перцем та листям хрону — куди ж без нього? А який хрускіт!
Накриваючи вечерю, він поставив дві тарілки, собі та дружині. От куди вона тільки поділася, неясно.
Поки смажив картоплю, паралельно розмовляв із колегою по роботі, обговорювали майбутнє відрядження. Там багато складнощів та проблем, не вдалося посмажити з почуттям та задоволенням.
Взагалі Микола готував сам дуже рідко. Завжди йому готувала дружина. Вона це дуже любила, то була її царина.
Він їв те, що вона подасть, особливо не заморочуючись. Все, загалом, було смачно, не завжди для нього звично, але завжди смачно.
Вони виросли в різних регіонах, і кухні з дитинства, як і харчові звички, у них були зовсім різні. Коля любив просту їжу. Обов’язково суп, друге з гарніру з підливою плюс м’ясо-риба, компот, салат не обов’язковий.
Йому подобався борщ, курячий бульйон з яйцем де плавало кілька кружелець вареної моркви під павутинкою кропу — для прикраси.
Картоплю любив у будь-якому вигляді, прості котлети, пельмені, а на сніданок – яйця у будь-якому вигляді. Можна сказати, що гурманом він не був, але любив, щоб було смачно.
Юля ж із захопленням освоювала кухню, популярну в ресторанах, які вона любила відвідувати. Італію вона вже пройшла, опанувавши всі ці пасти, антипасти, равіолі, піци, фоккачі та інші премудрості, які Коля їв не без задоволення останні півроку.
Тепер вона перейшла на азійські страви. Дім повнився ароматами куркуми, імбиру, мускатного горіха. На полицях оселився нут, сочевиця, кус-кус, кокосове молоко, арахісова паста та багато іншого.
Ось з Азією у Колі не склалося. Не приживалися спеції в організмі, який звик до картоплі. Він терпів, терпів, дружину похвалював – дуже любив свою Юлечку, кріхітну мишку, як він її називав. Бачив, що вона старається, от огірки квашені освоїла чудово, щоб його радувати, але з цією азіатською кухнею — ну ніяк.
Сьогодні була неділя, Юля знову приготувала щось погане, на думку Миколиного носа. Карі. З карі в нього взагалі не складалося. Якось ще в дитинстві він їздив із батьками кудись у гості, і там їх цим карі пригощали.
Він тоді їсти не хотів, а але з’їв, з ввічливості. Ну, ось так на все життя любов до каррі була відбита.
Тому, коли в обід він вийшов на кухню цмокнути дружину в персикову щічку перед прогулянкою по дрова і відчув запах цього самого карі, то не стримався і сказав їй щось різке.
Тут слід зауважити, що на критику його дружина зовсім не вміла реагувати. Відразу в сльози, одразу образи. Ну як їй делікатно пояснити, що він не може це не лише їсти, а й вдихати?
В результаті Юля вилетіла з кухні в сльозах, на ходу повторюючи, що вона — все для нього, все найкраще, смачне, що сьогодні хотіла святкову вечерю накрити, і в них, виявляється, якась річниця п’ятого чи сьомого побачення, а він все зіпсував і її не цінує… Ой! Жіночі сльози – це щось непідвладне розумінню Колі.
Вже остаточно стемніло. До найближчого населеного пункту було близько п’яти кілометрів. У темряві йти туди одній страшно. Присісти на дорозі ніде, якщо тільки в кучугуру.
«Ні, ну чому він так зі мною? Це ж несправедливо! Я все для нього. І готую, стараюся — перше, друге, третє, компот, як просив… І вирощую все сама, консервацію освоїла за рецептами Миколиної бабусі, вдома прибираю, хліб зараз вчуся пекти такий, як йому подобається. І знову все не так! Він ще й картоплю собі сам смажить, ніби мене не існує, а все, що я готую, їсти не можна! — думала Юля, і від цих думок сльози починали бігти її персиковими щічками ще сильніше.
Після того розмови Юля вилетіла з дому, ледве встигнувши накинути пуховик, швидко засунути ноги в угі і накинути на голову пухову хустку.
Він добре знав свою дружину. Відразу миритися не можна – буде гірше. Тепер погуляє поряд з будинком, охолоне, подумає і прийде миритися.
Діставши штук п’ятнадцять великих картоплин, він почистив їх, розігрів сковорідку і зібрався смажити картоплю. У цей момент Юля повернулася, побачила те, що відбувається, зупинилася посеред кухні здивовано.
– Ах, ти так! По ходу, я тобі взагалі не потрібна! Ти й сам все можеш.
Після цих слів вона різко розвернулася і вибігла з дому, грюкнувши дверима.
Відколи вона пішла, минуло вже кілька годин. Коля накрив на стіл, виставив огірочки, нарізав хліба — того, що вчора спекла його чарівниця, поставив пляшечку та чарки.
— Відсвяткуємо там щось, — сказав він сам собі. — Що — не пам’ятаю, але коли їй приємно, чому б не відзначити?
Юля не приходила.
Залишившись одна в темряві на дорозі, вона хвильку поміркувала і повернула назад. Пройшла вже далеченько, не помітила, скільки часу минуло.
Вибігаючи з дому, телефон не взяла, навіть повернулася за ним, а потім, побачивши, що він як ні в чому не бувало смажить картоплю, так засмутилася, що й про телефон забула.
Вдалині дорога освітлилася фарами машини і Юля відійшла до узбіччя. Автомобіль їхав у бік її дому. Стало чомусь страшно. Крім них у селі зимували кілька родин. Ніхто з них не мав такої машини.
Водій пригальмував, опустив скло:
— Дівчино, ніч уже, може, вас підвезти?
Хмари на небі трохи розвіялися, дорогу несміливо освітлив місяць, наче підглядаючи за тим, що відбувається.
За кермом сидів чоловік років тридцяти, приблизно ровесник Юлі. Сідати в машину до незнайомця на темній дорозі в лісі було схоже на безумство. Що її спонукало це зробити? Може, жалість до себе, може бажання допекти чоловікові — Юля не знала.
– Вам далеко їхати?
— Ні, буквально три кілометри… А ви як у наших краях опинилися?
Хлопець виявився дуже балакучим. За ті п’ятнадцять хвилин, що вони їхали, встиг розповісти про своє життя.
Їхав він до матері, яка мешкає в їхньому селі. Нещодавно розлучився з дружиною, важко переживав і вирішив відволіктися у селі. Мабуть, розповідав, щоб познайомитися, подумала вона.
— А чого розлучилися?
Раз пішла така розмова, вона наважилася таке зпритати.
— Це довга історія, але якщо коротко, ніяк не могли домовитися. Вона вважала, що піклується про мене, а насправді робила все те, що подобається їй самій. У наших стосунках мене не було. Це, знаєте, як гра в одні ворота. Я ловив кожне її бажання, знав усі її звички, намагався забезпечити всім найкращим, а вона у відповідь робила все, що їй потрібно, і розповідала, що це для мене. Якоїсь миті відчув, що я зайвий. Пішов.
Машина під’їхала до її воріт.
– Зупиніть. Я вийду.
– Добре. Вас хтось зустріне?
– Звісно. Чоловік мій. Гадаю, що вже шукає. А ви… спробуйте з нею просто поговорити. Розповісти, що подобається вам. Може, це її здивує. Удачі вам! Дякую!
Закінчивши накривати стіл, Микола одягнувся і пішов шукати дружину. Вже темно, куди вона могла подітися? Зазвичай Юля не йшла далеко\, якщо сварилися, їй завжди потрібно було піти на деякий час, охолонути і повернутися. А тут довго її вже нема.
Вийшов за браму. Дорога у них звивиста, поворот за поворотом. Трохи відійдеш і тебе не видно, та ще й кілька розвилок праворуч і ліворуч. Куди вона пішла?
Юля дійшла до хати, але Миколи не зустріла. Зайшла, роздяглася. А ось і її телефон. На плиті стояла смажена картопля, стіл був накритий так, як любить чоловік. Її огірочки, хліб, хрін з гірчичкою, теж вона сама робить, смачно виходить. Згадала, що в них ще холодець лишився, мама Миколина передала.
Присіла вона на табуретку, окинула поглядом дім. А тут все Миколиними руками зроблено так, як їй подобається. Кожна дрібниця – для її зручності. Він скрупульозний такий, розпитує, малює моделі меблів, полички підбирає, а потім робить, щоб їй затишно було.
А город та сад як він для неї оформив! Хоча сам байдужий до квіточок, але милується разом із нею. І що вона вперлася з цим карі?! Ну, любить людина картоплю, важко посмажити, чи що? Думки в її голові нарешті дійшли згоди і знайшли вихід. Юлі полегшало.
Тільки вона збиралася дзвонити, шукати чоловіка, двері відчинилися, влетів Коля.
– Мишко, ти куди поділася?! Я мало не збожеволів!
– Вибач. Довго провітрювалась, — усміхнулася вона. — Ти таку картоплю посмажив! Чудово і смачно пахне! Я її вже грію, давай швидше сідай. Ти мене вибач, щось я захопилася своїм екзотичним меню. Хочу тобі щось приготувати завтра. Давай страви обговоримо, що б ти хотів? – Запитала Юля.
На вулиці закінчився снігопад, ялинки-велетні заспокійливо похитували своїми рукавами, рясно прикрашеними свіжим мереживом снігу.
Коля з Юлею святкували своє примирення як точку відліку нового витка їхнього дружнього сімейного життя.
На ясному нічному небі схвально сяяв місяць.
