Ми сиділи за невеликим столиком, накритим до нашої п’ятої річниці шлюбу. Свічки м’яко освітлювали кімнату, Софійка вже давно бачила десятий сон у своїй колисці, а ми з Михайлом нарешті могли побути вдвох.
Атмосфера була спокійна та затишна, аж поки тишу не розірвав різкий, вимогливий звук мобільного. На екрані висвітилося знайоме ім’я — Юлія.
Михайло глянув на телефон, потім на мене, і в його очах промайнула суміш провини та збентеження.
— Юлю, що трапилося? — тихо запитав він, відповівши на виклик. — Зараз пізня година, у нас свято.
З трубки долинали схвильовані та різкі інтонації. Михайло слухав, з кожною секундою стаючи все серйознішим.
— Машина не заводиться? Ти посеред дороги? — він почав підводитися. — Добре, я зараз подумаю, що можна зробити.
Я відчула, як усередині мене щось обірвалося. Це була вже десята подібна ситуація за місяць. Я простягнула руку і м’яко забрала телефон у чоловіка.
— Юлю, добрий вечір, — промовила я максимально спокійним, але непохитним голосом. — Вибач, але Михайло сьогодні нікуди не поїде. У нас річниця, і ми маємо плани, які не передбачають пізніх рятувальних місій у нічний час. Виклич евакуатор або таксі. До завтра Михайло поза зоною доступу для будь-яких доручень.
На тому кінці запала важка тиша, а потім почулися короткі гудки. Михайло дивився на мене з подивом, який за мить змінився полегшенням.
— Ти це серйозно? — усміхнувся він. — Отак просто відмовила?
— Абсолютно, — відповіла я, ставлячи телефон на беззвучний режим.
Ми з Михайлом разом уже п’ять років. Наше життя — це історія про спокій, взаєморозуміння та спільні мрії. Коли ми познайомилися, за його плечима вже був досвід невдалого шлюбу, який розпався через велике родинне випробування.
Його попередня сім’я не витримала випроування часом і дорослим життям. Вони вирішили, що найкращий вихід — розійтися, щоб не нагадувати одне одному про пережите горе.
Коли я зустріла Михайла, він був людиною з глибоким сумним поглядом, але дуже теплим серцем. Ми одружилися досить швидко, і незабаром у нас народилася донечка Софійка.
Наша родина — це мій тихий притулок, де панує повага. Але була одна тінь, яка постійно слідувала за нами — його колишня дружина, Юлія.
Юлія теж намагалася влаштувати своє життя. Вона вдруге вийшла заміж майже одразу після розлучення з Михайлом, але той шлюб виявився помилкою.
Її новий обранець виявився людиною ненадійною, і вони розлучилися ще до того, як народилася їхня дитина. Тепер Юлія виховувала хлопчика сама.
Я щиро співчувала її ситуації. Залишитися одній з малям на руках, без стабільної підтримки — це важко. Але поступово це співчуття почало змінюватися роздратуванням, бо Михайло перетворився на її персональну службу порятунку 24/7.
Це починалося з дрібниць. «Михайле, у мене зламався кран, ти не міг би заїхати?», «Михайле, малюкові потрібні ліки, а я не можу вийти з дому», «Михайле, допоможи знайти майстра для ремонту». Михайло, через свою природну доброту і, можливо, приховане почуття обов’язку перед жінкою, з якою прожив стільки років разом, ніколи не відмовляв.
Він допомагав їй у всьому:
Контролював будівельників, які переклеювали шпалери в її квартирі.
Шукав рідкісні вітаміни для її сина.
Возив їх до лікарні, коли вона викликала його посеред робочого дня.
Лагодив побутову техніку, меблі та сантехніку.
Окрім фізичної допомоги, він став її «фінансовим донором». Це не були величезні суми, які б розорили наш бюджет, але це були кошти, які ми могли б відкласти на розвиток нашого сина або на спільний відпочинок. Юлія ж приймала це як належне, ніколи не запитуючи, чи зручно нам це.
Найбільше мене втомлювало те, що вона використовувала Михайла як безкоштовного психолога. Вона могла телефонувати годинами і розповідати про свої невдачі, скаржитися на несправедливість світу, плакати в слухавку. А Михайло терпляче слухав, заспокоював і запевняв, що все буде добре.
— Михайле, ти розумієш, що вона просто маніпулює твоїм часом? — запитувала я після чергової його поїздки до неї в суботу ввечері.
— Олено, ну як я можу відмовити? Вона ж зовсім одна. У неї немає нікого, хто б допоміг прибити ту полицю чи відвезти дитину до педіатра, — виправдовувався він.
— У неї є батьки, є друзі, зрештою, є платні послуги майстрів. Ти не зобов’язаний бути її «запасним чоловіком», — наполягала я.
Ситуація загострювалася. Юлія стала дзвонити все частіше, і її прохання почали нагадувати накази. Вона вже не питала: «Чи можеш ти?», вона казала: «Мені потрібно, щоб ти приїхав».
Кульмінація сталася на нашу п’яту річницю. Ми ретельно готувалися до цього вечора. Я приготувала чудову вечерю, доня заснула вчасно, і ми нарешті залишилися при свічках. Це був момент, коли хотілося забути про всі проблеми і просто побути вдвох.
І тут пролунав той самий дзвінок, про який я розповідала на початку.
Того вечора, коли я забрала у чоловіка телефон і прямо сказала Юлії, що він зайнятий нашим спільним часом, я відчула неймовірне полегшення. Це не була злість — це був захист моєї території. Михайло спочатку розгубився, а потім розсміявся.
— Ти була дуже переконлива, — сказав він, обіймаючи мене. — Я навіть сам відчув, що ми маємо право на цей вечір.
Найцікавіше сталося наступного дня. Коли Михайло зателефонував запитати, чи вдалося їй вирішити проблему з машиною, з’ясувалося, що вона просто покликала сусіда, і той допоміг за лічені хвилини. Тобто критичної ситуації не було — було лише бажання вкотре перевірити, чи прибіжить Михайло за першим покликом.
Після того вечора я зрозуміла, що так більше тривати не може. Михайло — золота людина, але він не вміє казати «ні» людям з минулого. Я запропонувала йому новий формат спілкування.
— Михайле, я не проти того, щоб ти допомагав, якщо справді трапиться щось серйозне, — сказала я за сніданком. — Але давай домовимося: відтепер усі її звернення проходять через мене. Я зроблю переадресацію дзвінків на свій номер.
— Ти хочеш бути моїм секретарем? — пожартував він.
— Я хочу бути твоєю дружиною, яка бачить свого чоловіка вдома, а не в черзі за запчастинами для чужої квартири, — серйозно відповіла я. — Якщо їй справді потрібна буде допомога, я сама її організую. Знайду майстра, викличу кур’єра чи пораджу сервіс. Але ти більше не будеш «хлопчиком на побігеньках».
Михайло погодився. Спочатку Юлія намагалася протестувати, коли замість м’якого голосу колишнього чоловіка чула мій спокійний і діловий тон.
— Юлю, Михайло зараз зайнятий з донькою. Якщо у вас проблеми з сантехнікою, ось номер перевіреного майстра, він приїде протягом години. Оплата за ваш рахунок, звичайно, — казала я.
Дивно, але як тільки допомога перестала бути безкоштовною і миттєвою, кількість «критичних ситуацій» у Юлії різко зменшилася. Вона раптом навчилася сама викликати таксі, розбиратися з комп’ютером і знаходити потрібних спеціалістів.
Минуло вже кілька місяців відтоді, як ми впровадили ці правила. Юлія тепер дзвонить дуже рідко, і зазвичай це справді важливі питання щодо документів чи спільних знайомих.
Звісно, тепер я для неї тепер дуже погана, адже саме я втрутилась у її стосунки із моїм чоловіком. Каже, що вона одинока і що ніколи не зловживала допомогою колишнього.
Але я не вважаю себе не правою у цій ситуації. я зробила вірно, хіба ж ні.
Головна картинка ілюстративна.
