Юля й Настя – сестри, а такі різні. Якби хтось не знав їхніх батьків, не повірив би, що вони рідні. Коли сім’я разом, то все зрозуміло: Юля вся в маму, така ж струнка і білява, блакитноока, спокійна й соромлива, а татова доня, навпаки, чорнява, занадто рухлива, галаслива, ще та непосида.
Та й різниця між дівчатами суттєва – аж десять років, різні покоління, можна сказати. меленіали й центенціали, згідно найновіших теорій.
Юля рано вийшла заміж, будучи ще студенткою університету, за аспіранта їхнього факультету. Саме він, Артем, наполягав на одруженні, хоч Юля говорила: хочу довчитися, а то підуть діти, не до навчання буде.
«А навіщо нам діти? Поживемо для себе. З дітьми зачекаємо, навіщо нам клопоти: ти вчишся, я пишу кандидатську.
Якщо хочеш знати, що таке діти, поїдемо до сестри. Її старшому ледве три рочки сповнилося, а вона вже близнят народила. Доброго чоловіка має, що той лемент дитячий витримує та на памперси заробляє».
Швидко пролинув час у навчанні та захисті дисертації. Тепер можна про дітей подумати, але Артемові ще хочеться відпочити, на моря поїхати, в гори піднятися, галопом по європах у якості туриста помандрувати.
Коли дружина починає розмову про дитину, він знаходить якусь причину поїхати з нею до сестри, мовляв, подивися, що вона досягла зі своєю малечею, була такою красунею, глянь, яка стала, і школу з медаллю закінчила, але вибрала ВВЗ – вийшла вдало заміж і сидить у чоловіка на шиї, своїх грошей на туші-помади не має, а чоловікових не вистачає.
Юлю такі лякалки не лякали, вона ображалася, тож, щоб не засмучувати більше дружину, виконав її прохання: погодився нарешті взяти до них на квартиру сестру Настю, якій забажалося вступати в коледж після дев’ятого класу. А для батьків якраз була можливість поїхати на роботу в Польщу, тож за молодшу могли бути спокійні.
Ох і клопотів завдало їм це чорнооке дівча: нахапала хвостів, мусили ходити з чоловіком, випрошувати, щоб перездала заліки, щоб не відрахували за неуспішність і прогули.
Артем мав ще один аргумент: бачиш, що значить, діти: малі – не висипляєшся, підлітки – теж не до сну, коли ходять десь допізна, як сестричка твоя. Настя більше не розпочинала мову про дитину, просто вирішила розлучитися.
Чоловікові ще нічого не казала, зателефонувала батькам у Польщу, вони її зрозуміли, запропонували приїжджати до них, підшукають їй роботу, молодшій – навчальний заклад. Однак це буде нескоро, хай Настя закінчить перший курс коледжу.
Артем відчував переміни в настрої дружини, вона вже й про намір розлучитися з ним проговорилася. «Як хочеш, мені байдуже», – тільки й відповів, бо він хотів жити, насолоджуватися життям, для цього в них були кошти, авто, а Юля – занадто домашня, не розуміє, що молодість мине, а в них навіть спогадів яскравих не буде.
Вони влітку обов’язково за кордон поїдуть, він дасть Юлі шанс відчути смак життя й не заводити розмову про дітей. Та ранок 24 лютого 2022 року змінив їхні плани. Артем відвіз своїх дівчат до кордону з Польщею.
Вертаючись додому, заїхав до сестри, щоб підтримати її, бо залишилася сама: чоловік вистоював черги у військкоматі.
Вдома він не знаходив собі місця, ввімкнув телевізор, але не міг вникнути в суть інформації, настільки сплутаними були його думки, вимкнув, щоб посидіти в тишині, але йому стали вчуватися тихі кроки дружини, різкий голос Насті, який тепер радий був почути.
Що робити? Йти у військкомат? Ні, він не готовий. Згадав сестру, її чоловік – то вроджений воїн, але навряд чи візьмуть через його хронічні болячки, вона переживає, до неї туляться діти. Діти… Яка то радість, як він цього не розумів раніше.
Вранці телефонує дружина: приїжджай до кордону, тут волонтери зібрали продукти й речі для переселенців.
Артем продав своє авто, щоб придбати мікроавтобус, і поїхав до польського кордону. З того часу їхня квартира перетворилася на склад коробок із медикаментами, продуктами, речами, а він долав тисячі кілометрів від заходу до сходу країни, знаходив час на лекції для своїх студентів, що продовжували навчатися дистанційно.
Пізно ввечері дзвінок у двері вивів Артема із задуми. Це були Настя із татом. Тесть вибачився, що не зателефонував, закрутився, а в дорозі мобільні розрядилися, не хотів брати з собою доньку, але вона так просила, каже, що допомагатиме тобі волонтерити, а я завтра у військкомат піду.
Артем попередив, якщо Настя не слухатиметься, підвезе до кордону з Польщею і передасть рідним. Проте дівчина настільки змінилася, що він уже не бачив у ній колишньої невгамовної юнки, скоріше м’яким і тихим голосом, манерами, поведінкою нагадувала йому дружину.
При згадці про неї відчув, як сильно кохає Юлю, як хоче, щоб у них народилась дитина, навіть у цей нелегкий час, щоб вони, неважливо кому, хлопчику чи дівчинці, дали життя.
В черговий раз вирушаючи на схід, Артем спокійно залишав Настю у квартирі, він повністю довіряв дівчині, яку цей рік настільки змінив, що вона не по роках враз стала такою дорослою і відповідальною.
Коли чоловік вертався назад, йому зателефонувала дружина, що їде в Україну, повертаються тисячі українців на звільнені землі, то й вона з ними.
Йому хотілося не просто їхати, а мчати, летіти на крилах до тієї єдиної, якій через свій егоїзм ледь не зламав долю. Артем дивувався собі, що в такий тривожний час можна бути настільки щасливим.