Сонце палило так, що шибки в кімнаті здавалися гарячими на дотик. Навіть через зачинені вікна долинав гул міста, де люди шукали хоч якийсь рятунок від задухи. Хтось їхав до води, хтось ховався в затінку парків, а в цій квартирі на останньому поверсі час ніби зупинився. Віктор лежав на дивані, підтягнувши ноги до живота. У голові крутилася одна думка — треба щось робити, бо терпіти спеку більше не було сил.

Колись він вважав себе сильною людиною, яка може витримати будь-які життєві негаразди, але зараз, лежачи на боці й дивлячись на вицвілий візерунок шпалер, він почувався абсолютно безпорадним.

Повільно, сантиметр за сантиметром, Віктор сповз із дивана на килим. Підлога здавалася трохи прохолоднішою, і це на мить принесло полегшення. Він потягнувся рукою до журнального столика, де лежав мобільний телефон. Пальці слухалися погано, вони тремтіли, коли він намагався зняти блокування з екрана. У списку контактів було багато імен, але зараз йому потрібна була лише одна людина. Юлія. Його дружина, яка була молодша за нього на двадцять років, зараз працювала в офісі на іншому кінці міста. Він знайшов її номер, натиснув кнопку виклику і притиснув слухавку до вуха, слухаючи довгі, монотонні гудки.

— Слухаю, Вітю, щось сталося? — пролунав у слухавці її спокійний, звичний голос, на тлі якого було чути шурхіт паперів та тихі розмови колег.

— Юлю, мені недобре, — ледве витиснув із себе Віктор, намагаючись, щоб голос не надто тремтів, хоча виходило це погано. — Скрутило так, що не можу рухтися.

— Ти знову щось не те з’їв чи просто перевтомився на роботі вчора? — в її голосі почулося легке роздратування, змішане з турботою. — Може, тобі просто треба полежати спокійно, випити теплої води?

— Ні, Юлю, це не просто втома. Я не можу розігнутися. Будь ласка, приїдь, бо я сам не впораюся.

У слухавці запала коротка тиша. Віктор чув, як вона зітхнула, мабуть, обдумуючи, як відпроситися у керівництва.

— Добре, я зрозуміла, — нарешті відповіла Юлія, і її тон став серйознішим. — Зараз візьму машину і буду. Постарайся не рухатися і просто дихай рівно. Я скоро буду на місці.

Він поклав телефон на підлогу поруч із собою. Очікування завжди триває найдовше. Віктор лежав, втупившись у стелю, і згадував, як вони познайомилися три роки тому. Тоді він був упевненим у собі чоловіком, керівником невеликого підприємства, а вона — молодою, амбітною дівчиною, яка щойно прийшла на роботу в сусідній відділ. Його приваблювала її практичність, уміння швидко ухвалювати рішення та чіткість у всьому. Минулого року, коли в нього також виникли проблеми зі здоров’ям і він кілька тижнів не міг нормально працювати, саме Юлія наполягла на тому, щоб вони офіційно зареєстрували шлюб. Вона тоді сказала, що так їм обом буде спокійніше, і взяла його прізвище. Він погодився, бо бачив у цьому прояв справжньої турботи.

Тепер, лежачи на підлозі, він знову чекав від неї порятунку. Віктор знав, що Юлія має багато знайомих, вона завжди знала, до кого звернутися в разі потреби, у кого запитати поради чи допомоги. Вона вміла вирішувати питання швидко, без зайвих емоцій.

Минуло близько сорока хвилин, які здалися Віктору вічністю. Нарешті в коридорі почувся звук ліфта, який з характерним скрипом зупинився на їхньому поверсі. За кілька секунд у замку повернувся ключ, і двері квартири відчинилися. Юлія швидко зайшла до кімнати, кинула сумку на крісло і підійшла до нього. Вона сіла навпочіпки поруч, поклала руку йому на лоб.

— Ну що тут у тебе? Де саме болить? — запитала вона, уважно дивлячись на його бліде обличчя.

— Ось тут, праворуч, під ребрами, — прошепотів Віктор, вказуючи рукою на джерело болю. — Навіть поворухнутися не можу.

Юлія злегка натиснула пальцями на вказане місце, і Віктор мимоволі зойкнув, заплющивши очі.

— Зрозуміло, ситуація серйозна, — сказала вона, підводячись на ноги. — Навіщо ж ти стільки чекав і не дзвонив раніше? Ти зовсім не дбаєш про себе. Лежи тихо, я зараз усе вирішу. Мені треба зробити один дзвінок і декуди з’їздити. Двері я замикати не буду, щоб потім не шукати ключі.

— Юлю, ти куди? Не залишай мене самого, — попросив він.

— Я швидко. Треба знайти людину, яка допоможе. Тут потрібен спеціаліст, а не просто балачки, — коротко відрізала вона і вийшла з кімнати.

Знову заскрипіли двері ліфта, і в квартирі запала тиша. Віктор залишився наодинці зі своїми думками. Він намагався аналізувати свій стан, згадував, чи не було подібних симптомів у його родичів.

Він відчував образу на самого себе за те, що допустив таку слабкість. Чоловік у п’ятдесят років має бути опорою для своєї тридцятирічної дружини, а не лежати безпорадним на килимі, чекаючи, поки вона вирішить його проблеми.

Минуло ще пів години. Віктор почав засинати від утоми, але раптом почув, що в коридорі знову хтось є. Цього разу звуків було більше — кроки двох людей, причому одні з них були важкими та впевненими.

До кімнати зайшла Юлія, а за нею — високий, середніх років чоловік у строгому сірому костюмі. Він тримав у руках велику шкіряну папку, на його обличчі були окуляри в тонкій оправі, а весь його вигляд випромінював офіційність і діловитість. Віктор трохи підвівся на лікті, думаючи, що це якийсь відомий фахівець, якого Юлії вдалося знайти через свої канали в офісі чи через знайомих у реєстратурі.

— Вітю, я повернулася, — сказала Юлія, підходячи до дивана, на який Віктор з останніми силами зміг перебратися перед їхнім приходом. — Знайомся, це Ігор Миколайович. Він прийшов, щоб допомогти нам усе владнати, поки ти в такому стані.

Чоловік у костюмі стримано кивнув, підсунув стілець ближче до дивана і сів. Він відкрив свою шкіряну папку і дістав звідти кілька аркушів щільного білого паперу, покритих рівними рядками друкованого тексту.

— Доброго дня, — спокійним, абсолютно позбавленим емоцій голосом промовив Ігор Миколайович. — Мені пояснили ситуацію. Юлія Володимирівна сказала, що ваше самопочуття різко змінилося, тому ми маємо діяти без зволікань. Будь ласка, подивіться на цей документ.

Віктор примружився, намагаючись розібрати літери, але без своїх окулярів для читання, які залишилися в іншій кімнаті, бачив лише розмиті контури.

— Що це? — тихо запитав він, дивлячись то на дружину, то на гостя. — Це якісь папери для оформлення допомоги? Чи згоди на якісь процедури?

— Ні, це дещо інше, — відповів чоловік, дістаючи з кишені піджака дорогу масивну ручку і простягаючи її Вікторові. — Я нотаріус. Ваша дружина звернулася до мене, щоб ми могли зафіксувати ваше розпорядження щодо майна. Тут чітко прописано, що все ваше рухоме та нерухоме майно, включаючи цю квартиру та рахунки, у разі непередбачуваних обставин переходить у повну власність Юлії Володимирівни. Вам потрібно просто поставити підпис ось тут, у нижньому правому кутку.

Ці слова прозвучали в тихій кімнаті як грім серед ясного неба. Віктор на мить забув про біль. Він дивився на ручку в руках нотаріуса, потім на аркуш паперу, де зверху великими літерами було написано заповітне слово. Усередині нього щось обірвалося.

— То ви не лікар? — перепитав Віктор, і його голос раптом став чітким і холодним.

— Звісно, ні, — здивовано підняв брови нотаріус. — Я ж сказав, я нотаріус. Мене викликали для оформлення документів. Юлія Володимирівна запевнила мене, що ви перебуваєте у повній свідомості та готові підписати папери.

Віктор повернув голову до дружини. Вона стояла поруч, схрестивши руки на грудях, і дивилася на нього без жодного жалю чи страху. У її очах читався лише холодний розрахунок.

— Юлю, це все, про що ти подумала, коли я сказав, що мені погано? — запитав він, відчуваючи, як до горла підкочується клубок образи. — Ти поїхала не за допомогою, а за нотаріусом?

— Вітю, давай без сцен, — спокійно відповіла вона, навіть не моргнувши оком. — Ми ж дорослі люди. Ти сам бачиш, у якому ти стані. Мені потім доведеться місяцями ходити по судах, доводити свої права, спілкуватися з твоїми родичами. Навіщо ця коломийка? Підпиши зараз, і ми закриємо це питання. Це просто формальність, яка убезпечить мене.

— Убезпечить тебе? — Віктор підвівся на дивані, відчуваючи, як усередині все закипає.

Він раптом чітко зрозумів усе, що відбувалося між ними протягом останніх років. Усі її слова про кохання, її наполегливість щодо шлюбу, її постійний контроль над його справами — усе це було частиною одного великого плану.

Він подивився на ручку, яку йому все ще простягав нотаріус. Це була дорога ручка бренду «Паркер», яку він сам колись подарував Юлії на річницю їхнього знайомства. Тепер вона використовувала її, щоб забрати в нього все, що він заробляв роками.

— Дайте сюди, — сказав Віктор, беручи ручку в руку.

Юлія злегка посміхнулася, мабуть, подумавши, що він здався і зараз виконає її вимогу. Нотаріус розправив аркуш на журнальному столику, вказуючи пальцем на місце для підпису.

Віктор узяв ручку, але замість того, щоб поставити підпис на папері, він міцно стиснув її в кулаку. Сила, яка з’явилася в його руках від обурення та розчарування, здивувала його самого. Він різко притиснув ручку до краю столу і натиснув усім тілом. Дорогий пластик і метал не витримали — пролунав гучний, сухий тріск, і ручка розламалася навпіл, а чорнило почало повільно витікати на білу скатертину.

— Що ви робите? — вигукнув нотаріус, схоплюючись зі стільця і відступаючи на крок назад, щоб не замазати свій сірий костюм.

Юлія також відсахнулася, її спокійне обличчя на мить змінилося виразом розгубленості та гніву.

— Ти чого? — крикнула вона, дивлячись на уламки ручки. — Це ж був дорогий подарунок! Що ти собі дозволяєш?

Віктор повільно, але впевнено встав із дивана. Він дивився на жінку, яку ще годину тому вважав своєю єдиною надією і порятунком, і відчував лише абсолютну порожнечу.

— Документа не буде, — сказав Віктор, дивлячись Юлії прямо в очі. — Ігоре Миколайовичу, ви можете йти. Ваші послуги тут більше не потрібні. Моє єдине бажання — щоб ви обоє негайно залишили цю квартиру.

Нотаріус швидко зібрав свої папери назад у шкіряну папку, застебнув її і, не сказавши більше ні слова, попрямував до виходу з кімнати. Він явно не хотів бути свідком сімейного скандалу. У коридорі знову почувся звук ліфта, і вхідні двері зачинилися.

Юлія залишилася стояти посеред кімнати. Вона важко дихала, її пальці стискалися в кулаки.

— Це матиме наслідки, Вітю, — тихо, але з погрозою в голосі вимовила вона. — Ти ж не зможеш сам із цим усім впоратися. Коли тобі знову стане гірше, не дзвони мені.

— Я і не збирався, — відповів він, підходячи до вікна і відчиняючи його ширше, щоб у кімнату зайшло хоч трохи свіжого повітря, нехай навіть воно й було гарячим від літньої спеки. — Збирай свої речі й іди. Ключі залиш на столі.

Вона нічого не відповіла. Юлія пройшла до спальні, за кілька хвилин повернулася зі своєю сумкою, кинула зв’язку ключів на тумбочку в коридорі й голосно зачинила за собою двері.

Віктор залишився один. Він підійшов до кухонного столу, налив собі склянку чистої холодної води і повільно випив її.

Біль у боці поступово вщухав, залишаючи лише легке відчуття втоми. Він сів на стілець, поклав руки на стіл і почав думати про те, що робити далі. Попереду був довгий день, і йому треба було вирішити багато побутових питань, але головне він уже зробив — він залишився господарем свого життя.